Не так давно на одній із алей міського парку культури і відпочинку з’явилися дивні написи: «Люблю. Надіюсь. Вірю», «Не вини мене», «Ніколи не пізно все справити» (напевно, виправити). Написані з певним інтервалом впоперек доріжки, вони привертали увагу багатьох, кому доводилося проходити цією алеєю.

Хто писав і кому адресовані ті слова, залишається загадкою – про це знає лише їхній «творець». Чому написані саме тут, а не десь поблизу місця проживання «адресата», можна лише здогадуватися. Цілком можливо, що особа, якій адресовані ці освідчення, часто прогулюється тією алеєю або ходить у тому керунку на роботу чи ще кудись.

Зі змісту такого дивного «епістолярного» одкровення можна припустити, що писала ті рядки не якась легковажна натура, а серйозна, по-справжньому закохана особа. Байдужому гульвісі навряд чи спаде на думку виставляти, так би мовити, напоказ свої почуття в такий спосіб, тим більше, затрачати на це час. Не кажучи вже про те, що писати оті «серцетрепетні» слова доводилося не тоді, коли пішоходи сновигають сюди-туди.

Виникає припущення, що так дивно-відверто висловлював своє почуття і душевні переживання юнак, який вперше потрапив у складну ситуацію взаємостосунків з коханою дівчиною. Легковажний махнув би на все рукою: хіба мало інших дівчат? Цей же – ні. Він переживає, намагається повернути втрачену прихильність дівчини своєї мрії. Цілком можливо, що для нього вона стала тією одною-єдиною, котра назавжди полонила його душу і серце.

У зв’язку з цією ситуацією пригадується, як декілька років тому на одній з автобусних зупинок в районі вул. Трускавецької якийсь юнак, старанно «вималювавши» кожну літеру, написав червоною фарбою: «Улянко, ти найкраща! Я тебе люблю». З часом ті слова були побілені вапняним розчином, тому лише фрагменти окремих літер ледве проглядалися.

Взаємостосунки між молодими людьми складаються по-різному: одні виходять зі складної ситуації легко, без особливих емоційних стресів, іншим же доводиться витримувати тест на випробування почуттів.

Кожен у роки юності пережив хвилююче почуття любові по-своєму: хтось вийшов з «полону Амура» щасливим переможцем і зберіг це почуття у щасливому подружжі до глибокої старості, а хтось зазнав поразки і розчарування. На відстані часу все пізнається у порівнянні. Але ж було колись, було…

Скільки існує світ, стільки й існує ота невидима внутрішня сила, яку називають коханням. І добре, що є таке почуття: воно окрилює серця людей, робить їх сильнішими, благороднішими, здатними на добрі вчинки заради коханої «половинки». Пригадую, колись у нашому селі жив хуліган-забіяка, якого побоювалися не лише молоді односельці, а й дорослі. Не могли вплинути на нього не тільки повчання матері-вдови, а й старші за нього брат і сестри. Але сталося так, що незадовго до призову в армію цей хлопець закохався у мою подругу-семикласницю. Знаючи «буйну» вдачу забіяки, дівчина теж побоювалася його, тому погодилася дружити з ним лише з тією умовою, що він перестане хуліганити, поважатиме інших. І це, як не дивно, подіяло. Односельці довший час не могли зрозуміти, чому він раптово так змінився. Кохання настільки заволоділо хлопцем, що він уже не уявляв свого життя без цієї дівчини. Побоюючись, що хтось може відібрати її у нього, перед самим призовом в армію запропонував красуні, у яку був закоханий не один односелець, руку і серце, але батьки дівчини не дали на це згоди: як-не-як, вона лише в сьомому класі, до того ж, враховуючи акробатичні здібності, планували влаштувати її після закінчення школи у балетну студію, що діяла в обласному центрі. Та й яке там заміжжя у такому ще ранньому віці…

Хлопець служив на Харківщині. Кохання, що заволоділо усім єством, здавалося б, невиправного хулігана, «переродило» його душу – зробило людиною, здатною бути доброю, співчутливою. Він часто писав дівчині теплі, сповнені ніжності й любові, листи з надією, що після повернення з армії вони одружаться. Вона ж з поваги до нього відповідала стримано. Лише з поваги.

Але нетривалим було їхнє листування. Доля розпорядилася інакше: невдовзі дівчина зустріла досвідченішого в «амурних справах» красеня-військовослужбовця надурочної служби і закохалася в нього. Він також «втратив розум» настільки, що, незважаючи на майже ще дитячий вік обраниці свого серця, запропонував їй одружитися (сталося приблизно так само, як колись і з батьками Миколи Гоголя у молоді роки). Наперекір суперечкам батьків, дівчина без вагання залишила навчання у восьмому класі і перебралася з коханим до найманої квартири.

На жаль, той непродуманий крок з часом обернувся душевною травмою і для неї, бо пов’язала свою долю з ревнивим «Отелло», і для того юнака, який боляче пережив цю драму і на все подальше життя беріг у серці промінчик любові до тієї, яку так палко покохав раз і назавжди. Звичайно, з часом він одружився, але шлюб той був нещасливим.

Любовну лірику і все, що пов’язане з нею, сприймають по-різному: одних це цікавить і хвилює, іншим до того байдуже. Ще одні вважають, що любові нема, а є лише сила звички. Рецептів для визначення цього благородно-чистого почуття не існує – все залежить від характеру і стану душі. Свого часу це засвідчили видатні світочі української літератури Олександр Олесь, Леся Українка, Іван Франко, Василь Симоненко, які поетичним словом натхненно-піднесено оспівали почуття любові. До їхніх ніжно-трепетних слів долучилися і хвилюючі душу рядки Володимира Сосюри, який у молоді роки сам пережив щось подібне: «Так ніхто не любив. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання».

Хтозна, чи не в полоні такого ж кохання опинився і той, хто залишив свій «автограф», що його уже змили талі води й дощі, на одній з алей міського парку…

НІНА ЧЕРНИШОВА 

Ніна Іванівна Чернишова десятки років життя присвятила роботі у часописі “Нафтовик Борислава”. Завідувала відділом листів, куди дуже часто зверталися люди зі своїми проблемами. І завжди старалася допомогти, тому кожен з її матеріалів мав великий резонанс серед мешканців міста, а отже, і автор цих публікацій користувався заслуженим авторитетом серед читацького загалу. Завжди була дуже скромною людиною , тож навіть колеги по роботі не здогадувалися, що  відпочинком від журналістських буднів ставала для неї  літературна творчість, якій віддавала  увесь вільний час: оповідання, поетичні твори, обрамлені талантом справжнього майстра художнього слова, тільки зараз побачать світ, адже пані Ніна завжди була дуже вимоглива до кожного слова, закарбованого її пером. Із книгою прози та віршів  Ніни Чернишової ми познайомимо  читачів незадовго. А наразі пропонуємо вашій увазі одне з оповідань журналістки і письменниці.