Історія однієї війни… і автомобіля

004

– Теплі речі і продукти харчування – це, звичайно, добре…А от якби техніку якусь «підігнати» хлопцям – оце було б серйозно… – сказав Микола, звертаючи праворуч на основну дорогу, залишаючи позаду черговий блок-пост ЗСУ, військові якого теж отримали волонтерські гостинці у вигляді солодощів та цигарок. – Якось же треба їм пересуватись цими степами, міняючи дислокацію…Та й поранених перевозити… Було б добре…
– От тільки де цю техніку взяти… Те, що було б добре – я це знаю – відповів Олег, відпочиваючи на сусідньому, пасажирському місці. Після того, як свою чергу «рулювати» прийняв Микола, він зміг вже уважніше, через вікно, роздивитись «жилі укріплення» наших вояків у зоні проведення антитерористичної операції, їх тогочасний стан та стан їх «мешканців», котрі не завжди мали навіть зимові речі, не кажучи вже про щось більше… А це була зима. Холодна, морозна… Двадцять два нижче нуля…І водночас гаряча….Від ворожих обстрілів…Це був грудень 2014-го…. Хто слідкує за хронологією війни, той знає, що то був за період…..
При біглому читанні цього діалогу, можна подумати що це уривок із якогось оповідання, написаного про українсько-російську війну, яких тепер чимало. А ні! Я описав правдивий епізод бесіди між братами Олегом та Миколою Когутами, свідком якого я був у грудні місяці 2014 року. Завдяки тому, що вони взяли мене у волонтерську поїздку до зони АТО, я отримав змогу відвідати свого брата, Мирона Бучацького, що перебував на передовій. Ідея оснащення вантажним автомобілем хлопців «на передку» звучала в той час радше як мрія ніж як серйозне планування подальших дій по забезпеченню українських вояків. Волонтерський рух тоді тільки-но «ставав на ноги», робились перші, невпевнені кроки, проводились перші небезпечні поїздки. Це вже згодом пішли тепловізори, прилади нічного бачення, цифрові радіостанції, двигуни та навіть легкові авто, такі як «Фольксваген-Пассат», що були доставлені в 53-ю Окрему Механізовану Бригаду (2-й механізований батальйон) у 2015-му. А на даному етапі все обмежувалось медикаментами, одягом, їжею, кевларовими шоломами та бронежилетами. Тому вантажний автомобіль, як своєрідна «ідея фікс», залишався у далекій перспективі. Звичайно, ніхто не тішився такій перспективі, бо всі надіялись на швидке закінчення війни. Але війна не закінчилась. На жаль. І от тепер, у лютому 2017 року, настав час, коли наші бійці отримали таке авто. А все почалось ще влітку 2015 року. Підприємець Роман Васько відгукнувся на цю ідею та представив братам Когутам автомобіль «ГАЗ 3307», який перебував на балансі його торгівельно-виробничого підприємства «Меблі ЛТД». І почалась довга, рутинна робота по ремонту та облаштуванню машини. На гуртівні Миколи Ковалика проводились основні ремонтні маніпуляції. За допомогою Миколи Соляка було знято двигун, Іван Костів відремонтував коробку перемикання передач, сам ремонт двигуна, як такий, здійснив Микола Мазурик. Після ремонту, Валерій Солодкий, за допомоги Віталія Власова, встановив двигун і здійснив ремонт гальмівної системи. Роботи по фарбуванню провів Дмитро Яковленко. Кошти на фарбу виділив Василь Сенишин (Василь також суттєво доклав із власної кишені і до запасних частин для авто). Зварювальні роботи кузова авто проводив Микола Коцур, з матеріалів які привозив Юрій Федрак. Після цих робіт авто набуло грізного вигляду, красуючись імпровізованою бронею. До речі, пан Володимир Марич (нині вже покійний) регулярно і безкоштовно надавав запасні частини до вантажних автомобілів. Що стосується електропроводки, то її полагодив Юрій Янів. Про лавки для сидіння в кузов подбав депутат міської ради Дмитро Герман. Допомагав також із запасними частинами і АТО-вець Іван Пілько. Працівники Бориславського УТТ допомогли з ремонтом колінчастого валу. Робота закипіла ! «Зі світу по нитці – і бідному сорочка». Люди працювали, як злагоджений механізм, який жодного разу не дав збій. Проте, як завжди буває у нашій країні, добре починання «грузне» там, де