Старий Кропивник, мабуть, одне з найгарніших сіл бойківського Підгір’я, перша згадка про яке відноситься ще до княжих часів, до 1250 року. Це типове прикарпатське село, розташоване між двома гірськими кряжами з вершинами Князів Діл та Буковець. Здавалося б, одне з багатьох сіл Бойківського краю, майбутнє яких не дуже веселе, адже молодь шукає кращої долі десь по закордонних заробітках або в поближніх містах. А коли молоде покоління покидає батьківські оселі, то й перспективи на майбутнє стають примарними. Та в Старому Кропивнику ситуація трохи інша. Можливо, тому, що саме тут є люди, які мають можливість і роблять все для відродження до нового життя цієї справжньої карпатської перлини, – Старого Кропивника. Це родина Дуліб’яників, з представником якої Андрієм Дуліб’яником і була наша зустріч.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Чому підприємців і меценатів Дуліб’яників, коли заходить про них мова, не перелічують за іменами, а об’єднують в одне ціле – брати Дуліб’яники? Та тому, що їх і не можна розділити. Все роблять спільно. Як каже пан Андрій: разом ідемо по життю, разом розпочинали і далі спільно ведемо свій бізнес. За його словами,змалечку воєдино поріднила їх усіх мама Марія та батько Ярослав. Шестеро дітей, дві сестри і чотири брати: Анна, найстарша, потім – Микола, Катерина, Василь, Ігор і вже тоді – Андрій, наймолодший. Мама – Марія хотіла , щоб мати на старість дочку-помічницю, але наймолодшому – Андрійчику подарувала всю свою материнську любов. Зрештою, як і всім іншим синам та дочкам. Кажуть же, що мати – це найцінніше у кожній родині. Це свята берегиня кожної сім’ї. Мама Марія зуміла виховати дітей справжніми людьми. Які дадуть собі раду на нелегкій життєвій дорозі, здатні зрозуміти чуже горе і допомогти ближньому, здатні бути небайдужими до свого рідного краю, свого Старого Кропивника і при можливості зробити все для його відродження і розквіту, не забуваючи, з якого вони роду і звідки почалася їхня життєва дорога.

І підтвердження цьому життєва доля кожного з родини Дуліб’яників.

Звичайно, багатодітній родині було дуже нелегко. Батька в час війни мобілізували до війська. потім повернувся. Працював в селі на лісорозробках, де робота нелегка і її завжди вистачає. Як нелегко було в ті часи поступити на навчання дітям після сільської школи навіть в технікум, нікому розповідати не треба. Але батьки робили все, щоб діти отримали освіту. Тож найстарша сестра – Анна таки стала студіювати у Дрогобицькому нафтовому технікумі. Закінчила його на відмінно і – за скеруванням, як велося, на роботу, в Сибір. В Тюменську область. Тоді багатьох випускників нафтового технікуму скеровували саме туди, в тюменські болота, на розробку щойно відкритих нафтових родовищ.

А далі, один за одним, після навчання та служби в армії, – туди ж, до сестри, їхали і всі інші брати Дуліб’яники. Не винятком став і пан Андрій. Закінчив навчання у Бориславському професійному училищі, це тепер ліцей, за професією електрогазозварника. І відразу ж – армія. Йшов служити ще при радянській владі, а повернувся вже при вільній Україні. Часи були дуже нелегкі, закривалися підприємства, роботу нормальну годі було знайти. Тож і він подався в Сибір, в Нижнєвартовськ, куди запрошувала сестра. Працював охоронцем на нафтопромислі. Але тягнувся до науки і заочно закінчив Івано-Франківський інститут нафти та газу. А потім, спільно з братами і реалізували перший бізнес-проєкт, що ним став ресторан з промовистою назвою «Україна», який за короткий час став дуже популярним. Можливо, й через назву, адже там тоді проживало десь відсотків шістдесят етнічних українців. Туди, у сибірську далеч, ще в царські часи були переселені цілі українські села, де й дотепер, коли заїжджаєш в тайгу, в тих поселеннях українською говорять по сьогодні. Тож гостей у нововідкритому ресторані братів Дуліб’яників не бракувало.

ЧУЖИНА Є ЗАВЖДИ ЧУЖИНОЮ

Що найбільше запам’яталося в Нижнєвартовську? Місто компактне,багатоповерхівки, але люду десь чотириста тисяч мешканців. А довкола – болота, надокучлива мошка, що й не продихнеш… Все те з рідними вічнозеленими карпатськими горами не до порівняння. Починали брати Дуліб’яники потихеньку. Спробували і будівельну справу. Отак зустрічалися разом в хаті і радилися. Сестра та брат Ігор працювали на державному підприємстві. А три брати – Василь, Микола і Андрій разом вирішували, чим зайнятися і до чого докласти рук. Спільно розпочинали власну справу і все ніби вдавалося. Був і реальний результат цієї спільної роботи. Але, що там казати, як би комфортно не було, та чужина є завжди чужиною. Тож при тому ніколи не поривали зв’язків з рідним краєм. Щорік приїжджали додому. Бо що може бути рідніше, аніж мама і батько, якого не стало сім років тому. Що може бути красивіше, аніж наші смерекові гори, рідна хата, рідна мова. Все те, що назавжди закарбувалося у пам’яті з далеких дитячих літ. Для братів Дуліб’яників – Старий Кропивник, це ніби коріння для дерева, основа роду; обітни його і стає людина перекотиполем, без минулого, а отже, і без майбутнього, втрачається зміст, мета життя, задля чого власне і живемо.

