Для сухопутного Борислава професія морського піхотинця є майже екзотичною. Море у нас звикли сприймати як місце літнього відпочинку, де зазвичай набираються сил та енергії. Про те, що море може мати інше смислове значення, я зрозумів, коли зустрівся із молодою бориславською сім’єю Джгутів.

Подружжя Василя та Марійки Джгутів уже декілька років поспіль знаходяться на передовій українсько-російської війни. Вони служать у морській піхоті – найелітнішому військовому формуванні сучасного Українського війська.

Історія заснування українських морських котиків сягає далекого 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський видав указ України по Морському відомству «Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби». Як і все українське суспільство, морські піхотинці вписали не одну героїчну сторінку в історію українського війська та флоту.

Сьогодні морська піхота – це гордість Збройних Сил України! Власною мужністю та героїзмом морські піхотинці довели у боях на сході України, що є справжньою військовою елітою. Досить згадати Маріуполь, де роль морських піхотинців у захисті південно-східного форпосту України є головною і визначальною.

Власне, український прифронтовий Маріуполь є місцем служби морських піхотинців з Борислава Василя та Марійки Джгутів.

Першим морпіхом у родині став Василь. Навесні 2014 року він був серед тих свідомо налаштованих українських патріотів, які виступили на захист української землі від зазіхань північного сусіда. Саме тоді абияк одягнуті та нашвидкоруч озброєні наші хлопці вступили у смертельний двобій із добре вишколеними та озброєними російськими кадровими військовими, що прийшли на нашу землю під виглядом місцевих «повстанців».

Бої були запеклими. В одному із таких боїв Василь отримав поранення і через інвалідність вимушений був полишити ряди регулярного війська. Проте, не зважаючи на серйозні розлади здоров’я, чоловік не полишив ряди захисників Вітчизни. Деякий час воював в рядах Добровольчої армії, а коли випала нагода повернутися у ряди регулярного Українського війська, не задумуючись підписав контракт. Зараз Василь Джгута служить у батальйоні морської піхоти поблизу Маріуполя.

Про військові операції морський піхотинець розповідає неохоче, хоч згадати має що. Адже з початку війни служив у військовій розвідці, де доволі часто доводилося заглядати в холодні очі смерті. Та все ж найпам’ятнішою виявилася військова операція, у ході якої морпіху із серйозними пораненнями довелося виходити до своїх. Розраховувати на чиюсь допомогу не доводилося. Група із чотирьох піхотинців потрапила у засідку сепаратистів. Довелося прийняти бій, у ході якого Василь із побратимом отримали поранення. Василю розірвало живіт і перебило ноги, він досі не приховує, що у ті непрості хвилини був готовий підірвати себе, щоб не потрапити до рук «денеерівських» садистів. Проте, дякуючи підтримці побратима Вадима Крайненка, військовик, пересилюючи нестерпний біль, зумів здійнятися на ноги і, якщо це можна так назвати, пішов. Так і дійшов до своїх, вислизнувши із холодних обіймів смерті.

Шлях до війська дружини Марійки також виявився дещо несподіваним. Наше непросте сьогодення зняло обмеження з професій, і нині все менше залишається робіт, які б не могли виконати жінки. Ото й виходить, – зауважила у розмові Марійка, – що на війні також є чимало жінок, які чесно виконують свою роботу. Серед морських піхотинців можна побачити і молодих дівчат, і поважних жінок, які не захотіли відсиджуватися в тилу, а пішли на фронт захищати Батьківщину.

Свідченням того, що бориславчанка демонструє належну старанність у ставленні до своїх військових обов’язків є штурмовий берет, яким командування батальйону нагородило жінку-піхотинця після успішного проходження смуги перешкод підвищеної складності та виконання обов’язкового стрибка з парашутом.

Говорити із жінкою-бійцем та ще й морським піхотинцем якось незвично. Особливо коли розумієш, що попри свій військовий фах, Марічка не втратила ні своєї жіночої привабливості, ні людяності. Тихий, але впевнений голос. Військова виправка – і водночас, щирість та відкритість у спілкуванні.

