Бориславський медичний коледж – справді знаковий навчальний заклад нашого міста, що має дуже високі професійні і навчальні традиції. П’ять останніх років його очолює Олег Хемич, – лікар-професіонал, людина з великим досвідом медичної і викладацької роботи.

Оцінкою трудовим колективом праці керівника за цей період є те, що на виборчих зборах, які відбулися минулого тижня, 88 відсотків голосів було подано на підтримку його кандидатури.

Тож кілька слів про те, чим заслужив повагу і авторитет колег по роботі переобраний на другий термін керівник.

Олег Хемич – корінний дрогобичанин. Народився в Дрогобичі, в 1967 року. Потім 1972 – перший клас СШ№5, а після закінчення восьмого класу – Бориславське медичне училище, що його закінчив у 1986 році з дипломом з відзнакою. Два роки (з перервою на академку) навчався у Ленінградському педіатричному медичному інституті, а в 1991 році вдалося перевестися у Львівський медінститут на педіатричний факультет, що його закінчив у 1995 році. Потім два роки інтернатури по педіатрії і в 1997 році скерований на роботу в Раневицьку лікарську амбулаторію. Там пропрацював понад рік, після чого переведений штатним лікарем виїзних бригад на Дрогобицьку станцію швидкої медичної допомоги, де працював до 2003 року. Перевівся на роботу до Бориславського медичного коледжу на посаду викладача і через два місяці став завідуючи відділенням. З 2003 до 20014 працював на цій посаді, а тоді, на загальних зборах трудового колективу, обраний директором Бориславського медичного коледжу.

Минулого року закінчився контракт, був оголошений конкурс на заміщення посади директора і 21 січня на зборах трудового колективу, як ми уже сказали, його повторно обрали керівником цього закладу. До речі, коли на попередніх виборах підтримка була у 50 відсотків плюс один голос, то цього разу 88 відсотків.

Чи були визначальні для вибору цієї професії родинні традиції? Та, ні, – стверджує пан Олег. Хоча батько працював водієм на станції швидкої допомоги і що таке професія медика та можливість прийти на допомогу людині й рятувати її у біді, пізнав ще в дитячі роки, коли інколи батько брав його із собою на роботу. Тож якоюсь мірою і це наклало свій відбиток . А ще тітка, яка теж мала медичну освіту і працювала лікарем. Мабуть, все це в сукупності і обумовило його життєвий вибір, вибір професії. До речі, зараз вже можна говорити, що ці традиції родини Хемичів продовжуватимуться і далі, адже син – Тарас – навчається вже на четвертому курсі Львівського медуніверситету імені Данила Галицького.

Сам пан Олег десь ще зі шкільних років націлювався саме на те, щоб у майбутньому обрати професію медика. Хоча й розумів, що реалізувати цей вибір буде не так просто. Перше, всі ми пам’ятаємо, не будьмо лицемірами, щоб поступити в той час до медінституту потрібні були великі кошти, яких у пересічної тогочасної родини не було. Тому й розпочав навчання у Бориславському медичному училищі, що у перспективі давало можливість таки переступити поріг медичного вишу. Якщо звичайно докласти максимум зусиль, праці і бажання. Він закінчив медичне училище із дипломом з відзнакою. Але в перший рік до вишу вступити не вдалося, не пройшов спецперевірку відповідних органів. В радянські часи це була звична практика. Справа в тому, що батьків рідний брат – Степан – в часи німецької окупації був вивезений на роботу в Німеччину, а потім до “благодатного” Союзу, де на таких як він чекали сибірські концтабори, не повернувся. Доля закинула його аж у Сполучені Штати Америки. Став знаною людиною. Здобув вищу освіту. У Гарвардському університеті відкрив три кафедри українознавства. Шанують його і в Україні, в рідному Дрогобичі. На фасаді колишньої приватної української гімназії, а зараз Дрогобицької ЗОШ№1, ще у 2004 році на його честь було встановлено меморіальну таблицю.

Це справді визначна людина, що дуже багато зробила для популяризації української справи. У 1957-1958 роках був президентом Української студентської асоціації в Орегонському університеті. 1957 року став делегатом на Третій конгрес Союзу Українських Студентських Товариств Америки (СУСТА). А у 1957 році Степан Хемич разом з однодумцями став засновником Фонду Кафедр Українознавства (англ. Ukrainian Studies Fund ). Він керував цим Фондом 44 роки. Завдяки його активній позиції та небайдужості емігрантів з України було проведено збори коштів, необхідних для організації наукових кафедр в американських університетах. У 1968 р. Фонд організував першу українську кафедру (дві інші – української історії, літератури і філології – було засновано 1973 р.,) у Гарвардському університеті, який відомий у всьому світі високим науковим рівнем. Фонд Кафедр Українознавства під керівництвом С. Хемича став ініціатором проекту «Дослідження голоду в Україні 1932-1933 рр.” та “Гарвардського проекту для відзначення тисячоліття Хрещення Руси-України”.

Власне, родинні зв’язки із такими визначними людьми і були ледь не злочином та перепоною для вищої освіти у тодішньому Радянському союзі, що був тою ж перефарбованою російською імперією.

Але бажання навчатися таки перемогло. Поступив у медичну академію аж в Ленінграді, туди не доходив контроль наших кагебістських органів, що на Західній Україні, особливо у Львові, був надзвичайно пильним. Тільки через два роки зміг перевестися на навчання до Львівського медуніверситету і реалізувати свою мрію.