ПЕРСПЕКТИВА – КУРОРТНИЙ ЦЕНТР

Зараз у планах підприємців Дуліб’яників, докластися до того, щоб Старий Кропивник став відпочинковим, курортно-лікувальним центром, ще однією Східницею. Для цього, як переконаний пан Андрій, є всі умови. Адже мало хто знає, що у Старому Кропивнику теж б’є з-під землі з десяток джерел мінеральних лікувальних вод, п’ять з яких за ініціативою і фінансовою підтримкою підприємців вже освоїли і отримали всю необхідну документацію. Ці джерела повністю досліджені, пройшли всі випробовування у відповідних наукових центрах. А цілюща вода з двох джерел навіть не має аналогів у Трускавці та Східниці. Брати Дуліб’яники вірять у перспективи розвитку Старого Кропивника як курортного лікувального центру і роблять для цього все можливе. Адже тоді тут буде робота для людей, буде майбутнє для розквіту рідного села. Люди зможуть нормально заробляти в себе вдома, бо скільки вже наш народ має скитатися по всьому світу.

ХТО, ЯК НЕ МИ?

Брати Дуліб’яники – відомі меценати, які, зокрема, багато доклалися і до відродження історичного минулого нашого краю. За їхньої підтримки минулоріч у поближньому Підбужі встановлено і урочисто відкрито пам’ятну стелу на території колишньої катівні НКВД. Таких хороших справ багато, хоча й не люблять їх афішувати, адже, на їхню думку, це само собою зрозуміло, бо кому ще підтримувати все, що стосується відновлення історичної пам’яті нашого краю, як не тим, хто тут народився і зріс. Як вважає пан Андрій, це святий обов’язок вшанувати пам’ять земляків, яких безневинно, тільки за любов до рідного краю, замордувала окупаційна влада. То біль людей. Тих людей, діди і прадіди яких були страчені тим злочинним режимом. До речі, у Підбужі, на території тієї районної тюрми НКВД, за розповідями старших людей, була криниця, де нелюди скидали тіла замордованих жертв. Найближчим часом там теж будуть проводити розкопки. Вже визначено фірму, що має ліцензію на такі роботи, і буде тим займатися.

Це одна з багатьох доброчинних справ. А окрім того, кожен, хто в’їжджає до Старого Кропивника, призупиняється на березі ріки біля встановленої тут фігури Матері Божої і впорядкованого майданчика довкола. А на запитання, хто все це облаштував, почуєте від місцевих мешканців розповідь про братів Дуліб’яників, які тяжко працювали десь там по Сибірах, а повернувшись, багато зробили для рідного села. Розкажуть і про те, що з їхньої ініціативи встановлено пам’ятний Хрест на місці, де відбулася велика трагедія в часи німецької окупації, коли фашисти знищили місцевих євреїв. І ще багато іншого про цю знану родину, про братів Дуліб’яників.

ПОКЛИК РІДНОЇ ЗЕМЛІ

А на запитання, чи не шкодує пан Андрій, що повернувся на отчу землю, залишивши вже добре налагодженирй бізнес у далекому Нижнєвартівську, де все було комфортно і впорядковано, – тільки пожинай плоди, на мить замислюється.

– Та ні, коли повернулися із Тюмені, мали вже відповідний досвід ведення бізнесу. І ще перебуваючи там, створили своєрідний плацдарм у наших краях. Тож відразу в Дрогобичі відкрили фірму, де працевлаштовано за чотири місяці майже 700 людей. Основний напрям діяльності – ремонт нафтогазового устаткування і бурового обладнання. Фірма, що була там заснована, називалася «Оранта». А тепер в Дрогобичі працює ще одне наше підприємство ТзОВ «Надрагідробурмаш», що надає повний спектр послуг у бурінні і капітальному ремонті свердловин. Випустили свій підйомний кран у кооперації з іншими підприємствами, в такій співпраці це вдається найкраше. Це агрегат дуже потужний, сорокатонний. Набагато перевищує китайські аналоги. Зараз ці підйомні механізми працюють на бурових і в Полтавській, і в Харківській областях і дуже гарно себе зарекомендували. Основне призначення – робота на бурових установках для підйому труб. Але цей кран може використовуватися і в будівельній справі. Є перспективи, є реальні результати, є впевненість, що багато ще зможемо зробити для свого народу, для своєї країни. І це – найголовніше.

