Сімдесят п’ять років тому вересневої пори російські війська перейшли Збруч і без жодного серйозного військового спротиву заволоділи Західною Україною. Місцеве населення цей факт сприйняло насторожено. Тут добре пам’ятали зморених голодом ходоків з Радянської України 1933 року, їхні жахливі розповіді про голод. Знали й про те, як підступно було знищено західно-українську імміграцію в УССР, зокрема інтелігенцію, причетну до творення ЗУНР, УСС, УГА, яка свого часу повірила лукавим гаслам сталінського режиму й переїхала до Радянської України, як вчинив колишній командир УГА полковник Г. Коссак. З приходом радянських військ існуюча громадсько-політична інфраструктура була піддана демонтажу й шельмуванню. Нехтуючи місцевими особливостями, традиціями, сталінська система приступила до уніфікації реґіону, сценарій якої було розроблено в Кремлі. Саме для узаконення кремлівського сценарію і було вирішено скликати Народні Збори Західної України. Делегатів обирали за наперед відфільтрованими списками з одного кандидата. Делегат від Єзупільщини селянин Скрипаревич після приїзду з Народних Зборів у приватних розмовах з односельцями часто висловлював подив. Мовляв, як то могло трапитися, що вся делегатура Єзупільського довкілля голосувала проти об’єднання. А результат показав, що всі – за об’єднання. Через два тижні після зборів Скрипаревича арештувало НКВД і зник він відтоді безвісти. Така ж доля спіткала й інших делегатів того дійства. Проте були й «щасливчики», які перебрались на «колективне помешкання» до сибірських Гулагів і навіть звідти повернулись. Для корінних львів’ян дорога була або в Сибір, або в тюрми №№ 1, 2 і 4. До речі, у червні 1941 року в цих тюрмах за даними НКВД (напевно, заниженими) перебувало 5091 чоловік. З них 1327 – засуджених по лінії НКГБ, 1429 – по лінії НКВД і тільки 909 – за кримінальним кодексом. Тих, хто чекав на виселення – відправки в місця покарання, налічувалося 1426 чоловік.

Автоматично під заборону потрапила «Просвіта» з її добре розгалуженою мережею філій, біля осередків якої гуртувалося свідоме українство. Тотальні обшуки просвітянських та приватних бібліотек із обов’язковим притягненням до відповідальності господарів призводило до того, що під страхом арешту люди закопували в землю свої власні бібліотеки, сімейні альбоми. Протягом деякого часу зникли аматорські гуртки, хори, спортивно-пожежні товариства, що мали значне розповсюдження в селах та містечках Західної України. У Західній Україні виходило тоді понад 100 періодичних видань українською мовою. Тут діяло Наукове товариство ім. Т. Шевченка, сотні інших товариств. Партія сказала: все те мало зникнути, що нагадувало про їхнє існування. І цю місію ліквідації українства в Західній Україні мали виконати органи НКВД.

Катастрофічних змін зазнав також і кооперативний рух. Наприклад, крайовий молочарський союз («Маслосоюз»), що був організаційно-технічним і торговельним центром Східної Галичини і який із 1926 року експортував масло до таких країн Європи, як Великобританія, Німеччина, Данія, і давав стабільний прибуток десяткам тисяч здавачів молока та забезпечував роботою галицькі родини. Щодо істинної народності тієї кооперації переконує хоча б те, що типова Деліївська філія Єзупільської районової молочарні забезпечувала сотням пайовиків стабільний дохід і  приймала молоко від тримачів худоби із численних навколишніх сіл та хуторів. Що до якості виготовлюваної філією молочної продукції вражає те, що масло та сир філія слала аж у далеку Данію, маючи з іноземцем довготривалу угоду на поставки продукції.

Після 1939 року молочарня, як і десятки інших кооперативів, почала занепадати. Підвали-холодильники, у яких раніше зберігали молочну продукцію, засипали сміттям. У наземних приміщеннях обладнали сільмаги, продмаги й буфети, де уже не було ні масла, ні сиру. Для повної уніфікації Західної України з СРСР потягнулися зі сходу потяги зі «спецами» та уповноваженими, вагому більшість яких складали службисти НКВД та «чиновники-комерсанти». Адже це був край, багатий на різноманітну мануфактуру та європейський крам, чого давно вже не бачили в СРСР. І вони їхали безупинно. У зворотньому ж напрямі до Сибіру потягнулися довгі вервечки пререповнених «столипінських» вагонів з виселенцями із Західної України. На той час у Львові вже почали звільнятися квартири. Господарі цих квартир «виїжджали» до Сибіру, в табори ГУЛАГу. І припинився цей рух аж у червні 1941 р. Почалася війна між двома тиранами. Яку нову модель життя несли населеню Західної України ці будівники світлого майбутнього? Ось що дістало населення Західної України від возз’єднання.

Ольга ШВЕД,

мешканка Борислава