У минулий четвер представники творчої інтелігенції міста, громадських організацій, зібралися у міському історико-краєзнавчому музеї, щоб згадати і вклонитися світлій пам’яті Ірини Сеник, справді знакової для нашого міста постаті, визначної громадської і політичної діячки, письменниці. Саме восьмого червня їй би мало виповнитися дев’яносто один рік. На жаль, ще 2009 року ця справді визначна людина, що уособлювала своїм життям, своєю творчістю цілий пласт героїчної історії, культури та й літератури нашого краю, відійшла у засвіти. Але в пам’яті тих, хто мав можливість спілкуватися з нею, – завжди енергійною, сповнену сил та цікавих задумів, нескореною всіма тими випробуваннями, що випали на її долю, вона залишиться назавжди. Свідчення цьому і дуже гарна кімната-музей, облаштована зусиллями працівників історико-краєзнавчого музею міста, де скрупульозно зібрано стараннями керівника та працівників цього мистецького закладу все, що стосується життєвого і творчого шляху Героїні Світу Ірини Сеник. По стендах невеликої світлої зали можна перейти весь життєвий шлях людини високого покликання і такої героїчної та в той же час трагічної долі, в якій сконденсовано ледь не сторічну історію боротьби наших краян за визволення від окупаційних влад, за незалежність, за волю рідного краю. В числі експонатів 117 вишиваних робіт, подарованих родиною пані Ірини, документальні і фотоматеріали: на світлинах вся біографія національної героїні від перших років життя і аж до місця вічного спочинку, і весь літературний доробок письменниці: «Сувій полотна» (1990 р.) ,«Біла айстра любови» (1992 р.), «Загратована юність» (1996 р.), «Метелики спогадів» (2003 р.) тощо.
І вподовж усієї урочистості провів присутніх життєвим шляхом Ірини Сеник ведучий вечора пам’яті директор історико-краєзнавчого музею, голова міської організації Конгресу Українських Націоналістів Андрій Спас, людина, що знала її особисто, що допомагала і підтримувала у найважчі хвилини: «Це була жінка багата духовно, багата творчим надбанням, своїми діями і вчинками. І це багатство передалося багатьом з нас, хто є сьогодні в цій залі, і тим, хто далеко поза межами цієї зали та й України, – в далекій Канаді, Сполучених Штатах, Бразилії, Великій Британії, всюди, де вона побувала. Її творчість відома всьому світу. Ірина Сеник – жива. Жива, поки ми про неї пам’ятаємо, згадуємо, – доти вона поруч з нами. ..».
Всі спільно у пам’ять про багатолітнього члена ОУН, письменницю, громадську діячку, політв’язня радянських концтаборів проспівали Гімн Організації Українських Націоналістів «Зродились ми великої години…».
А далі вподовж всієї урочистості про життя, про ті випробування, що їх перенесла ця героїчна жінка, як ми уже сказали, розповідав пан Андрій Спас. Доповнювали його всі ті, кому випало щастя спілкуватися із цією людиною легендарної долі. Тож дозволимо собі ще раз нагадати читачам основні штрихи біографії нашої краянки Ірини Сеник, які прозвучали під час вечора пам’яті.
Ірина Сеник – член Організації Українських Націоналістів, член Української Гельсінкської групи, поетеса, громадська діячка народилася 8 червня 1926 року у Львові, в сім’ї січового стрільця. З 1939 року Ірина – в Юнацтві ОУН, з 1941 – член Організація Українських Націоналістів, працювала в крайовому відділі пропаганди, в 1944 році – зв’язкова легендарного генерала УПА Романа Шухевича.
У 1944-45 роках навчається на факультеті іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. А вже 11 грудня 1945 року, з поверненням радянських карателів, її заарештовано як учасницю національно-визвольного руху. Зазнала страшних катувань. За звинуваченням у «зраді батьківщини» засуджена на 10 років таборів та 5 років позбавлення прав і довічне заслання.
Тим часом репресована була вся родина Сеників.
