Сучасний знаменитий німецький філософ минулого століття Мартін Хейдеггер (†1976 р.) дав визначення терміну «людина». І хто ж є людина у визначенні цього філософа?

Людина – це істота, яка [своїм існуванням] стремить до смерті.

Жорстока це мова. Але сучасна людина щораз частіше почала розуміти смерть як знищення.

Смерть не є кінцем людського існування. Так. Смерть – це закінчення людського земного існування. Це зупинка будь-якого руху. Смерть – це розклад тіла Смерть – це процес, коли тіло розкладається, гниє і неприємним запахом отруює повітря. Жахлива картина наслідку смерті і жорстока це мова. Однак, це – реальність. Сучасна людина думає про смерть в категоріях порівняння: коли пливе корабель, розігнавшись на всіх швидкостях, просто в скалу. Смерть для таких людей являється цілковитою катастрофою.

Для цього типу людей дуже жорстко звучать слова книги Мудрості зі Старого Заповіту.

«Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх. Очам безумних видалось, що вони вмерли, і їхнє переставлення вважано за нещастя, а відхід їх від нас – за згубу, вони однак – у мирі» (Мудр. 3, 1– 4). Слово Боже вчить, що хоча і приходить смерть, проте душі праведних у Божій руці. Лише безумні думають, що смерть це нещастя, знищення. Слово Боже говорить, що вони спочивають у мирі. А мир Божий це – небо… В Божому намірі, отже, фіналом людської історії є не знищення, а є небо.

Що таке небо?

Ми не в силі відповісти собі на це питання, бо воно за межами нашого досвіду. І хоча ми не в силі відповісти собі на це питання, проте небо є невимовною реальністю в нашій убогій людській мові. Святий апостол Павло написав, що небо є: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» (1Кор. 2, 9).

Учитель Народів говорить: «Я знаю чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого, чи в тілі, чи без тіла, не знаю, знає Бог, що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити» (2Кор. 12, 2 – 4).

Ісус Христос знав, що неможливо людині сліпій вияснити і передати барви веселки, коли ця людина народилася сліпою. Неможливо людині, яка народилася глухою, передати звуки оркестру симфонії чи мелодію скрипки, коли вона народилася глухою.

Ісус Христос вирішив людині, яка народилася на землі, лише через порівняння передати символи або алегорію реальних речей неба. Сенсом цих порівнянь є заспокоєння нашої цікавості.

Брама інших світів відкриється перед нами лише в такій мірі, в якій служить нашій орієнтації на землі.

Цікаво, що Ісус Христос поставив ключарем цієї брами до Царства Небесного святого апостола Петра. Святий апостол Петро отримав ключі Царства Небесного. Але ключі самі в собі нічого не означають, коли немає замка. Замок теж нічого не означає, коли він знаходиться сам для себе. Він корисний лише тоді, коли є двері. Двері також нічого не означають самі в собі, коли немає стіни. Лише стіна говорить нам про простір, який відділює нас від інших світів. І цим простором є небо. Отож апостол Петро є тим ключарем неба, до якого ми стремимо.

Після апостола Петра його спадкоємцями і ключарями Небесного Царства є Римські Вселенські Архиєреї, які в Католицькій Церкві звершують служіння апостола Петра.

Світлої пам’яті о. Григорій Поворозник був тією постаттю, тією особою, яка дбала про перехід до Католицької церкви із Православ’я священників і парафій, після виходу Греко-Католицької Церкви із підпілля. Його виступи на мітингах і молебнах запалювали людей, підносили на дусі і будили свідомість, щоби продовжувати бути вірними батьківській правдивій вірі і Церкві. Отець Григорій Поворозник проводив молебні і мітинги і в Жидачеві і в Стебнику, і в Турці і в Дрогобичі, і в Самборі і в Мостиськах. Його можна було зустріти і у Львові на молебнах та мітингах під церквою Юра. Активність цього священника подиву гідна. Був вірний греко-католицькій Церкві і вірі, бо правдиво хотів, щоби наш народ осягнув для себе небо.

Сьогодні нам дуже його бракує.

Але повернімося знову до теми неба. Посеред символів неба, які подавав Ісус Христос у притчах, є символ гостини. Царство Небесне подібно на: гостину, вечерю, весілля, трапезу, тобто застілля. Це не означає, що ми у небі будемо їсти чорну ікру золотими ложками. Небо не є гостиною з вишуканими стравами і напитками. Небо означає, насамперед, єдність у спільноті. Небо – це зустріч близьких осіб, приятелів. За столом зміцнюється приязнь, зникає різниця між «твоїм» і «моїм». Не їмо «поруч когось», але «з кимось». За столом розв’язується язик і виливається внутрішнє бажання. За столом люди діляться радістю і щастям.

Небо не є самотня розкіш єдності з Богом. Небо не є щастя самотнього острова. Щастя неба є чимось на зразок весільного дня із найглибшою єдністю сердець, які довірилися Богові. Це переплетені руки, які піднесені вверх. У небі кожен заблистить як зірка з висот. Небо – це родинна спільнота, з’єднана навколо видатної Особи, якою є Бог в Ісусі Христі.

Біблійне небо – це не просто споглядання Царя і Господа. В давнину дивитися на царя могли тільки придворні, а простий народ хіба здалеку і то зрідка міг лише спостерігати за земним царем. Бачити Бога – це не тільки інтелектуальне пізнання, але глибокий досвід, повне любові відчуття, тісне спілкування з Богом. Це відчуття сердечності. Небо – це не є ходіння по хмарах із лілією і нудьгування без роботи. Небо – це вічна гостина, в якій станемо насичені Богом. Отець Григорій Поворозник дбав про небо – цю вічну гостину для своїх вірних і вірних цілого міста. Він з ними молився і за них молився. Він з ними постив і за них постив. Він з ними плакав і за них плакав.

Отець Григорій був добрим сповідником. Сповідь стирає з людської душі гріхи. Коли напишемо на дошці крейдою слово, а потім, взявши ганчірку, витремо це слово, то дошка буде чиста. Те саме робить сповідь із душею каяника. Сповідь витирає весь бруд гріха і людина стає знову невинною перед Богом. Найлегше прийти до Бога можна через Сповідь Отець Григорій дбав про вірних та чистоту їхніх душ, щоби прийшли до Господа чистими і бездоганними.

Образом неба є також «місто» Чому місто? Бо в ньому протікає життя, в ньому безпека, в ньому будується спільнота. Безпека не завжди є в місті проявом щастя, тому що під час війни найбільше втрат було саме у містах, адже міста атакували найбільше.

Отець Григорій Поворозник завжди був патріотом свого міста. Під час різноманітних імпрез він міг навіть сказати міській владі, що у Польщі є місто «Закопане», а Борислав – це місто розкопане. Хотів, щоби міська влада планувала свою роботу, а не просто працювала ситуативно, розкопавши дороги і так їх залишивши, бо брак коштів не дозволяв навести порядок. Думав і переживав про місто, народ, спільноту та їхній добробут, бо тут жив зі своїми вірними. До слів отця Григорія Поворозника завжди прислухалися. Сьогодні нам його бракує.

Пройшов рік, відколи з нами немає пароха з Потоку отця Григорія Поворозника. У цьому відліку часу ми бачимо втрату, яку понесла парафія, місто, сім’я і родина.

Сьогоднішня спільна молитва єднає нас із Богом і отцем Григорієм Поворозником у вічності. Вона є запорукою прийняття до неба цього вірного Божого слуги, священника Борислава і спадкоємця неба.