Тривалий час президент Білорусі Олександр Лукашенко залишається чи то найпопулярнішим, чи одним із найпопулярніших зарубіжних політиків в Україні. Очевидно, авторитарна сильна рука та хазяйновито-«куркульський» стиль управління імпонують багатьом українцям. Тепер прихильники «бацьки» можемо побачити непривабливий виворіт білоруської моделі влади. Авторитарна стабільність зведена на фундаменті, який із часом стає дуже хитким.

Мабуть, вперше після 1994-го Лукашенкові лячно перед виборами. Судячи з останніх виступів, він наче в облозі: то іноземні журналісти «кличуть людей на майдани», то зловісні російські бойовики чекають нагоди дестабілізувати ситуацію, то «ціла армія інформаційних провокаторів» опанувала соцмережі… А головне, білоруські громадяни виказують опозиційні настрої й готовність змінити главу держави!

Пригадую, років десять тому, перебуваючи в Білорусі, почув тамтешній політичний анекдот:

У Лукашенка питають:

Вы колькі яшчэ правіць будзеце?

Кольки-колькі? До Колькі! (йдеться про наймолодшого сина Миколу Лукашенка).

Чесно кажучи, тоді вразила не так дотепність, як поблажливе ставлення до ситуації. Як казав один гоголівський персонаж, «Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!».

Секрет білоруського Полішинеля

Тут варто пояснити особливості білоруської політики. Секрет політичного довголіття Лукашенка, серед іншого, полягав у тому, що він тривалий час витоптував білоруське політичне поле, аби на ньому не виросли опоненти. Але навіть за таких умов з’явилася критична маса білорусів, яких така анекдотична пародія на монархію почала дратувати і які зажадали зміни влади.

Колись російський публіцист Максим Горюнов влучно зауважив про суть політичних новин із різних країн: мовляв, як завжди, в Україні сталося щось несподіване, в Росії – саме те, що мало статися, а в Білорусі взагалі нічого не сталося. І тепер якось навіть трохи дивно спостерігати, як у білорусів починається політичне життя.

Є Лукашенко, є Білорусь. А нема Лукашенка?

Але проблема в тому, що білоруська держава вибудувана, а білоруська модель влади заточена саме під цього президента. І тепер існує велика загроза, що без нього вона може захитатися, а то й завалитися. А відтак виникає загроза і для білоруського суверенітету. Лукашенко це чудово розуміє і щосили намагається ототожнити білоруський суверенітет зі своєю персоною. Все це створює для Білорусі дуже великі ризики.

На цю обставину особливо хотілося б звернути увагу українських адептів «сильної руки»: авторитарна влада, вирішуючи одні проблеми, на довгострокову перспективу закладає інші.

Персоналізація vs диверсифікація

Передача влади – вузьке місце будь-якого авторитаризму. Це стосується не лише Білорусі, а й Росії, де Путін змушений був задовго до чергових виборів піти на карикатурне обнуління своїх президентських строків. Натомість демократії проходять цю процедуру без великих проблем.

Українці часто розчаровуються у своїх керманичах, але в дечому нам все-таки поталанило більше, ніж північним та східним сусідам із їхніми тривалий час популярними керівниками.

Українська держава не заточена під персоналії, українська модель влади так би мовити диверсифікована. А диверсифікація корисна не лише в постачанні енергоносіїв. Якщо Мінську і Москві зміна президента загрожує політичними потрясіннями, то в Києві навчилася переобирати главу держави без проблем.

Ще один із ризиків авторитаризму полягає в тому, наскільки адекватно автократ старішає і як швидко при цьому втрачає хватку. Ось, скажімо, Лукашенко в інтерв’ю Гордону, розповідаючи про зустріч із генсеком НАТО (2009), каже про Солану: «Дуже мені сподобався цей дідок». Насправді, Хав’єр Солана всього на 12 років старший за нього, і зараз Лукашенко такий самий «дідок» (як і Путін).

Це не до того, що молоді керманичі апріорі кращі за літніх. Тут якраз дуже по-різному буває. Але старіюча автократія, як правило, проблеми не вирішує, а консервує. Загалом, авторитарна стабільність зведена на фундаменті, який із часом стає дуже хитким.

Дмитро Шурхало – журналіст

Із матеріалів сайту www.radiosvoboda.org