У Європу по «безвізу»: як це працює на практиці?

Світлина від Петра Магура.Не дивлячись на те, що безвіз запрацював 11 червня, у мене, як і в більшості українців, залишилося чимало питань, пов’язаних із перетином кордону. Які документи потрібно брати для перетину кордону? Що робити з довідками про доходи? Кого не пустять в Європу, «завернувши» на кордоні назад в Україну? Чи правда, що безвіз у нас – «неповний»? Чи достатньо для перетину кордону одного біометричного паспорта та грошей, які можуть підтвердити платоспроможність українців під час перебування у країнах Шенгенської зони?
Питань справді багато. Відрізнити правду від піару зазвичай дуже складно. Особливо коли питання запровадження безвізу в Україні дещо міфологізоване. Відтак не все, про що говориться в українській періодиці, сприймається за правду. Якось тяжко повірити, що європейці раптом відкриють перед Україною в’їзд до своїх країн, звівши складну та тривалу процедуру оформлення візи до простого штампу у біометричному паспорті, який ставлять прикордонники під час в’їзду на територію Європейського Союзу.
Признаюся, що мене також мучили сумніви щодо «безвізу» до моменту, коли у моєму біометричному паспорті не з’явився штамп польського прикордонного пункту Кросенко, а працівниця польської митниці побажала щасливої подорожі по країні. Власне, тоді я на кінець повірив, що безвіз реально працює.
При перетині кордону за біометричним паспортом працівники польської прикордонної та митної служби поцікавилися лише, чи достатньо у мене коштів для перебування у Польщі та попросили пред’явити страховий поліс на автомобіль. Причому при ознайомленні із «Зеленою картою» офіцер польської митної служби звернула увагу на термін дії страхового полісу. Більше жодних запитань чи зауважень. Доволі прискіпливо польські митники оглянули багажник автомобіля. Окрім уже звичних запитань щодо кількості сигарет та алкоголю, що ввозяться на територію Польщі, додалися питання про продукти харчування, які можуть бути носіями ботулізму. Це м’ясо-молочні продукти та риба. Їх ввезення на митну територію країн Європейського Союзу заборонене. Про цю вимогу я довідався напередодні виїзду, відтак щоб не ускладнювати собі перетину кордону не брав у дорогу традиційних канапок, а обмежився термосом міцної кави, яка мала підтримувати мене в тонусі під час подорожі.
Попри те, що готувався при перетині кордону вистояти у довгій черзі, сама процедура перетину кордону тривала не більше 10 хвилин. Безвіз реально працює. Хоча було б не справедливо приховувати, що при перетині кордону я був готовий до будь-якого розвитку подій. Окрім необхідних для поїздки по «безвізу» грошей і страхових полісів на особу та автомобіль, у мене були офіційні запрошення від уряду самоврядного міста Вальбжиха та Приватної клініки пластичної хірургії др. Шольца та др. Аламуті із м. Вісбадена Федеративної Республіки Німеччини, куди я планував заїхати, щоб обговорити можливості надання безоплатної медичної допомоги постраждалим у боях на сході із російськими окупантами українським військовикам. Про всяк випадок я захопив також старий закордонний паспорт із погашеними візами європейських країн, які я мав нагоду відвідати за останні п’ятнадцять років.
Проте все це виявилося непотрібним. Тепер уже розумію, що найбільшою проблемою при перетині кордону виявилося – правильно обрати пункт перетину, щоб уникнути невиправданого стояння у черзі. Варіантів було достатньо, адже окрім найближче розташованих до Борислава пунктів пропуску в Шегинях та Смільниці, кордон можна було перетинати у Краковці, Раві-Руській, Грушові чи Угринові. Логіка диктувала зупинити свій вибір на пункті переходу «Шегині – Медика» або ж на гірший випадок «Краківець – Корчова». Це найзручніший виїзд на європейську автомагістраль Е – 4, якою мені необхідно було добиратися до Вальбжиха, а згодом – до Вісбадена. Проте всупереч логіки, я обрав Смільницю. Шегині лякали довгими чергами, а робити гак у 200 кілометрів через Львів до Краківця не хотілося. Це при тому, що мене декілька моїх знайомих намагалися переконати, що той гак виправданий, бо їдеш увесь час по добрій дорозі. Правда, відразу наголошували, що їхати треба через Стрий, бо дорога на Львів через Меденичі знаходиться у дуже поганому стані, а ремонтники, які почали стелити нове дорожнє полотно, дійшли тільки до с. Солонсько Дрогобицького району.
У якості українських доріг я сумнівався завжди, тому не дуже дослухався до цих аргументів. В останній момент вирішив перетинати кордон на пропускному пункті «Смільниця – Кросенко». Виїхав за дві години до півночі з розрахунком прибути на україно-польський кордон у нуль годин 28 червня. Власне, тоді набирала чинності моя страхівка та й у душі було сподівання, що на той момент активність малого прикордонного руху впаде до нуля.
Їхати вирішив до Самбора, хоч мене й попереджували, що дороги у тому напрямку нема – одні вибоїни. Найскладнішою виявилася ділянка дороги Дрогобич – Самбір, що пролягає по території Дрогобицького району. Більшу частину усіяної великими ямами дороги довелося долати на швидкості 20 – 30 км. Навчений гірким досвідом їзди по українському бездоріжжі, відразу відмовився від спроб пришвидшити рух своєї автівки, що власне і рятувало мене від екстремальних ситуацій.
Нормальний асфальт закінчується відразу за Дрогобичем і розпочинаються вибоїни, які тягнуться до межі Самбірського району. На Самбірщині ями трохи полатали, але перед Черхавою, як завжди, дорожники залишили для водіїв декілька неприємних сюрпризів, з якими при швидкості 40 км на годину впоратися складно. Проїхавши тих декілька підступних ям, бажання пришвидшити рух не виникає до самого Самбора.
Цікаво, що на всьому шляху від Дрогобича до Самбора – жодного попереджувального знака. Немає повідомлення про початок ремонтних робіт відразу за Дрогобичем, де ремонтники повирізали зіпсований асфальт, залишивши водіям на ніч глибочезні ями із гострими краями. Жодного попереджувального знака про необхідність обмеження швидкості та наявність небезпечних ям немає на всій протяжності дороги. Враження таке, що в Україні кожен живе за своїми законами, а ті, хто би мав боротися із цим, ніяк не знайдуть часу чи можливість, щоб поставити край цьому неподобству.
Впевненість, що можна жити по-іншому, у мою свідомість вніс відтинок нової, щойно збудованої добротної дороги від Самбора до Старого Самбора із розміткою та достатньою кількістю дорожніх знаків, які дозволяють зорієнтуватися в дорожній обстановці та привильності обраного напрямку руху. Кажуть, що така дорога тягнеться до самого Ужгорода і є альтернативним шляхом доїзду до західного кордону поряд із трасою Київ – Чоп.
Проте в Україні існує не лише проблема шляхів. Навігаційні карти у нас також не оновлюються вчасно, відтак навігатори, якими сьогодні користуються більшість водіїв, дуже часто можуть збивати з правильного шляху.
Настирливі спроби збити мене із правильно обраного шляху зробив мій навігатор у Хирові, де йому чомусь раптом захотілося, щоб повернути ліворуч на якусь незрозумілу дорогу, яка вела невідомо куди. Коли я проігнорував цю вказівку, гаджет почав настирливо вимагати, щоб я розвернувся і таки повернув ліворуч. На шастя, дорогу до прикордонного пункту я знав і не реагував на настирливі вказівки «пані Касі», яка чомусь дуже хотіла, щоб я повернув ліворуч. Щоб впевнитися у правильності своїх дій, я таки скористався можливістю перепитати у перехожих, чи правильно я рухаюся у бік кордону. Відповідь була ствердною і я продовжував рухатися до пропускного пункту «Смільниця – Кросенко».
Рухаючись пустою дорогою, подумав, що треба віддати належне керівництву Старосамбірського району, яке у наш непростий час вишукало можливості, щоб відремонтувати ділянку дороги від Старого Самбора до Смільниці. Асфальтне покриття на цьому відтинку хоч і не першої свіжості та покрите різного розміру латками, воно все ж таки дозволяє водіям рухатися зі швидкістю 60 км/год без відчуття дискомфорту та страху пошкодити підвіску автомобіля.
Кордон зустрічав мене пусткою, хоч треба відзначити, що прикордонники, як з українського так і польського боку були у повному екіпіруванні – у бронежилетах та озброєні легкою стрілецькою зброєю. Черги не було, відтак через десять хвилин моя автівка вїхала на територію Польщі.
Польща розпочиналася добротною дорогою та чистими, по-господарськи доглянутими узбіччями. Кудись відразу зникли не визначеність та якась внутрішня пригніченість, яка супроводжувала мене на українських дорогах. У душі з’явилася внутрішня впевненість. На першому перехресті з круговим рухом довелося повернути на Перемишль і долати майже 80 кілометрів шляху до автомагістралі А-4 внутрішніми другорядними дорогами.
Майже годину мені довелося їхати лісовими дорогами польських Бескидів з крутими поворотами та стрімкими підйомами і спусками, які характерні для гірських доріг. Проте жодного дискомфорту я не відчував. Навігатор впевнено вів мене до мети, а додаткову інформацію можна було почерпнути із дорожніх знаків, встановлених на дорозі. Вони попереджували про круті повороти, стрімкі підйоми та спуски, а також необхідний швидкісний режим, який дозволяв без особливих труднощів долати складні ділянки. Час від часу світло фар мого автомобіля вихоплювало із лісової темряви диких мешканців лісу, яких потривожив мій нічний вояж. Якщо лисицю та лісову сарну я бачив на нічних українських дорогах раніше, то кабаниху із виводком молоденьких поросят побачив вперше лише зараз. Мушу зазначити, що поява автомобіля не дуже злякала лісових мешканців. Вони практично не злякалися світла фар, а продовжували рухатися у вибраному напрямку і через якийсь час розчинилися у лісовій темряві. Очевидно, браконьєри по той бік кордону не почувають себе настільки впевнено, як в Україні.