з`являється бюрократична складова. Виникли труднощі із зняттям машини з балансу підприємства і авто «поставили на якір». Спочатку даний автомобіль стояв на території вищезгаданої гуртівні Миколи Ковалика, потім – пів року на території реабілітаційного центру Церкви християн віри євангельської (ЦХВЄ). Вже наприкінці 2016 року, у грудні місяці, за сприянням Анатолія Петровича Трояна, вантажівку вдалось зняти із обліку та підготувати всі необхідні документи у МРЕО. Після залагодження «паперових» питань, було проведено тест-драйв «Газона», точніше його намагались провести, проте тривале «відстоювання» дало про себе знати. Вантажівка не завелась. На цей раз знадобився додатковий ремонт карбюратора та трамблера, який успішно провів Михайло Гаєвишин. Перебортування та вулканізацію авто здійснили Володимир Щур і Микола Борошович. Справа автомобіля просувалась і дійшла до свого логічного завершення – відправки на передову. Спочатку планувалось, що це авто буде доставлене в 93-ю бригаду, у Луганську область. Проте, наприкінці грудня 2016 року, Юрій Федрак повідомив, що є необхідність направити машину в 53-ю бригаду, у 2-й механізований батальйон, де колись Олег та Микола вже «перекидували» легкові авто, одне із яких «Фольксваген-Пассат», про що згадувалось вище. Отож, після того, як зняли з обліку, машину оформили на одного із двох бійців цієї бригади, що приїхали з фронту її забрати. Перед виїздом в далеку дорогу, патріоти з осередку службовців АТО («ОСА») Тетяна Савчин, Наталія Бігей і Роман Маліновський наповнили вантажівку необхідною для бійців провізією. Макаронні вироби, домашні консервації, крупи, теплі зимові речі, тощо. Борислав, Східниця і їх околиці, традиційно згуртовано відгукнулись на волонтерський заклик. Охочих допомогти, як завжди було чимало. Кошти на саму дорогу люб’язно додала Анна Сирота. Як завжди, в авангарді громадського і волонтерського життя міста були брати Микола та Роман Ковалики. Вони, зокрема, додали коштів на пальне, допомогли з талонами. Олександр та Віктор, вояки, що прибули забрати автомобіль в зону АТО, на початку лютого нарешті вирушили у дорогу. Настрій був бойовим і піднесеним, бо перед самісіньким виїздом автомобіль освятив парох церкви Преображення Господнього (що у Тустановичах) отець Ярослав, який із церковної скарбнички пожертв прихожан, додав і кошти на дорожні потреби, у сумі 2000,00 грн. Подолавши непростий шлях, майже у інший кінець нашої країни, проїхавши понад тисячу кілометрів, «ГАЗ 3307» дістався свого пункту призначення. Без жодної поломки чи пригоди! Це дала про себе знати свята вода! Розмістившись на військовому полігоні в Чернігівській області, автомобіль чекатиме своєї основної місії – відправки на саму лінію фронту у Донецькій області, де обов’язково стане у пригоді нашим мужнім захисникам, буде їм вірним помічником у надважких умовах війни. Ідея, яка виникла ще три роки тому у братів Олега і Миколи, реалізувалась. Але цій реалізації вона завдячує цілій групі людей, які не покладаючи рук і не втрачаючи ентузіазму, по крупиці втілювали її в життя.
«Людину можна знищити, але її неможливо перемогти!». Цей відомий вислів уславленого американського письменника Ернеста Хемінгуея якнайкраще відображає сутність нашого бандерівського краю. З таким народом, з такою громадянською позицією ворогу ніколи не вдасться втілити своє наміри. Ніколи! Не дивлячись на те, що тривала, трирічна війна знекровила Україну як соціально так і економічно, люди продовжують давати шалений опір. Не зважаючи на власні обмежені, вичерпані ресурси, не дивлячись на яловість та фальшиві потуги влади, бориславці знову й знову шукають (і знаходять) нові шляхи і можливості допомогти військовим. Це стосується і майже дворічної історії вантажівки, що поїхала на війну. Це історія однієї війни, одного міста і одного автомобіля. Це історія одного народу, який перемогти неможливо!!!

Назарій КУЗЬМИН,
побратим по волонтерському руху

Ви можете Залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментарі