Хочеш миру – готуйся до війни

005

Роковинам Іловайської трагедії присвячується…

День, 24 серпня 2014 р. став дуже суперечливим й неоднозначним в історії російсько-української війни. День, коли в Києві на параді українська армія демонструвала свою міць, а під Іловайськом – неміч. День, коли українцям в черговий раз дали зрозуміти, що якщо вони хочуть миру – то мусять бути готовими до війни. А для цього українцям потрібно було модернізувати озброєння, збільшити кількість професіоналів-контрактників, наростити мобілізаційний ресурс.
У цей день Росія нам доступно пояснила, що наша, наспіх зібрана, погано озброєна й навчена армія, гроша ламаного не варта, навіть з високим моральним духом. З таким духом можна геройськи померти, але не виграти війну. Для виграшної війни потрібна армія добре озброєна й добре вишколена. Для виграшної війни треба, щоб армія достатньо забезпечувалась не тільки зброєю й продуктами а й добре вишколеними новобранцями. Новобранцями, які на момент мобілізації добре вміють стріляти, кидати гранати, користуватись компасом й картою, їздити на техніці, зупиняти кровотечу й знеболити рану та ще багато інших речей, які після мобілізації вивчати пізно. Я не відкрию Америки, коли скажу, що навчати такого солдата слід ще задовго до закінчення школи. І одних уроків військової підготовки для цього буде замало.
Старше покоління добре пам’ятає. Як готували майбутніх солдатів у Радянському Союзі. А починалося все з дитячої гри «Орлятко» для учнів середніх класів, коли до перших уроків допризовної підготовки було ще далеко. А потім була гра «Зірниця», змагання юних пожежників, медиків, заняття в клубах юних прикордонників, льотчиків, моряків, десантників тощо. Доповнювалося все це екскурсіями у військові частини та пожежні частини, об’єкти цивільної оборони, змаганнями учнів із солдатами, заняттями в гуртках ДТСААФ, проведенням навчання з ЦО, різними шкільними, заводськими й міськими змаганнями з військово-спортивної підготовки.
Допризовну підготовку учні вивчали 2 роки по 2 уроки на тиждень, а також додатково займались у шкільному стрілецькому гуртку і завершувалось все це 5-тиденними військовими зборами в таборі далеко за Бориславом. Ось після такої підготовки призовник починав службу, з першого дня маючи певні знання та вміння. А в армії солдат 2 роки сидів за партою на теоретичних заняттях й місяцями жив на полігонах в наметах закріплюючи теорію на практичних заняттях. Й після закінчення служби цього солдата час від часу призивали для додаткової підготовки.
Ось так в СРСР створювалась військова міць, так формувався мобілізаційний ресурс. Який при потребі дуже швидко перетворювався в новостворені полки й дивізії. А армію крім того доповнювала ціла система цивілізованої оборони, яка складалася з різних освітніх, медичних, виробничих й територіальних формувань, які були структуровані, оснащені й навчені. В доповнення до цього існували різні товариства: пожежне, Червоного хреста і найголовніше – сприяння армії, авіації й флоту із низкою різних формувань, гуртків та шкіл де навчалась велика кількість допризовників і демобілізованих.
Ось такий спадок від СРСР прийняла Україна й зокрема Борислав. Все було відпрацьоване, розписане й працездатне. Залишалося тільки підтримувати, розвивати і вдосконалювати. Але ми пішли, на відміну від Росії, іншим шляхом. Ми пішли шляхом закриття, ліквідації й руйнування. Спочатку із шкільних та виробничих тирів зникла вогнепальна та пневматична зброя. З шкіл зникла навчальна зброя.
Нові покоління бориславців вже не знали будови зброї, не вміли стріляти. Військові керівники шкіл стали вчителями ДПЮ. П’ятиденні кругло добові військові збори перетворились у триденні з денною формою навчання. Військові ігри припинились. Полегенько ослабли шефські зв’язки з армією. А новобранець після такого вишколу йшов на один рік до війська, у якому за час служби вистрілював десяток-другий патронів. А Після демобілізації його вже не призивали на ніякі військові збори. Навіть товариство сприяння обороні України (правонаступник ДТСААу) про нього не згадувало, бо в Бориславі міську організацію ліквідували. Ось так ми й дожили до 2014 року не згадуючи: «Хочеш миру – готуйся до війни».
Наші президенти за прикладом М. Грушевського, успадкувавши серйозну військову міць, робили все, щоб її не стало. А розплачуватись за це прийшлось молоді, яка легко ставала на війні гарматним м’ясом. Так було під Крутами. Так повторилось під Іловайськом.
Здавалось би, шановний читачу, достатньо набили ми гуль, щоб зрозуміти цю трагічну помилку. Здавалось в місті є достатньо грамотних й розумних людей, які працюють у виконкомі, керують підприємствами, партіями, громадськими організаціями, мають військову підготовку й офіцерські погони. Здавалось, що в такий смертельно небезпечний час питання укріплення оборони, зміцнення армії, створення мобілізаційного резерву, відновленню структур ЦО влада й громадськість міста мали б приділити першочергову увагу, однак…
Може, я більше двох років займаючись волонтерською діяльністю й стрілецьким вишколом щось упустив, то мене поправте, однак я нічого не чув про те, що в місті було щось зроблено в цьому напрямку. Навіть оптимістичні слова Президента на параді не додали мені впевненості. Спробую проаналізувати стан речей. Традиційно почну з освіти.
У радянські часи кожна школа мала небоєздатні автомати, кулемети та стріляючі (робочі) дрібнокаліберні та пневматичні гвинтівки. У школах були тири й діяли стрілецькі гуртки у яких учні реально стріляли.
Після вилучення цієї зброї на початку 90-х років тири занепали і зараз на все місто залишилось пару тирів та пару стріляючих гвинтівок. Все інше працює лише на папері. Основне навчання проводиться в стрілецькому клубі «Галицький стрілець» із використанням приватних гвинтівок та пістолетів. Цей же клуб підтримує тир ЗОШ № 7 у працездатному стані.
Щодо підприємств, то в радянські часи кожне підприємство мало свою стрілецьку команду, яка приймала участь у щорічних змаганнях, які організовували ДТСААФ та спорткомітет міста. Кожне велике підприємство мало свою зброю а деякі й свої тири. Тепер там нема жодної навіть пневматичної гвинтівки і жодного тиру! Періодичні змагання серед нетренованих працівників проводять лише нафтовики і ті теж користуються гвинтівками стрілецького клубу.
Чи ж наша влада забила тривогу, знаючи про такий стан речей? Чи спробувала відновити міську організацію ТСО або хоча б створити міський стрілецький гурток, як це зробили в інших містах? Може хтось щось знає про такі спроби?
Я знаю, що колишній голова міста В. Фірман зроби усе від нього залежне, щоб ніякого вишколу в місті не було а нинішня команда мала намір зробити ЗОШ № 7 як базову школу для посиленої військової підготовки, але на другий рік війни далі наміру справа не зрушилась. Й надалі, вже багато років, стрілецькою підготовкою займаються ентузіасти а міська влада зберігає флегматичний спокій. Напевне покладається на силу Мінських домовленостей.
Може, шановний читачу, в місті є інші види навчань? Наприклад з цивільної оборони. Зараз такі навчання проводять лише нафтовики і то без бойового реального тренування. А що вивчають працівники інших підприємств, в першу чергу малих? Який їх рівень підготовки? А в радянські часи навчання з цивільної оборони проводились періодично на всіх підприємствах. Впорядковувався особовий склад формувань, читались лекції, підтримувались в робочому стані захисні сховища й обладнання. Працівники були треновані, незважаючи на мирний час. А зараз? Скільки жителів нашого міста, особливо молодших поколінь знають де в Бориславі сховища? Скільки працівників підприємств знають які формування ЦО є на їхніх підприємствах і хто до яких формувань належить та яку роботу повинен виконувати? Скільки робітників та учнів були на ознайомчих екскурсіях в будь-якому сховищі міста і чи ви впевнені, що сховища є придатні до безпечного використання та не стануть братською могилою?
Складовими елементами обороноздатності є пожежна та медична підготовки. Елементарні речі, які треба знати всім. Раніше школярам та дорослим масово роздавали брошурки з гаслом «Це повинен знати кожен!». А ще навчали. У школах навчали на уроках ДПЮ і днях ЦО. А ще проводили екскурсії у пожежній частині, проводили міські змагання з пожежної підготовки. Навчались пожежні ланки та медичні дружини ЦО на підприємствах. А зараз скільки бориславців знають як скористатись штурмовою драбиною або правильно вибрати вогнегасник для безпечного гасіння вогню? Скільки учнів знають де є ворота пожежних частин міста і як виглядає пожежне обладнання? Тут ситуація ще гірша бо цим навчанням, на відміну від стрілецької підготовки. Не займаються ні волонтери, ні Правий сектор. Ніхто не займається. Всі чекають якихось міфічних вказівок або «копняків» зверху. Всі чекають, що Америка й НАТО зупинять Росію а Європа надасть нам безвізовий режим. А потім приїдуть китайці з Африки й створять замість нас міцну оборону.
Я з сумом думаю до чого в такий спосіб дочекаємося? До чергового наступу величезної армії Росії, яка збирає біля нашого кордону все більше й більше війська? І тоді знову, втікаючи, наша влада буде прикриватись юними погано навченими й погано озброєними романтиками, серед яких, шановний читачу можуть опинитись ви або ваш син. А всі інші будуть сумно хитати головами й зітхати: «Не судилось!». І чи багато з вас подумає в цей час про те, що ми даремно втратили більше двох років, даремно упустили можливість мати великий мобілізаційний резерв, відновити повноцінну систему ЦО, створити підрозділи територіальної оборони, створити ви шкільні центри, придбати зброю, амуніцію й техніку та інше, необхідне для укріплення оборони нашої Держави.
Тож яке буде ваше рішення, міська владо? Тримати порох сухим, чи як?

Степан СТОРОНСЬКИЙ

Ви можете Залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментарі