Увага, що зобов’язує

Картинки по запросу україна і європаТрьохтижневе перебування поза межами України утвердили в моїй душі розуміння, що українськими проблемами ніхто особливо перейматися не буде. Світ живе своїм життям, відтак розраховувати на те, що країни Європейського Союзу після запровадження безвізу та підписання угоди про асоціацію раптом поставлять українські питання у коло своїх першочергових завдань, не варто. Європа відреагувала на анексію Криму та агресію Росії на сході нашої держави жорсткими санкціями, і сподіватися на щось більше, на мій погляд, не слід. Ніхто із європейців відстоювати незалежність та територіальну цілісність нашої держави із зброєю в руках не буде. Та й економічним розвитком України держави Європейського Союзу особливо переобтяжувати себе не стануть.
Не слід також надміру ідеалізувати можливості, які відкрив перед українцями безвіз. Будь-яка додаткова можливість чи право неминуче пов’язане із обов’язками. Відтак кожний український громадянин, який вперше перетнув кордон нашої держави, повинен чітко усвідомлювати, що стає представником нашої держави у Європі. Про Україну європейці судитимуть не із рекламних роликів чи проспектів, а з конкретної поведінки її громадян, які з’являться на вулицях багатьох європейських мегаполісів та містечок. А ще із того, наскільки знайомство із життям громадян європейських країн впливатимуть на їхню сутність та стимулюватимуть проведенню реформ у нашій країні.
У свій час наш великий земляк Іван Франко говорив, що патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, а тяжке ярмо. Наразі, вистоявши довжелезну кількагодинну чергу на пункті пропуску Кросенко – Смільниця, маю серйозні сумніви щодо готовності окремих українців нести на своїх плечах тягар патріотизму. З-поміж п’ятдесяти машин, які вистоювали чергу на перетин польсько-українського кордону, лише три мали українську реєстрацію.
Проте мова не про автомобілі, а швидше наше вміння гідно представляти українську націю на Європейському континенті та утверджувати європейські цінності у нашому повсякденному житті.
Кожен, хто хоча б один раз перетинав автомобілем український кордон, чітко усвідомив, що правила дорожнього руху не існують самі по собі, а саме вони визначають швидкісний режим, порядок руху та місця паркування автомобілів на європейських дорогах. Жоден автомобіліст, рухаючись шляхами Європи, не дозволить собі викинути на узбіччя недопалок цигарки чи порожню пет-пляшку. І причина тут зовсім не у страху перед невідворотністю покарання. На тлі усталеного дотримання норм і правил кожне відхилення сприймається як дикунство, а бути у цивілізованому суспільстві його живим втіленням не хочеться нікому.
Як правило, європейці є дуже відкритими та безпосередніми людьми. Вони щирі у своєму ставленні до світу і звикли безпосередньо реагувати на все, що відбувається навколо. Та, мабуть, найскладніше під час мого перебування за кордоном було звикнути до звичних щоденних вітань. У Німеччині прийнято вітатися навіть із незнайомими людьми. В Україні зараз із незнайомими вітаються хіба що у віддалених селах, хоч ще років з п’ятдесят тому я не уявляв, що можна пройтися Губичами, не сказавши комусь «добридень» чи «Слава Ісусу Христу».
Не знаю коли, але ми це втратили. Якось несподівано для самих себе розучилися тішитися успіхами та досягненнями друзів, сусідів, а то й просто зовсім сторонніх людей, з якими доля зводить нас на життєвих дорогах.
Обставини склалися так, що свій шістдесятирічний ювілей я зустрічав у невеличкому грецькому ресторанчику на березі Рейну. Найбільшою несподіванкою для мене виявилося те, що традиційну пісеньку з нагоди уродин «Heppy birthday to yo» співав увесь зал, і під оплески присутніх я приймав вітання друзів.
Та, попри усе, найбільш бажаними та приємними для мене виявилися вітання рідних, колективу, колег по журналістському цеху, а також великої аудиторії читачів газети, які знайшли мене за півтори тисячі кілометрів від рідної домівки. Тому, користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність усім, хто привітав мене із уродинами чи то на газетних шпальтах, чи через мережу Іnternet або ж просто зателефонував чи відправив СМС, не дочекавшись відповіді на дзвінок. Велике спасибі за увагу до моєї скромної персони.
Американський письменник-гуморист Марк Твен якось зауважив: «Мене хвалили велику кількість разів, і я завжди бентежився та кожного разу відчував, що можна було сказати більше». Перефразовуючи великого американця, вимушений визнати, що зробити за свої прожитих 60 також можна було б більше. Але, що є, те є. Решту доведеться доповнювати, щоб виправдати сподівання колективу та людей, які довірили мені керівництво міською газетою.

Петро МАГУР

Ви можете Залишити коментар, або посилання на Ваш сайт.

Залишити коментарі