Ісус Христос вирішив в’їхати в Єрусалим, Місто Царя Слави, урочисто як цар. З цією метою Він висилає своїх учнів, щоби привели Йому осла із найближчого села. Приведенням осла зайнявся, правдоподібно, святий апостол Петро, будучи «правою рукою» Ісуса. На ньому також лежала відповідальність за організацію урочистості. Його жвавий та енергійний темперамент надавався до цієї місії.

Ми повинні уявити собі цю подію. Коли похід вирушив із Витанії в напрямку до Єрусалима, то Петро йшов біля Ісуса, тримаючи осла за вуздечку. Він підстраховує ситуацію, щоби звірятко, перелякане вигуками і галузками, які кидали йому під ноги, не почало брикатися. Петро навіть не підозрював, що через декілька днів настане трагічна переміна. Тепер він радів, що Учитель нарешті перестав говорити і повторяти про терпіння і страждання. Петро, подібно, як і охоплений радістю натовп, вважав, що власне тепер реалізовується його марення про дочасне земне царювання Месії, в якому буде царювати Ісус, потомок великого царя Давида. Для Петра це був найбільший день в його житті. Таке земне розуміння Царства Божого було причиною його зречення. Зламався, коли втратив надію на реалізацію цього царства. Петро був відважним чоловіком. Думаючи про захист свого Учителя перед ворогами, він навіть купив два мечі. Вважав їх початком озброєння майбутнього війська у майбутньому царстві. Був готовий до боротьби. Ані він, ані другі учні не розуміли ще, що в Царстві, яке засновує Христос, зброєю буде не меч, але любов, вибачення і готовність на жертву із себе та терпіння для добра ближніх. Тому-то зламалися і втекли, коли з’явилися слуги Первосвященика, а Петро навіть зрікся Ісуса. Безпосередньою і головною причиною зречення був страх, що він може бути заарештованим. Почуття страху спаралізувало на мить дію розуму і волі у Петра так, що він проголошує: «Не знаю Цього Чоловіка!» (Мт. 26, 74). Коли ж заспівав півень, він стрепенувся, опам’ятався і відкинув від себе страх. Потім задумався над своїм вчинком і гірко заплакав. Ті болючі переживання виявили йому властивий вимір людини, тобто його слабкість. Це його очистило від надмірного уповання на власні сили. Таке очищення було потрібним для того, хто повинен отримати перше місце в Царстві Христа. Цей вияв реальних сил, тобто якою людина є слабкою, міг допровадити його до розпачу. Бачимо це у Юди Іскаріота.

Для нас є загадкою, чому Юда вирішив видати Первосвященикам Ісуса. Юді ж не розходилося про тих 30 срібняків, які йому відважили. Це ж не була висока ціна. Зрештою він хоче ці гроші вернути. То чому тоді Юда видає Ісуса Первосвященикам? Напевне тому, що Юда хотів цим поступком змусити Ісуса до боротьби зі своїми противниками. Юда вважав, що з цієї боротьби, або в цій боротьбі, врешті-решт, проявиться пророковане царство Месії. Юда вважав, що і з цієї боротьби Ісус вийде неушкодженим із рук ворогів, адже ж Юда був свідком, як Ісус багаторазово виходив безпечно із приготованих для Нього пасток. Проте сталося інакше, бо прийшов час муки, терпіння і жертви Ісуса за гріхи світу. Юда, побачивши що Христа засуджено на смерть, попав у розпач. Не хотів цього. Іде до Первосвящеників і каже: «Я згрішив, невинну кров видавши. Вони ж відказали: А нам що до того? Дивись собі сам… І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов, та й повісився…» (Мт. 27, 4-5). Трагічні дії Юди є пересторогою для всіх, хто намагається як він, служити двом панам: Богові і мамоні.

Таким ми бачимо похід, який іде зі східної сторони Єрусалима. В той час відбувається і другий похід, з протилежної, тобто західної сторони Єрусалима. Римські історики занотували, що в 30р. по Р.Хр. правитель Юдеї Понтій Пилат прибув до Єрусалима на чолі урочистої процесії римської кінноти та центурій.Пилат, як правитель регіону, який окрім Юдеї включав Самарію та Ідумею, підкорявся виробленій практиці керівників римських провінцій: особисто бути присутнім на великих релігійних заходах.

Тепер, коли із західної сторони Єрусалима до Міста входила процесія міліарна, військова, бо Пилат із своїми вояками намагалися продемонструвати військову силу і могутність, то процесія на чолі з Христом – протилежна. Тріумфальний вхід Христа в Єрусалим був, мов би веселим дитячим святом. Малеча співала «Осанна», прославляючи Господа та кидала квіти й пальмові гілки під ноги Спасителя. Через дітей цього дня всі люди отримують благословення, а особливо, якщо їх серця стають по- дитячому чистими та сповненими щирої любові…

Під час Свого урочистого входу до Єрусалима Господь використав віслюка. Сьогодні віслюки не здаються величними і благородними тваринами і мало хто тримає віслюків, як домашніх улюбленців, проте саме віслюк став тією істотою, через яку Господь подав своє благословення тваринному світові. За прадавніх часів вершник на віслюкові був символом миру, на відміну від вершника на коні – символу зброї і насильства…

Під час Богослужіння віруючі тримають в руках перші весняні квіти та гілки дерев, а священики читають спеціальні молитви, в яких закликають на них Боже благословення. Цілий рослинний світ одержує це благословення й, пробуджуючись після зимової сплячки, прославляє могутність і велич Господа зеленню дерев та красою квітів…

Свято Торжественного Входу Ісуса в Єрусалим є святом надії, бо Ісуса величають найбідніші і найменші як Переможця найлютішого ворога людини – смерті. Ісус, воскресивши чотириденного Лазаря із мертвих вчинив це не зброєю: мечем, списом, стрілою лука чи тризубом. Він вчинив це силою слова, «бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця» (Євр. 4, 12).

Нехай святоТоржественного Входу Ісуса в Єрусалим буде входом Його слова у наше життя, щоби і ми могли співати «осанна» не тільки для воскреслого Лазаря, але через тиждень і для Воскреслого із мертвих Спасителя світу – Христа.

Роман ВАСИЛІВ,

отець -доктор Бориславського деканату УГКЦ