//МІСТО НОВОГО ВИМІРУ (Спогади ветерана нафтопереробки)

МІСТО НОВОГО ВИМІРУ (Спогади ветерана нафтопереробки)

1-го жовтня 1962 року в моїй трудовій книжці з’явився запис про зачислення помічником оператора бітумної установки на 1-му Дрогобицькому нафтопереробному заводі. Тож днями виповнюється 60 років мого професійного життя в нафтопереробній промисловості. І, разом з тим,  початок та значна частина мого професійного життя пов’язані  з Дрогобичем…

Богдан Максимович

Я – львів’янин. Народившись у Львові, як усі львів’яни, безмежно його полюбив і не уявляв собі життя поза ним. Проте в 1962 році, після вступу до Львівської політехніки на спеціальність «хімічна переробка нафти і газу», опинився в Дрогобичі. Справа в тому, що в той час потрібно було перші два роки одноразово (через тиждень)  вчитися і працювати. Така була умова навчання студентів на технологічних спеціальностях без попереднього досвіду профільної роботи.

Отже, ми, новоспечені студенти, параллельно з загальноосвітніми предметами, почали освоювати «ази» технологічної премудрості на обох нафтопереробних заводах (НПЗ) в Дрогобичі. Кожен з нас став помічником оператора на одній з технологічних установках. Два студенти  працювали почергово, через тиждень,  на одному робочому місці. Я потрапив на бітумну установку першого НПЗ, де з 1-го жовтня 1962 року розпочалася моя трудова біографія нафтопереробника. Проживання нам влаштували в заводських гуртожитках. Відтак до робочих місць ми діставалися швидко, бо гуртожитки знаходилися  недалеко від заводської прохідної, але до навчального закладу, який знаходився поруч з  центральною площею, потрібно було затратити понад півгодини  швидкої ходи.

Дрогобич розпочав нам даватися до пізнання під час наших походів на навчання. Невелике в порівнянні зі Львовом місто приваблювало своїм спокоєм, лагідною архітектурою і – великою кількістю гарних дівчат. Цікавили нас і околиці, особливо місця, де можна було  гарно відпочити. І таким особливим місцем виявилися 33 озера, котрі утворилися зі сховищ колишнього зберігання нафти на околицях сусіднього Борислава. Одне з тих озер ми собі вподобали  і часто ходили туди купатися.   

В той час багато було розмов про моржування. Тож я запропонував кільком своїм друзям зустріти наступний Новий рік в ополонці. Ми це зробили. До цього потрібно було підготуватися і регулярно впродовж осені та грудня купатися в озері. Тут треба зауважити, що купатися в осінній воді набагато неприємніше ніж взимку, бо зануритися у холодну воду з теплішого середовища складніше, аніж взимку з морозу в плюсову температуру води. Ось таким виглядало одно з перших і найсильніших моїх нових вражень в Дрогобичі.

Наступним захопленням виявилося ходіння на руках. В популярній польській газеті «Sportowiec» я прочитав, як один старший, досить щуплий чоловік, на першості воєводства з важкої атлетики легко  підняв штангу, котру не міг здолати перед тим значно важчий від нього спортсмен. Вражені журналісти кинулися до цього чоловіка розпитати про причину такої феноменальної сили в цього непримітного чоловіка. Виявилося, що він  дуже любить вправлятися вдома гантелями, а на роботу і з роботи іти з третього поверху, а пізніше, з роботи, виходити на руках  на третій поверх  по сходах. Я одразу  вирішив перевірити цей феномен на собі. Через неповний рік тренувань я зміг вже проходити на руках коридор в гуртожитку (біля 20 метрів) та  зходити на  руках з третього поверху на вулицю. Після цього я перевірив в залі штанги, як об’єктивно зросла моя сила. Перед моїм експериментом при власній вазі 60 кг я піднімав штангу вагою лише 55 кг, а тепер я легко підняв 85кг. Тож ефект від ходіння на руках був очевидний.   І, разом з тим, був отриманий гарний спогад  про свою чергову Дрогобицьку «цікавинку».

Проте, «особливою цікавинкою» було  спасіння нашого студента Івана Кацьори. Взимку, в котельні гуртожитку, під час перезмінки, коли одна чергова здавала зміну іншій, вибухнув котел. В той час поруч проходив, одягнутий  лише в легку одежу наш однокурсник-стажер Іван. Почувши вибух, він відразу кинувся в котельну рятувати жінок. Від перегрітої пари він  був весь обпечений і його забрала швидка допомога в лікарню. Через деякий час мені подзвонила знайома сестра з цієї лікарні і повідомила, що Кацьору не лікують, бо вважають, що не має змісту рятувати людину, поверхня тіла якого має сильні опіки площею понад 90%. В такому випадку, за офіційною статистикою, постраждалий просто приречений на смерть. Тож я надзвичайно обурився і звернувся до Ярослава Євстаховича Гаруна, котрий працював заступником начальника цеху та був секретарем партійної організації. Я попросив,  щоб він терміново на бланку партійної організації післав телеграму в Міністерство охорони здоров’я України і паралельно депутатові Верховної Ради України від Дрогобича про потребу рятувати обпеченого хлопця. На другий день з Києва прилетів санітарний літак з американськими ліками для лікування опіків, котрими врятували нашого студента. Це відбулося взимоку 1962 – 1963 років. А в 1999 році на сплячого пана Гаруна, людину,  котра врятувала від смерті обпеченого студента, кинули «коктейль молотова», від чого той, сильно обгорілий, помер.

Ходили слухи, що пан Гарун, на той час голова правління Дрогобицького дослідного заводу, не дозволяв власникам заводу проводити фінансові махінації, і через те йому так помстилися. Ось такі незрозуміло-містичні дії відбулися у 90-х рокахі. І це вже  третій, особливий вимір мого буття в Дрогобичі, участь в  порятунку  свого товариша по навчанню.

Проникнення у таємниці нафтопереробної промисловості мені прийшлося розпочинати з завершального процессу – виробництва бітуму. Цей процес досить простий – в бітумні реактори ( виглядають, як вертикально поставлені залізничні цистерни) запомповується гудрон, залишок перегонки нафти, і подається повітря дляйого  окислення впродовж 20 годин. В результаті цього окислення отримується бітум. Робота проста, проте, неприємним був процес очищення реакторів від утвореного в ньому коксу, котрий відкладався на його стінках впродовж року роботи. Захищені лише легкими респіраторами, за кілька днів вирубування цього коксу ломами ми так надихалися  коксовим пилом, що наша слюна була чорною від цьго пилу майже місяць після такої роботи.

Наступним етапом  була  участь у пуско-налагоджувальних роботах (після завершення інституту я отримав направлення в союзну організацію по пуску  нафтопереробних об’єктів)  з впровадження в технологічний процесс заводу  установки нового покоління  – установки каталітичного риформінгу. Крім складного устаткування, цей процес відрізнявся високим тиском та температурами, що вимагало особливої додаткової уваги персоналу. Гарним прикладом необхідної уваги до цього складного процессу було те, що начальник цієї установки Михайло Скікун багато років не ходив у відпустку, щоб не залишати установку без нагляду. Проте, замість складнощів цього пуску мені, ще досить молодому  пускачеві (так називали працівників пусконалагоджувальних організацій) пригадується один випадок. В процесі підготовчих робіт ми випробовували герметичність фланцевих з’єднань на газових трубопроводах. Так ось, прорвалася прокладка на одному з’єднанні і газ потужним струменем «вирвався на свободу». Я моментально розпочав заміну прокладки і десь через десять хвилин це пошкодження було усунуте. Разом з тим, за цей час  я встиг надихатися тим газом – і оримав результат: відчув бій потужних  церковних дзвонів. Мені стало дуже весело і я почав голосно реготати. Коли ж я прийшов до себе, то мені пригадалася назва знаменитої повісті Івана Франка «Борислав сміється». Так ось чому Борислав сміявся! По усій території Борислава з усіх щілин виділявся газ, мешканці  отруювалися тим газом і починали сміятися, бо отруйна дія газу викликала відчуття радості. Ось так «на практиці» я зрозумів «звеселяючу» дію газу.

Якщо перші два етапи моєї роботи на Дрогобицькому НПЗ  були відносно короткими, проте третій етап – проектувальний – тривав кілька десятиліть. Спочатку «звичайним» проектувальником, а пізніше – головним інженером проекту. Спільно із заводчанами пережив приватизацію заводу,  а, фактично, відчуження заводу від його творців – кількох виробничих династій. Ніколи не забуду, як  при черговому відрядженні на НПЗ зустрів на прохідній  кількох пенсіонерів, котрі мені скаржися, що їм «нова влада» не дозволяє потрапити на завод, щоб вони змогли подивитися на установки, де вони пропрацювали все своє професійне життя, а «на пенсії» просто зіскучилися за своїми робочими місцями.

Мене ж особисто доля  звела з трьома поколіннями робочої династії Дрогобицького НПЗ, з котрими я не тільки плідно співпрацював, але й з двома з них потоваришував. Це- Адольф Іванович Флюнт, начальник бітумної установки. Він прославився тим, що сам міг зробити аналіз того чи іншого нафтопродукту: кілька крапель цього продукту клав собі на долоню, пізніше спльовував на нього, перемішував і брав до рота. Результати цих оригінальних аналізів були дуже близькі до «класичних», зроблених в лабораторії. Так ось,  Адольф Іванович вчив мене азам технології виробництва бітуму. А з його зятем,  Зеновієм Дмитровичем і його внуком Андрієм Дмитровичем ми товаришували і співпрацювали аж до завершення роботи цього легендарного НПЗ, заводу, котрим булла започаткована світова нафтопереробка.  Ось чому, принаймі «стара» частина заводу повинна стати національним музеєм нафтопереробної галузі.  І я горжуся тим, що маю безпосереднє відношення до цього заводу і до міста, в котрому народилася нафтопереробна галузь.

Дрогобицький НПК “Галичина” Фото УНІАН

Богдан МАКСИМОВИЧ, член-кореспондент Української нафтогазової академії