…Зараз всі Дуліб’яники ніби прибилися до батьківського гнізда. Довкола рідної маминої хатини на дві кімнати, в якій виростали, постали ще п’ять будинків всіх братів і сестри.

А коли говорити про перспективи, то, як розповів пан Андрій, дуже б хотілося розвинути, відродити рідне село та й увесь регіон. Тож найвищий час щось змінювати на краще, створювати нові робочі місця, розвивати середній бізнес, сприяти створенню малих підприємств.

САМ ПО СОБІ ДИПЛОМ НЕ ПРАЦЮЄ

На думку пана Андрія, дуже важливо більше уваги приділяти навчальним закладам. Адже зараз токар-професіонал – це не той, що колись знав тільки одну операцію на одному верстаті. Час ставить нові вимоги. Токар на сьогодні – це інженер, який обслуговує сучасні верстати з програмним забезпеченням, здатні виконувати понад десяток різних операцій. І працювати на ньому може тільки справжній фахівець високої кваліфікації. А для підготовки таких професіоналів потрібна і належна навчальна база.

– Зараз ми вже довший час ведемо перемовини з Дрогобицьким нафтовим технікумом про те, як налагодити там навчання так, щоб спеціалісти були справді підготовлені до реальної роботи, – розповідає Андрій Дуліб’яник. – А не так, як зараз, коли йдеться тільки про те, щоб отримати диплом. Сам по собі диплом не працює. Діти, які навчаються, повинні мати можливість отримати практичний реальний досвід майбутньої роботи. Ми готові допомогти. Але це справа не одного дня, треба вибудовувати таку освітню, систему, щоб там реально готували спеціалістів і для нас , і для об’єднання «Укрнафта». Щоб діти бачили перспективу. Щоб були зацікавлені, хотіли навчатися і мали бажання працювати в цій галузі. Це нелегкий шлях, але єдино реальний. Зараз, на жаль, багато хто, коли обирає спеціальності нафтовидобувного напрямку, не розуміє труднощів, не усвідомлює, що от сьогодні він – помічник бурильника, а завтра бурильник, потім – майстер бригади…

«ЛІБХЕР» ПАМ’ЯТАЄ УКРАЇНУ

Із тим, як це змінити, підприємці познайомилися, коли їздили в Німеччину, на запрошення відомої мащинобудівної компанії, що теж виготовляє бурове обладнання і будівельні крани. Це всесвітньовідома фірма «Лібхер», бурове обладнання якої працює ледь не в 150 країнах. Про цю поїздку пан Андрій розповідав із захопленням. Там на території самого заводу діє професійно-технічне училище, але такого рівня навчальної бази у нас і в інститутах немає. Діти безкоштовно навчаються, безкоштовне харчування і проживання, одним словом, підприємство справді готує спеціалістів для себе, для своїх виробничих підрозділів. А ще підприємці з Дрогобиччини були дуже здивовані, коли на вході до підприємства поряд з корпоративним підняли український прапор, хоча в той час там були делегації і з інших країн. Вже потім дізналися, що Ганс Лібхер, засновник цієї величезної компанії, зазначив у заповіті, щоб завжди, коли будуть гості з України, вітати їх саме так, і надавати всю необхідну допомогу. Чому? А справа в тому, що під час війни Ганс Лібхер був військовим інженером, потрапив в полон, а коли його поранили під час боїв в Україні, то виходила Ганса жінка-українка. Після цього, коли повернувся до Німеччини і заснував потужну компанію «Лібхер», заповів навіть своїм нащадкам, що завжди, коли будуть гості з України підіймати державний прапор нашої держави, на знак вдячності і пошани. Бувають і такі історії.

НЕХАЙ ОЦІНЮЮТЬ І ОБИРАЮТЬ ЛЮДИ

Звичайно ж, з огляду на місцеві вибори, що мають відбутися незадовго, ми запитали, чи не має наміру пан Андрій взяти і у них участь, адже статус депутата обласної ради дає більше можливостей для реалізації своїх планів і задумів.

– Знаєте, я багато над цим думав, адже і діти малі, і клопотів вистачає. Тим часом, люди часто говорять, що от, іде в депутати, щоб свої справи вирішувати. Але є ще й інше, хочеться справді багато зробити і для громади, і для нашого регіону. Тому, напевно, спробую стати депутатом обласної ради від Дрогобиччини, хоча ніколи раніше в політиці не був. Зробити щось корисне для громади, для нашого краю – це єдине, чому прийняв таке рішення. А все інше залежить від людей. Якщо підтримають, то, мабуть, дам згоду. Тільки задля того, щоб мати можливість реально змінити щось на краще в межах нашого краю, на Дрогобиччині і в Старому Кропивнику зокрема. Нехай оцінюють і вибирають люди.

Підготував

Ігор ЮРИНЕЦЬ