Євген Титикайло – багатогранна особистість: поет, прозаїк, публіцист, перекладач, художник. За фахом – педагог, за покликанням – письменник.
Кожен рядок його поезії, вистражданий ним, відповідає реальним фактам та обставинам, які супроводжують наше життя. Художнім чуттям він виокремлює у повсякденні головне, найактуальніше. Тому його поезія наче камертон, що відгукується у серцях сучасників болем за рідну землю, за свій народ. Як справжній мистець, Є. Титикайло завжди на передньому краї літератури, він тонко відчуває настрої людей, багатство та красу нашої мови.
Як починався поет? Пробував свої сили ще у шкільні роки на Волині, опинившись там з мамою, що, рятуючись від голоду, разом з дітьми мусила на певний час попрощатися з Бориславом. Євгенко був ущерть переповнений несправедливістю, яку несла українському народові злочинна військова машина – незалежно, з якого боку вона насувалася. Масові вбивства невинних людей, пожежі, плачі і стогони глибоко запали у вразливу душу хлопця. Вже тоді у ньому виробився внутрішній протест проти неволі й несправедливости, спротив насильству і злу.
Повернувшись до Борислава, з головою поринув у чарівний світ літератури. Читав українську і чужу, чи не найбільше польську, класику. Душею збагнув, що його покликання – поезія. Смілива і мужня, наступальна і правдива. З кожною публікацією поет виходив більш збагаченим і оновленим. Його творам ніколи не були властиві прислужництво, декларативність та художня недосконалість. Це зосібна зауважив знаний літератор Анатолій Макаров, даючи високу оцінку творчости молодого поета: «Дивний він артистизмом і логічністю використання прийомів традиційної народної символіки… Тут (у вірші «Похорон Богдана». – А.Г.) красномовний кожний штрих (А. Макаров. Розмаїття тенденцій. – Київ, 1969).
Втім, сам Є.Титикайло вважав, що його хресним батьком у великій літературі був Платон Воронько, який колись підтримав невідомого тоді ще поета: «Якою свіжістю і молодою чистотою дихнуло від цих ранніх творів! Скільки пристрасті у кожному рядку. Я побачив перед собою безперечно обдарованого поета, який ще багато скаже в нашій літературі» (Воронько П. Перше знайомство // «Молодь України». – 22.05.1956).
П. Воронько не помилився: Євген Юрійович Титикайло був одним із знаних поетів України, автор книжок «Крайка» (1968), «Тривожні громи» (1986), «Пролог» (1991). «Дні і ночі Волині» (2001). «Одкровення» (2004), «Сто сонетів і один» (2005), «Трагічні пам’ятники» (2007), «Сонети» (2008), «Часослов» (2008).
На обласній літературній афіші «Відкриття золотого сезону» (15 лютого 1961 р.) з Дрогобиччини було зазначене лише одне ім’я – Євген Титикайло. Молодий поет уже тоді регулярно друкувався в місцевих та республіканських виданнях. А перший вірш під назвою «Батькові» був надрукований ще 1954 р. у «Нафтовику Борислава» з легкої руки завідувача відділу культури цієї газети Миколи Кабаненка. Підтримував поета-початківція і редактор Іван Стариков.
Але з виданням першої книжки своїх віршів «Крайка» Є.Титикайло мав чималу мороку. Зі збірки, що готувалася до друку, а заодно з її автора жорстоко поглумився кололітературний писака, кагебістський цензор Борислав Степанюк. Побачивши особисто автора книжки, він скорчив неприємну гримасу і вигукнув: «Титикайло? З Борислава? Так це ви такі «стишки» пописуєте?» Знайшовши «недоліки», наказав книжку повернути на доопрацювання. «Доопрацювали», але так, що найкращі рядки або й цілі строфи змінили до невпізнання, зате в дусі комуністичної партійности. Були б ще більше «пересипали», але втрутився редактор Володимир Підпалий. На свій страх і ризик він багато віршів поновив у первісному варіянті. Та й сам автор добряче напрацювався, переробляючи «Крайку», аби вона побачила світ. Коли ж збірка таки стала надбанням читачів, над нею замахнувся ідеологічною сокирою ще один критик – тепер уже львівський – Тарас Салига. У журнальній статті він закинув авторові ідеологічні огріхи. Після такої рецензії над автором «Крайки» збиралися чорні хмари. Врятував ситуацію львівський поет Володимир Лучук – надрукував у київському виданні об’єктивну рецензію.
Крім Степанюка і Салиги, були й інші «доброзичливці», які прагнули познущатися з чесного і талановитого поета, їхня «більшовицька пильність» змусила Є. Титикайла замовкнути на довгих 18 років! Жив журналістикою і перекладами, випадковими заробітками. Мав проблеми і зі вступом до Спілки письменників України (1986). Бездарні, заздрісні чиновники від літератури робили все, аби він, свідомий українець, не став членом письменницької організації. Якби не тверда позиція Ліни Костенко, то не знати, чи вийшло б усе це на добре. На відміну від столичної чиновницької сірости, вона фахово розгледіла небуденний талант поета із провінційного Борислава. До слова, і в рідному місті у Євгена було чимало «любих друзів» та кагебістських посіпак, які заважали йому нормально жити і творити. Один із них – Роман Соловчук, що, заробляючи на галанівське «золоте перо», брутально випихав безпартійного Є.Титикайла з газети «Нафтовик Борислава». І це тоді, коли мати поета, уродженка с Ластівки (Турківщина), на довгі роки була прикута до ліжка. А ще якась Л.Суничка двічі жорстоко познущалась над поетом у «Нафтовику Борислава», звинувачуючи його у «тунеядстві», до цюпи пхала… Для українського літератора настала темна пора: без роботи і будь-яких засобів до існування. Шукав роботу – всюди відмовляли. Правда, згодом дозволили бути землекопом, взуттєвиком, навіть комунальником…
Про національну і мистецьку значущість творчости Є. Титикайла говорять самі його книжки. Їх варто прочитати, бо, вони – як справжня поезія – порятунок для душі. Поезія починається там, де є творчий пошук, що провадить до художніх відкриттів, до мистецької досконалости. Творчість Є.Титикайла – це постійний пошук свого «я». Хоч би про що він писав, любов до Батьківщини завше вибухає з поетового серця. Для прикладу наведемо вірш «Молитва українця