З 1955 року Ірина Сеник етапована на заслання в Кемеровську область, де провела 13 років. Тут було багато українських засланців, у тому числі її мати. Заочно закінчила Новокузнецьке медичне училище, працювала в лікарнях. Тільки у вересні 1968 року Ірина Сеник звільнена з умовою, що не повернеться до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу в протитуберкульозному диспансері. Але не зламали її концтабори, вона знову активно долучається до боротьби з окупаційною комуністичною владою. В колі її однодумців Люба Возняк-Лемик, Роман Чикалюк, Люба Волянюк, о. Петро Купчинський, Оксана Попович, Панас Заливаха, Раїса Мороз, Валентин Мороз, В`ячеслав Чорновіл та ін. Із власного досвіду знаючи, що таке в’язниця, табори, заслання, Ірина Сеник і далі була активною учасницею дисидентського руху. Увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. Сумнозвісне КГБ встановило за нею недремний нагляд.
І вже 17 листопада 1972 року Ірину Сеник заарештовано за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди». Серед матеріалів, що їх вилучено під час обшуку були дві збірки її віршів, визнані експертизою антирадянськими: «Туга за втраченим» та «Заґратована юність», вилучені у Вячеслава Чорновола.
26 січня 1973 року Івано-Франківський обласний суд визнав Ірину Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але, враховуючи інвалідність, засудив на 6 років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Покарання відбувала в Мордовії, разом з Надією Світличною, Іриною Калинець, Стефанією Шабатурою, Оксаною Попович, Ніною Строкатою-Караванською, Даркою Гусяк, Марією Пальчак, Нійоле Садунайте.
15 листопада 1978 року Ірину Сеник вивезли на заслання. Тут її відвідав колишній політв’язень Василь Дейко родом з Борислава, з яким після заслання одружилася.
Повернулася на рідну землю тільки в 1983році. Оселилася в м. Бориславі. А неофіційний нагляд за нею з боку КГБ тривав аж до проголошення незалежності України. У нашому місті стала однією із засновників Товариства української мови та Української Гельсінкської Спілки (УГС), очолила місцеве відділення Союзу Українок.
В 1998 р. їздила до м. Рочестер (США), де її на з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих організацій визнано однією зі 100 героїнь світу.
26 лютого 2002 року, після виступу на підтримку виборчого блоку «Наша Україна», троє невідомих побили літню жінку в у її помешканні і пограбували. Після цього вона важко хворіла, але постійно мала підтримку від справжніх друзів, зокрема членкинь міського осередку Союзу Українок, який очолювала багато років.
25 жовтня 2009 року перестало битися серце Героїні Світу Ірини Сеник. Похована вона на Личаківському кладовищі у Львові, в Пантеоні Героїв, як і заповідала у одній зі своїх поезій.
Ірина Сеник провела в неволі 34 роки. В 1991 році повністю реабілітована. Почесна громадянка Борислава і Львова, Заслужений майстер народної творчості України. Указом Президента України від 26 листопада 2005 року нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом від 8 листопада 2006 року нагороджена орденом «За мужність» І ступеня.
Доповнювали своїми спогадами цю розповідь ведучого вечора пам’яті «Метелики спогадів» директора міського краєзнавчого музею Андрія Спаса про героїчну життєву дорогу нашої краянки заступник міського голови Роксоляна Гарасимів, наголосивши, що саме пані Ірина була однією з ініціаторів створення у місті державної гімназії; посестри Ірини Сеник із міського Союзу Українок, які багато років спілкувалися із цією справді визначною людиною: Анна Глод, Галина Литвин, Віра Курпіта, Оксана Панів, Надія Онисько, Ганна Попова, Данута Монастирська, Ванда Солецька, Мирослава Павлюх.
Справжньою окрасою цієї зустрічі стали поетичні рядки, декламовані Марією Підлубною, Мирославою Павлюх і найменшеньким декламатором – Михайликом Палієм. Як і уривки спогадів та улюблені пісні Ірини Сеник, які вона так любила і якими цього вечора ніби зверталася до всієї громади: «Там, під Львівським замком…» (Оксана Панів та Анна Глод), «Останній привіт тобі, мила» (Ганна Попова), «Невільниче танго» (Оксана Панів), «Два кольори» (Омелян Солецький).
Так, Ірина Сеник відійшла у засвіти. Але назавжди залишиться у вдячній пам’яті народу, якому присвятила все своє життя, залишиться для нас символом незламності української нації, як одна зі славної когорти героїв, що торували наш шлях до незалежної української держави. Герої не вмирають.
Підготував
Ігор ЮРИНЕЦЬ

Print PDF