У шкільні роки та й пізніше Василь Мойшевич  навіть і подумати не міг, що  День будівельника стане  в майбутньому для нього професійним святом. Тоді більше тягнуло до  занять спортом, весь вільний час віддавав  футболу, з яким і пов’язував своє майбутнє. Але доля, як кажуть, внесла свої корективи.

Народився в Борислав. Тут, в одному з найбільш густонаселених мікрорайонів міста – на вул. Коваліва, пройшли дитячі і шкільні роки. Навчався в ЗОШ №4. На стадіоні біля школи  пройшли його перші футбольні баталії. І любов до цього виду спорту залишилася пізніше на все життя. Після закінчення дев’ятого класу поступив  у Львівське середнє професійно-технічне училище №26 зі спортивним ухилом, де заняття улюбленим видом спорту входили в учбову програму. Вдень – стадіон, а увечері освоював професію зварника. Бачив себе у футболі, а робітнича професія здавалася тоді чимось побічним, що навряд чи колись знадобиться. Та як кажуть: ніколи не кажи ніколи. Як розповідає зараз, із 28 одногрупників тільки двоє залишилися у спорті, а решта всі, як і він, обрали виробничу сферу.

Закінчив навчання у спортивній школі на відмінно. Професію зварника теж освоїв добре, закінчив училище з “червоним” дипломом і після  іспитів йому присвоїли четвертий розряд.  Та відразу ж – армія, півтора року в прикордонних військах. У 2020 -у році повернуся додому. Час був складний. Щоб нормально заробляти –  довелося їхати в Київ, там і освоював “ази” будівельної справи, на облаштуванні дачних будинків. Запропонував поїздку добрий знайомий з Борислава, який був професіоналом будівельної справи, тож було чого біля нього повчитися.. Починав пан Василь підсобником, але з часом опанував багато секретів нелегкого ремесла. Через півроку повернувся до Борислава і далі продовжував займатися будівництвом, ремонтними роботами у Трускавці, Дрогобичі. З часом, у 2006 році, започаткував власну невеличку справу – відкрив фірму роздрібної торгівлі промисловими товарами. Потім невелике будівельне підприємство. І от уже 15 років  займається будівництвом. А окрім того, є директором ще однієї поважної будівельної фірми, зареєстрованої в Дрогобичі – ПП “Міком-сервіс”, що займається спорудженням і оздобленням житлових і нежитлових приміщень.

Звичайно,п’ятнадцять років – значний проміжок часу. Є досвід, адже пройшов усі професійні щаблі і зараз для нього не в новинку будь-які будівельні складнощі, його підприємство обладнувало  міський стадіон, викладаючи штучне покриття, серед інших пам’ятних об’єктів – торговельний центр “Європа” у Трускавці, торговий центр “Україна”у Східниці, ресторан “Фата моргана” у Дережичах…Є й інші цікаві об’єкти, де все сучасне оздоблення, перепланування зроблено нашою фірмою.

А на запитання, що найбільше подобається у будівельній справі, пан Василь задумався.

– Мабуть, кінцевий результат. Коли вже все завершено,  і бачиш, як захоплено замовник оцінює  твою роботу. А ще, це , можна сказати, для мене своєрідне хоббі, займаюся дизайном і проектуванням, спочатку на комп’ютері, а потім все те стає реальністю. Дуже люблю оздоблювати кімнати, будинки. Це в моїй професії подобається найбільше. А взагалі-то будівельна справа вимагає вроджених здібностей, задатків, бажання. Адже зараз немає навчальних закладів, де б готували професіоналів у цій сфері. Досвід, знання приходять вже в процесі роботи. Хтось працюватиме довго, але так і не навчиться професійно штукатурити, не кажу вже про щось складніше. А інший все те освоює швидко і, сказати б, на якомусь інтуїтивному рівні. Будівельна професія вимагає, щоб її шанували й любили, без цього ніколи не станеш добрим спеціалістом.

Що ж до того, чи бачить перспективи у своїй праці, чи не хотів би  зайнятися чимось іншим, – пан Василь тільки посміхнувся:

– Та ні, це моя професія, вона мені подобається, дає задоволення від всього зробленого. Якщо ти робиш щось через силу, ніколи гарного результату не буде. Так, не я обирав цю професію, а швидше – вона мене обрала. Але зараз  не проміняв би її на ніяку іншу. Що ж до перспектив, то це, як в армії, де кожен солдат мріє стати генералом. Хочеться, щоб наша фірма розвивалася, міцніла, набирала щораз більшої ваги. Адже робота наших рук приносить людям радість, її цінують і оцінюють належно. Зараз багато складнощів у зв’язку з  пандемією  і відповідно, з карантином. Але все це мине. Будівельники потрібні і будуть потрібні завжди. А тому певен, що і в мого невеликого підприємства, і в ПП “Міком-сервіс”, директором якого працюю, все буде добре.

Звичайно, робота у будівельній сфері складна, не так легко керувати людьми і брати на себе відповідальність,  вільного часу майже немає. Але відпочинком від виробничих клопотів, стимулом у житті є те, що після напруженої праці повертаєшся додому, до родини, де тебе чекають, розуміють і підтримають у найскладніших ситуаціях дружина Ірина, одинадцятирічний  син Арсен та  чотирирічний Матей. Обидва, як і батько, не байдужі до спорту, займаються у спортивних секціях. Але, як признався пан Василь, дуже хотілося б, щоб продовжили його справу і знайшли себе у цій професії. Адже будівельник – це звучить гордо.

Ігор ЮРИНЕЦЬ