Дажбоже наш і предків наших тату,
    Що нас вберіг од скверни й суєти,
    І дав єси нам землю так багату,
    Що рівню їй під сонцем не знайти.

    І плуг до рук і пісню цю крилату,
    Якій до днесь дивуються світи.
    Бо стільки в ній добра і красоти,
    Що звеселять і душу вам і хату!

    Дав роду знак – Трисуття, три надії,
    Та познущались з нього лиходії,
    Принісши в кров забарвлену зорю,

    І нашим трупом застелили бруки, –
    Твої лежать тут діти і онуки.
    Це я тобі, наш Боже, говорю!

Любов із глибин поетового серця, вкарбована в поетичні образи, входить у нашу свідомість й у наше життя. Він змушує читача разом із поетом роздумувати над вічними для українців питаннями:
   

Шановна громадо! І сестри, і браття,
    Хто свого не зрікся в найтяжчу годину.
    Завіщо над нами нависло прокляття?
    Чи нам це прокляття нести до загину?

Є. Титикайло часто звертається до народних, насамперед бойківських, джерел, аби повно і точно висловити те, що найбільш відповідає станові його душі. Книжкам поета властива бойовитість і водночас переконливість аргументів. У гострій полеміці з продажними душами він незрідка користується формою сонета. Цей доступний не всякому, хто пише вірші, жанр дає можливість висловлювати думки коротко й афористично:
   

Нам оборонців, Господи, подай,
    Мужів шляхетних, створених для чину,
    Щоб захистити і себе, і край
    Від тих, хто «братню» надягнув личину,

    Хто обіцяв нам не життя, а рай,
    А сам шукав то привід, то причину
    Щоб здерти з нас останню сорочину,
    А нам натомість – куля та нагай.

    Тих доброчинців знаєм не віднині:
    Спустілий край, поругані святині
    І та юрба – безпомічна, німа…

    Щоб протистати зайді-бузувіру,
    У власні сили виплекаймо віру,
    А не шукаймо того, що нема!

На особливу увагу заслуговують Титикайлові вінки сонетів, притчі, бувальщини, образки. Цікавим з погляду багатства матеріялу є цикл «Трагедія поета» про Івана Франка. Вражає завершальний вірш «Франко: в останню дорогу»:
   

От лежить він – «нації окраса»
    І просто так: убогий чоловік…
    Чоло високе й мудре, як в Тараса,
    І як в Тараса, вистражданий вік.

    Пуста господа. Книг лише до фраса,
    Хоч їх бери й клади йому під бік.
    Нового ж лаха не знайдеш на лік –
    Усе старе, немов у свинопаса.

    Зате ховали пишно й гонорово –
    Не так поета, як правдиве слово,
    В чужого люду визичивши гріб.

    Були промови… І були розмови:
    Хотів суспільства зрушити основи,
    Чому ж добра хоч трохи не нагріб?

У попередніх п’ятьох сонетах: «Франко: 1905 рік», «Франко: сотворення світу», «Франко: під час хвороби», «Франко: із сином Андрієм», «Франко: відмова від сповіді» – лаконічно, в яскравих образах описано активне і водночас страдницьке життя великого сина України, затавровано тих людців, які поширювали про нього всілякі вигадки.
Став Є.Титикайло і на захист свого побратима Миколи Холодного, про якого брехливі борзописці-заздрісники й сексоти розпускали негідні чутки. «То був борець, а не плазун-лакиза, // Бунтарський дух різьбив його чоло, // Йому служила українська муза // Усім продажним книжникам на зло».
Страшною силою правди сповнений сонет «Косовиця», присвячений багатолітньому в’язневі сумління, авторові книжки «Дуби не хиляться», Іванові Хоменку, й темі нищення української еліти:
   

Пішли у Вічність тихо і не в пору
    Ті, що плекали горду непокору,
    Лишивши нам свій біль та імена.

    І поки ми гриземось, наче оси,
    А той косар нові кладе покоси.
    І добре тне – нічого не мина…  

Є.Титикайло видав також і книжку прози «Трагічні пам’ятники» – оповідання, нариси, памфлети, спогади, переспіви, репліки. Майже кожна прозова річ має свій поетичний супровід:
В оповіданнях збірки відбиті сторінки нашої недавньої історії. Зокрема, в них показано боротьбу українських патріотів на два фронти – проти німців і проти москалів. «Мама кажуть, що то в Загорові наші з німаком зчепились і б’ються. Як зчепились, то вже розійтися годі. Від ранку до вечора – все «гур» та «гур», наче молотками в кузні. Не легко, напевне, нашим хлопцям встояти проти ворога. У них же ні гармат, ні літаків, хіба кріси та автомати. А дивись – б’ються як завзято, ніби заворожені».
Переклади та переспіви – теж важливий аспект творчости Євгена Титикайла, його словесної майстерности, яка особливо помітна у перекладах з польських авторів Л.Стаффа й А. Асника. Це здебільшого також сонети, близькі творчому духові перекладача. Окремі з них друкувалися в журналі «Жовтень». Їх, може, було б значно більше, якби не одна прикра подія. Д.Павличко, тодішній редактор журналу «Всесвіт», прочитавши переклади Є.Титикайла з польської, пообіцяв видрукувати цілий цикл. Але за звичкою «забув» це зробити. Це вразило душу поета, і він на тривалий час утратив потяг до перекладацької роботи.
На відміну від багатьох, а може, й більшости літераторів, Є.Титикайло ніколи не був замовним автором, не спокушався на гонорари, почесті і славу, хоч має неабиякий талант – «не позичений, а власний». У нього є слова «Поетове серце для добра відкрите». Це таки його, Євгена Титикайла, серце. Серце талановитої Людини, поета-патріота, наділеного даром Божого слова. Цей дар він вкладаєв у мистецькі форми і передав на духовний пожиток своєму краєві, рідній Україні.

Андрій ГРУЩАК,

письменник, журналіст.