Чимало наших співвітчизників прославило ім’я України своєю творчою працею як у рідній землі, так і по всьому світу. Та є серед українців постатті, велич яких не може поміститись у рамки національного бутя – постатті світового, планетарного маштабу, що є скарбом усієї людської цивілізації. Їх називають пророками, велетами духу, людьми, народженими згори, тими, що отримали найвище Боже одкровення. Українців, у період їхнього національного самоствердження, Господь обдарував декількома велетами — це Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та митрополит Андрей Шептицький.
Щоб усвідомити, ким є для українців Тарас Шевченко, достатньо лише пригадати, що в кінці XIX та в першій половині XX століть і на Сході і на Заході України, на еміґрації та численних поселеннях, практично в кожній українській хаті – чи то хаті селянина, чи робітника, чи службовця, або ж інтелігента на найпочеснішому місці, поряд з образами Господа Бога і святих, обов’язково, вбраний вишиваними рушниками, знаходився портрет Великого Кобзаря. У неділю, зібравши велику сім’ю, батько шанобливо і урочисто нарівні зі Святим Письмом читав «Кобзаря» Тараса Шевченка.
Сьогодні постать Тараса Шевченка є, так би мовити, «одержавленою». Свою повагу до нього демонструють представники всіх політичних сил України. Проте всі вони по-різному і дуже часто своєрідно розуміють значення для українців їх великого поета. Можна навіть говорити про пряме використання авторитету Т. Шевченка у власних цілях, підлаштування його поглядів під специфіку кожної з ідеологій.
У сучасній України, де українець перебуває у стані напівколоніальної залежності, повчальними для нас, українців, повинні стати слова Дмитра Донцова, який стверджував, що про Шевченка треба не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях, щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи поезія Великого Кобзаря не була такою актуальною, як у нас час. Ніколи не було між нами, українцями, стільки глухих, стільки сліпих, як нині.
Тарас Григорович Шевченко народився в тяжкі часи для українського народу, що дуже потерпав від колонізаторської політики царської Росії. Що таке кріпацтво він добре знав не на словах, а з власного життєвого досвіду, бо народився в сім’ї кріпака. Тому абсолютно не випадковим було те, що він висловлював різкі докори на адресу Богдана Хмельницького, видатного керівника національно-визвольної війни 1648–1657 рр. А його велич та здібності, як видатного державного діяча, піддавав сумніву: «Великий, славний! Та не дуже…»
Тарас Шевченко вважав помилковим рішення Богдана Хмельницького про військово-політичний союз з Московським царством. Неупереджений погляд на українсько-російські стосунки показує наскільки мудрим та далекоглядним був Тарас Григорович, який бачив реальну загрозу для України з боку Росії не тільки в ті часи, але він попереджав нас про ще більшу небезпеку в майбутньому. Проігнорували попередження Великого Кобзаря лідери Української революції 1917–1921 рр., коли власні амбіції та суперечки керівників Центральної Ради призвели до втрати підтримки з боку народу, чим не забарилася скористатися вже більшовицька Росія. Багато українських вояків, які в часи агресії радянської Росії проти Української Народної Республіки намагалися пересидітити на печі, біля своїх дітей і дружин, з часом поплатилися за свою відстороненість у захисті Батьківщини від агресорів. Жорстоким покаранням для них і їх сімей були голод і розруха на початку двадцятих років ХХ ст, а вершиною покарання став Голодомор 1932–1933 років, надзвичайно страшний подарунок Радянської влади і Комуністичної партії українському селянству.
Історично короткий час існування незалежної Російської держави відзначений величезною кількістю війн із своїми сусідами і поступовим перетворенням завойованих земель складовою частиною найбільшої у світі Російської імперії.
Сьогоднішнє українське керівництво ніколи не повинно забувати твори – попередження Тараса Шевченка, бо ні московські князі, ні російські царі, ні радянські генеральні секретарі, ні президенти Російської Федерації ніколи не мирилися і не будуть погоджуватися на існування незалежної Української держави. В усі часи вони намагалися не тільки морально, але й фізично знищити тих, хто активно боровся за нашу нележність. Всі наші керманичі, які хотіли бачити Україну незалежною державою, оголошувалися зрадниками і ворогами, а всі прислужники, за зраду свого народу, отримували різні нагороди з рук наших завойовників. Подібна практика застосовується і сьогодні.
Доки Україна не стане сильною державою небезпека нового колоніального поневолення буде висіти домокловим мечем над нашим народом. Керівництво України повинно ніколи не забувати, що всі домовленості України з Росією закінчувалися порушеннями з боку останньої. Україна і сьогодні дуже ризикує опинитися в міцних пазурах двоголового орла, з усіма негативними наслідками, якщо повірить в химерність певних вигод для України при вирішенні питань територіальної цілісності держави.
Тарас Шевченко досить гостро дорікає Богданові Хмельницькому, що втягнув українців до союзу з росіянами, про агресивність і підступність яких ще наш славетний гетьман не знав. І можна тільки уявити собі з яким гнівом прозвучали б слова на адресу керівників Української революції за їх абсолютно сліпу довіру до керівників сусідньої Росії, не так важливо денікінської чи радянської. Не почули б гарних слів з вуст нашого Кобзаря і ті, хто підписував газові домовленості з Росією чи пропонує віддати в оренду частину української території.
Росія всі свої стосунки з Україною завжди переносила в політичну площину. І велич Т. Шевченка полягає в тому, що він зумів повернути нам свою національну гідність і необхідність боротися за відновлення незалежної Української держави. Його безмежна любов до українців і України проявлялася в тому, що він навчав і переконував нас про можливість щасливого життя тільки в своїй незалежній державі, адже відразу після смерті поета в українському народі починається витворюватись правдивий культ (в доброму розумінні цього слова) національного пророка. Подібно до Мойсея, Тарас Шевченко із затурканих селян, що почали перетворюватись на аморфну етнічну масу і втрачати розуміння своєї ідентичності, сформував свідому європейську націю; він вказав чіткий та зрозумілий для кожного українця орієнтир: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля».
В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою. Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти. Він не був проповідником, та своєю щирою вірою в Бога, дитячою відданістю Творцеві, гарячими віршами-молитвами вберіг обидві українські церкви: на Сході — від безслідного розчинення в церкві московській, на Заході — від латинізації. Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за Божим провидінням ним став і вивів свій народ з «єгипетського» ярма, хоча сам так і не побачив землі, на якій «Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».

Петро МАГУР

Print PDF