Упродовж всього часу руху ліс вражав своєю чистотою та охайністю. Ніде тобі ні пластикової пляшки, ні папірця, ні зрубаного дерева. Подекуди на узбіччях навіть покосили траву. Канави обабіч дороги чисті та не захаращені різноманітним побутовим непотребом, як це маємо в Україні. А ще узбіччя польських доріг відзначаються тим, що тут не видно слідів щорічних пожеж. Це у нас, в Україні, вогонь нищить усе живе двічі на рік, випалюючи гектари землі. В Євросоюзі усе по-іншому. Тут про екологію говорять мало, а більше дбають, щоб звести пагубний влив людини на довкілля до мінімуму. Думаю, що багатьом українським любителям природи вартувало б поїхати до Польщі, щоб побачити у чому виявляється справжній, а не удаваний патріотизм.
Їдучи європейськими дорогами дивуєшся, наскільки все продумано і зроблено так, щоб спростити життя людей. На відміну від українських шляхів на європейських магістралях немає рекламних щитів. І це, напевно, добре, оскільки ніщо не відволікає увагу учасників дорожнього руху. Усі дороги мають сучасну розмітку, яка специфічним звучанням повідомляє про виїзд за межі полоси руху. В основному європейські магістралі мають дві полоси руху в одному напрямку, хоч від Дрездена до Франфуркта на Майні автомагістраль має три полоси руху в одному напрямку. Іхати по такій дорозі задоволення: обираєш круїзну швидкість в межах 140 км на годину і рухаєшся у потрібному напрямку.
Хочу зазначити, що 130 – 140 кілометрів на годину є робочими швидкостями європейських автомагістралей. Є, звичайно, водії, які їздять швидше, проте більшість учасників руху їздить саме у такому режимі. Така швидкість дозволяє без проблем долати усі повороти, а також не порушувати вимоги правил дорожнього руху та спалювати без потреби зайві літри топлива.
У Польщі, для прикладу, на автомагістралях дозволена швидкість складає 140 км/год. У Німеччині, як таких, обмежень швидкості на автомагістралях немає. Тут існує поняття рекомендованої швидкості на рівні 130 км/год. Власне, це та швидкість, яка дозволяє їздити без особливої напруги. Проїзд по усіх автомагістралях Німеччини безкоштовний, а от у Польщі на трьох ділянках європейської автомагістралі А-4 треба заплатити. Вартість проїзду двохосного легкового автомобіля на ділянці Катовіце – Краків складає 10 злотих. На цій ділянці дороги знаходяться 2 станції оплати в Мисловіцах та Баліце, відтак за проїзд по автомагістралі треба викласти по 10 злотих, що в українському еквіваленті відповідає 70 грн. Ще 16,20 злотих або в українському еквіваленті близько 113 грн. доведеться викласти за проїзд по А-4 автомагістралі від Білан Вроцлавських до Сосниці.
Автомагістраль A-4 є найдовшою польською автомагістраллю. Вона по суті є своєрідним продовженням німецької автомагістралі A-4, яка з’єднює країну із Дрезденом. На території Польщі А-4 розпочинається в Єндриховіце і проходить через Легницю, Вроцлав, Ополе, Глівіце, Катовіце, Краків, Тарнів, Ряшів і закінчується у пункті пропуску Корчова – Краківець на кордоні з Україною. Це польська ділянка міжнародного автошляху E40, який є найдовшим європейський автошляхом довжиною 8500 км, що з’єднує французьке місто Кале через Бельгію, Німеччину, Польщу, Україну, Росію, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан і Киргизстан із казахським містом Ріддер біля кордону з Китаєм. Автомагістраль знаходиться у прекрасному експлуатаційному стані. Проте місцями, як на території Польщі так і Німеччини працювали ремонтники, що дещо ускладнювало рух.
Проте дорога вночі не була завантаженою. Відтак залишивши позаду більше 700 кілометрів шляху біля Вроцлава я з’їхав з автомагістралі і попрямував у напрямку Вальбжиха. У місто я в’їжджав близько сьомої години ранку. Відразу на в’їзді відчув, що за три роки від часу мого перебування тут змінилося багато. Але про це мова піде у наступній публікації.

Петро МАГУР
Борислав – Вальбжих – Франфуркт – Вісбаден

 

Ви можете Залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментарі