У травні 1916 р., після звільнення Західної України від московського окупанта, в Дрогобичі, Перемишлі та Львові на кошти громади спорудили монумент Лицаря-охоронця рідної землі. Через 100 років історія повторилася – московська орда знову зазіхає на нашу землю. Тому в Дрогобичі громада вирішила відновити пам’ятник Лицаря-охоронця, Лицаря Честі на Ринковій площі.

Немов на сповідальну
прощу
Здвигається народ на
площу,
Явивши благодаті суть.
За власну і чужу провину,
За рідну матір-Україну
Криваву, струджену
вдовину
Ласкаво лепту подають.
Доволі нам від орд
страждати,
Благословенна
Божа Мати! –
Всемилостиво глянь
з висот!
Пошли нам Лицаря
святого
Від Праведного Сина
твого,
Щоб застеріг нас від
лихого
І вірно скріпив народ!..
Хай буде Лицар
дерев’яний,
Та дух у нього полум’яний,
Животворящий дух небес!
Хай він палає,
хай іскриться
Від Бойківщини
до столиці
Непереможним блиском
криці
Сповняє Божий інтерес!
Хай в просторі живого часу
З Дрогобича до спраглого
Донбасу
На віковічнім перехресті
Возстане вірний Лицар
Честі,
Як символ наших перемог!
Єдиний, нероздільний
Бог,
Життя і долі в нас єдині –
У рідній світлій Україні
Палає дух, пульсує кров
І Божа лагідна, незрима
Та неустанна, незборима
Всеосягаюча Любов!..

ДІВЧИНО, ЖІНКО, МАМО!
Обрій гуде громами,
Градами креше схід.
Дівчино, жінко, мамо!
Лагідними перстами
Благослови цей світ.
Перед московським хамом
Не схилимо голови.
Дівчино, жінко, мамо!
Люблячими вустами
Воїна благослови.
Струдженими серцями
Злагодим край і час.
Дівчинок, жінко, мамо!
Щирими молитвами
Виблагай в долі нас…

Я ЖИВУ
(Тези і антези)
1.
Цей світ вже був.
Цей місяць сходив,
Росою дихала трава,
Тут хтось шукав
І хтось знаходив
Найзаповітніші слова.
Тут хтось кохав
І був коханим
Під хмелем чарів солов’я,
Але ніхто не буде п’яним
Таким, як я!

2.
Я мав тебе!
Що більше треба?
У цьому долі хист і зміст,
І час вимірював мій зріст
Від голови до неба.
Я відійду,
Хтось прийде після.
Ми розминемось навзаєм.
І буде день,
І буде пісня,
Яку ми тихо заспіваєм
Десь там –
За пеклом чи за раєм…

3.
Мені ще сняться кольорові
сни.
В тих диво-снах я ще
літаю.
Куди летіти – сам не знаю,
Але ще сняться кольорові
сни.
Я ще не втратив смаку
новизни.
Очей не мружу,
як цілуюсь.
Буває, сам собі любуюсь,
Що я не втратив смаку
новизни.
Вклонюсь твоїй земній
красі
І зорям, що бринять в росі,
Мандрують в казку наяву.
Ще бачу кольорові сни
І прагну духа новизни.
Дивуюсь –
Значить я живу!..

4.
Бундючні бридкі голомозі.
Брикає доля – тлум і глум.
Муляє очі сірий сум,
Втопивши почуття
в тривозі.
Душа втомилася…
Не можу
Тягти свою буденну стать.
Та чує серце волю Божу
І знає Божу благодать.
На цій землі, у цім краю
Верстаю доленьку свою
До краю…
Печаль розвіється,
мов дим,
Я був і буду молодим,
Я тут живу – і не вмираю!..

5.
Звичайна дефініція,
Тривимірна і триєдина –
Інстинкт, інтелект,
інтуїція –
Ось людина!..
Ти пуп землі, вершина
всіх вершин.
Усіх мірил мірило,
Хоча в пушку рябіє рило,
Хоча ти трошки песій син,
І дух твій ще собачить.
Та все-таки, небоже,
На тобі образ Божий,
А це найбільше значить!..