Коли обрали його керівником Бориславського медичного коледжу, звичайно, спочатку було нелегко, адже відповідальність дуже велика. І,як розповідає, – однозначно, самому, без підтримки колективу, навряд чи вдалося б успішно реалізувати завдання, що стояли перед навчальним закладом із усталеними і дуже високими традиціями. Допомагало те, що більшість викладачів – медики, лікарі, а отже, люди близькі за духом. Викладачі загальноосвітніх предметів теж люди з великим досвідом, більшість з яких методисти. Тож отак спільно, незважаючи на складну ситуацію із державною підтримкою, вдається не втрачати високих позицій, що їх має медичний коледж щодо освітнього рівня. А традиції коледжу дуже високі. З гордістю розповідав пан Олег про випускників, які пізніше досягли справді визначних успіхів у житті. В першу чергу про випускника навчального закладу нинішнього Главу Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава Шевчука. До речі, з ним навіть навчалися в один час. Коли пан Олег був четвертокурсником майбутній митрополит навчався на першому курсі. І навіть після обрання на найвищу церковну посаду, Блаженніший Святослав, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький знайшов час відвідати медичний коледж і висловити вдячність своїм колишнім викладачам та й “альма матер”, в аудиторіях якої освоював перші життєві уроки.

Справжньою “глибою”, а не просто науковцем, наголосив Олег Хемич, був і директор медколеджу Роман Поцюрко, що очолював цей навчальний заклад вподовж тридцяти років.

Назвав він і прізвища багатьох науковців, відомих працівників медичної та юридичної сфери, керівників міст, а то й цілих областей, що починали свій життєвий шлях саме в нашому медичному коледжі.

А на запитання, що найважливіше вдалося здійснити за ті п’ять років, відколи його обрали керівником медколеджу, замислився.

– Найважливіше, що зараз, коли закривається багато навчальних закладів по всій Україні, коли приватні заклади чомусь переважають над державними,те, що ми зберегли колектив, престиж нашого навчального закладу, кількість академічних груп. Можливо, навіть розвиваємося. Бо і ремонти проводимо найбільш необхідні, і обладнання теж вдається придбати. Стараємося в тій бідності таки виживати. У нас на сьогодні, як і раніше, є три відділення. Акушерське, медсестринське і фельдшерське. Щодо кількості студентів, то, враховуючи ту демографічну яму, яка утворилася ще двадцять років тому і ще до сьогодні відчуваємо її наслідки, гострої проблеми зі студентами не маємо. Тоді у нас навчалося 690 студентів, а на даний час – 486. Все ж держзамовлення ми виконуємо в повному обсязі, а окрім того, маємо ще й контрактну форму навчання. Хоча, звичайно, є дефіцит студентів, які навчаються за контрактом, що обумовлює певні фінансові недоотримання, які можна було б використати на потреба коледжу…

Як розповів пан Олег, під час навчання дуже багато уваги приділяють формуванню світоглядних позицій майбутніх медиків, щоб студенти усвідомлювали – вони потрібні Україні. Адже не можуть усі поїхати працювати поза кордонами нашої держави, навіть, якщо там більша зарплата і комфортніші умови для роботи. Викладачі нашого закладу роблять все, щоб пояснити це дітям. Але, але…Хочеться вірити, що держава таки зверне увагу на проблеми нашої медицини і надасть мотивацію, щоб наші вихованці змогли працювати на користь своєї країни, а не шукати підзаробітків по закордонах. Є проблемою і те, що зараз немає обов’язкового трирічного відпрацювання випускниками державної форми навчання після закінчення навчального закладу. Та й забезпечення робочими місцями теж не на належному рівні, адже багато медзакладів закривають. Україна просто не може забезпечити стільки робочих місць через бідний бюджет, йде скорочення спеціалістів по усіх лікувально-профілактичних закладах. Спробуйте у цій ситуації мотивувати випускників працювати за мінімальні зарплати, в умовах, далеких від комфортних,. Так, звичайно, бути не повинно.

Попри те, ледь не двадцять п’ять відсотків випускників медколеджу продовжують навчання у вищих медичних закладах. Хто на лікувальний факультет, хто на стоматологічний.Вчаться заочно на фармацевтичних факультетах різних медичних вишів України. Держава розуміє, що не вистачає не тільки медиків середньої ланки, але й лікарів. І зараз студенти медколеджу мають можливість після закінчення навчального закладу без результатів ЗНО поступити на скорочений термін навчання у медуніверситети України відразу на другий курс.

А на запитання, що все-таки найскладніше у його роботі керівника тільки невесело посміхнувся.

– Та не в роботі складнощі. Хоча , звичайно, після оцього довір’я, що мені висловив колектив на наступні п’ять років, зобов’язаний це довір’я виправдати. Але найголовніше зараз для усіх нас, щоб наші студенти відчули свою потрібність, щоб держава трохи більше дбала про медицину і освіту, щоб забезпечено було робочі місця для наших вихованців, адже більшість із них хочуть працювати для України, а не доробляти інші держави. Також вірю, що таки буде завершено започатковану реформу медицини, яка в принципі необхідна. А найголовніше, щоб нарешті закінчилася війна на сході країни, бо не може світ безконечно миритися із вибриками однієї психічно хворої людини. Переконаний, що все це здійсниться.

Тож мусимо бути оптимістами….

Підготував Ігор ЮРИНЕЦЬ