Зрозуміло, що материнські почуття не полишили Марічку навіть на війні. Їй невимовно боляче дивитися на тих дітей, які сьогодні гинуть від ворожих куль та снарядів. А ще складніше бачити, коли офіційна українська влада намагається замовчувати правду. Прикро усвідомлювати також те, що коли із лінії фронту постійно приходять страшні звістки про смерть наших хлопців, більшість України живе своїми проблемами та клопотами і практично не переймається тим, що відбувається на фронті. А там продовжують гинути кращі із кращих.

Війна – це справжнє лихо. Вона може закінчитися тільки перемогою. Думкою про перемогу українського війська живуть на передовій бійці, які вважають неприпустимим будь-який компроміс із ворогом. На переконання подружжя Джгутів. дуже важливо, щоб цими настроями проймалися і люди в тилу. Люди повинні бути свідомими того, що мир в Україну прийде тоді, коли українська армія звільнить територію України і встановить контроль над кордоном.

Армія, на переконання Василя Джгута, повинна бути аполітичною і стояти на сторожі державної незалежності та недоторканості кордонів. Проте чомусь в Україні сьогодні навколо військових та війни маємо дуже багато політики.

За шість років перебування на фронті морському піхотинцю найбільше згадується перший підрозділ та побратими, з якими Іван пройшов найскладніші етапи війни. Було все: і жорстокі бої, і виходи з оточення, і нічні вилазки. Були, звичайно, і втрати. Без них війни не буває. Проте найтяжче сприймається смерть побратимів, які пройшли горнило війни і помирають, не зумівши знайти себе у мирному житті. До таких морпіх відносить недавню смерть бориславця Віталія Кліпуту, душу якого у буквальному розумінні випалила війна. А хлопець, був гранатометником від Бога, і не один раз рятував на фронті хлопцям життя.

Правда у тому, що після повернення з війни хлопців чекає зовсім інше життя. Держава сьогодні не надто переймається проблемами тих, хто зі зброєю в руках відстоював її інтереси на війні. Ветерани, які пройшли через горнило боїв, стикаються із багатьма неузгодженими на законодавчому рівні моментами, які через надмірну забюрократизованість державних структур, дуже часто не вирішуються. Буває так, що демобілізованим з фронту військовим відмовляють у наданні медичної допомоги, бо ті не мають відповідної групи інвалідності чи статусу учасника бойових дій. Добре, що в Україні існує потужний волонтерський рух, який пробує вирішувати проблеми військових, що повернулися з війни.

Наразі Василь Джгут із дружиною Марійкою знаходяться на передньому краї українсько-російської війни, кінця-краю якої не видно. За шість років війни у подружжя виріс син, який після завершення навчання у Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна планує податися на фронт, щоб, як і батьки, стати морським піхотинцем.

Молодший син Джгутів наразі вчиться у школі, але також пов’язує своє майбутнє життя із військом. Люди кажуть, що це родинне. Дід Василя в роки Другої світової був активним учасником руху опору та соратником відомого українського провідника Андрія Мельника.

Про цей факт родинного життя морський піхотинець Василь Джгута говорить неохоче. «Про стосунки із Андрієм Мельником дід згадував мало. – розповідає морпіх, – Від нього можна було швидше «заробити» бичем по плечах, аніж почути якусь розповідь про Мельника чи «партизанку».

Та чи є потреба згадувати про це. Пройшовши випробування вогнем, водою і перешкодами, Василь і Марійка Джгути склали клятву на вірність Україні, отримавши берети кольору морської хвилі – своєрідний символ морської піхоти, яка завжди була втіленням мужності, гордості та честі українського воїна. І сьогодні вони, як українські воїни сучасної епохи, пишуть сторінки новітньої української держави та вірять у її щасливе майбутнє.

Петро МАГУР