//Хитра пасивність Росії. Чого намагається домогтися Путін

Хитра пасивність Росії. Чого намагається домогтися Путін

В останні кілька місяців могло скластися враження, що Росія вела себе нехарактерно пасивно перед обличчям безлічі несподіваних зовнішніх криз, але це не зовсім так

Це правда, що спроби Москви впоратися з кризами — від Білорусі до Киргизстану та Молдови — були в кращому випадку скромними, а керівництво президента Володимира Путіна в цей час було швидше нестабільним. Але він усе ж дійсно намагався підтримати оточеного зусібіч президента Олександра Лукашенка в Білорусі й колишнього президента Сооронбая Жеенбекова в Киргизстані. Проте, перший так і не зміг придушити безперервні масові протести, що тривають місяцями, а другий уже був змушений піти у відставку. Кремль також надав деяку пропагандистську й економічну підтримку президентові Молдови Ігорю Додону, але цього було недостатньо, щоб запобігти його поразці на виборах 15 листопада. Очевидна нездатність Москви зупинити війну на Південному Кавказі протягом півтора місяців найочевиднішим чином підтверджувала сформоване враження безсилля. Однак дивно рішучі зусилля з примусу Вірменії та Азербайджану до припинення бойових дій 10 листопада підтвердили, що Путін намагається повернути собі ініціативу в сусідніх із Росією країнах.

Російська розвідка, імовірно, попередила Кремль про підготовку Азербайджану до великомасштабного наступу, спрямованого на повернення окупованих Вірменією територій у Карабасі й навколо нього. Однак рішуча підтримка Анкари, яка допомогла Баку домогтися вирішальних перемог, стала шоком для Москви. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган сміливо втрутився у «сферу інтересів» Росії на Південному Кавказі, і Путін щосили намагався стримати амбіції свого впертого «друга». Угода, підписана лідерами Росії, Азербайджану й Вірменії у ніч із 9 на 10 листопада, може здатися відновленням домінантної ролі Москви — оскільки вона підкріплена розгортанням російських миротворчих сил чисельністю 2000 чоловік. Однак ця угода допускає безліч тлумачень, а Туреччина продовжує наполягати на більш активній участі в нестабільній зоні бойових дій і в усьому регіоні Південного Кавказу.

Росія також виявляла нерішучість і пасивність стосовно, можливо, найіважливішвого напрямку своєї зовнішньої політики — відносин зі США. Вона демонстративно утрималася від кібервтручання у вибори у США. Натомість зусилля російської пропаганди були спрямовані на звинувачення в тому, що США не здатні до глобального лідерства через свої глибокі внутрішні розбіжності. Ці нападки мали обмежений успіх ще й тому, що самі росіяни визнали внутрішній устрій демократії США цікавим і привабливим.Росіяни виявили, що їх «всемогутньому» лідерові виклик COVID-19 відверто не до снаги

Одна зі сфер російсько-американських відносин, у якій Путін доклав усіх зусиль для досягнення прориву, — це контроль над озброєннями. Обраний президент Джо Байден висловив намір продовжити новий договір про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь СНО-III, термін дії якого закінчується в лютому 2021 року. Але Путін при цьому вирішив спробувати швидко укласти угоду з адміністрацією Дональда Трампа, щоб продовжити договір усього лише на рік. Причина цього поспіху не зовсім зрозуміла, але він, імовірно, хотів дати Трампу можливість домогтися успіху напередодні виборів. Зараз Кремль готується до подальшого посилення режиму санкцій, а подальший прогрес в області контролю над озброєннями буде використовувано США як засіб стримування демонстрації сили Росії.

На Близькому Сході, у регіоні, де Москва претендує на провідну роль, її позиція сходить нанівець через її фактичну байдужість до кількох конфліктів, із Єменом і свіжим протистояням між Ефіопією, Еритреєю та регіоном Тиграй включно. Більше того, Росія також не зайняла конструктивної позиції відносно процесу нормалізації відносин між Ізраїлем і низкою арабських держав. І її участь у лівійській війні останнім часом була настільки амбівалентною, що Єгипет упевнено взяв на себе ініціативу з підтримки Лівійської національної армії на чолі з Халіфою Хафтаром проти базованого в Тріполі уряду національної згоди, союзного з Туреччиною. Політика Росії на Близькому Сході переважно орієнтована на Сирію, але нещодавній авіаудар по спонсорованому Туреччиною табору ополченців в утримуваній повстанцями провінції Ідліб навряд чи був демонстрацією сили. Основна ініціатива Москви полягала в організації в Дамаску міжнародної конференції зі сприяння поверненню біженців під контроль режиму Башара Асада. Однак цей псевдогуманітарний режим майже не користується міжнародною підтримкою. Прагнучи справити враження на потенційних донорів, російські офіційні особи заявили, що загальна сума російської допомоги Сирії перевищує $1 млрд, що, безумовно, не може бути перевірено й очевидно недостатньо для покриття вартості повоєнної відбудови.

Декларативна щедрість Москви щодо «союзника», що приймає п’ятирічну російську інтервенцію, різко контрастує з ощадливістю уряду, коли йдеться про підтримку російського бізнесу й соціальних груп, які постраждали від рецесії, що поглиблюється. Показники ділової впевненості в Росії продовжують падати до нових мінімумів. Путін намагається змінити ці песимістичні погляди шляхом перестановок в уряді, але його покарання та просування по службі не сигналізують про будь-яку готовність просувати необхідні реформи. Російський автократ, поза сумнівами, дуже серйозно ставиться до пандемії коронавірусі стосовно можливості власного зараження, але ця стурбованість ще не вилилася в якусь екстрену підтримку критично перевантаженої системи охорони здоров’я в багатьох регіонах РФ. Навіть ретельно сфабрикована статистика не може приховати різкого зростання смертності. І влада неохоче виявляє співчуття до постраждалих, щоб це визнання не розкрило реального масштабу катастрофи.

Множинні виклики міжнародним позиціям і внутрішній стабільності Росії посилилися до такого ступеня, що реакція Кремля дійсно могла здатися порівняно з ними пасивною. Але Путін продовжує шукати можливості, які можуть справити максимальне враження при мінімальних зусиллях. Часом, наприклад, при припиненні бойових дій у Карабасі, йому це вдається. Однак у більшості випадків його зволікання (як у Киргизстані), схильність применшувати глибину криз (Білорусь — найкращий приклад) і заперечення невдач (отруєння Олексія Навального залишається дуже серйозною помилкою) тільки посилили проблеми. Тим часом, усередині країни реакція Путіна на COVID-19 ґрунтується на надіях, пов’язаних із сумнівною вакциною, розробленою в Росії. Але ці ретельно роздмухувані очікування не спроможні впоратися з руйнівним і щодня накопичуваним упливом швидкого зростання спалаху. Мільйони росіян виявляють, що їхньому «всемогутньому» лідерові виклик COVID-19 відверто не до снаги, і цей висновок у кінцевому підсумку може призвести до остаточної загибелі неліберального, клептократичного режиму Путіна.

Павло БАЄВ

Із матеріалів сайту nv.ua