Провідні країни Заходу перестали вважати Росію рівноправним партнером і дивляться на неї як на failed state

Упливовість путінської Росії відчутно зменшується. По-перше, Росія сформувала собі токсичний образ — це пов’язано і з отруєнням Олексія Навального, і зі Скрипалями, і з Литвиненком, і з багатьма іншими подіями.

По-друге, упливовість Росії в так званому «русском мірє» падає. І «русскій мір» у тому розумінні, як його трактують у Кремлі, вочевидь, зсідається. Від російського світу значно раніше відкололася Грузія, потім Україна. Потрібно мати неабиякий талант, щоб народ, який 300 років був найближчим, зрозумілим за культурою, віросповіданням, мовою, почав сприймати тебе як ворога. Але Путін цього домігся. Зараз те ж саме відбувається в Білорусі. І саме цим обумовлено провал зовнішньої політики в Молдові.

Свідомо чи ні, але путінська вертикаль намагається відновити радянську модель, коли з Кремля йдуть накази, а члени того-таки «русского міра» ці накази виконують. Якби у кремлівських стратегів вистачило клепки спробувати побудувати щось на кшталт Британської співдружності, коли є деяка культурна, мовна, історична спільність, не намагаючись диктувати свої політичні, особливо силові інтереси, тоді, напевно, і з російською мовою було б легше, і з «русскім міром» теж.

Сюди органічно вписується й конкретний випадок із Нагірним Карабахом. Якщо розглядати його в сухому залишку, то до цього року в Закавказзі не було військовослужбовців НАТО, а тепер вони з’явилися — в Азербайджані військовослужбовці Туреччини. Навряд чи це можна назвати великим дипломатичним успіхом. Хоча, звичайно, у тому коридорі можливостей, який був у Володимира Путіна, він зманеврував не найгіршим чином. Усе-таки ввів туди миротворців, а не окупантів. І все-таки не вплутався в чергову війну, як у Грузії чи Україні.

У міжнародному контексті, мені здається, що провідні країни Заходу перестали вже вважати Росію рівноправним партнером, а дивляться на неї як на failed state, тобто як на державу, яка не може виконувати свої власні завдання. Когось отруїти, убити, притиснути — на це ресурсів вистачає, а для того, щоб триматися нарівні з іншими, — немає, за винятком тільки одного — військового протистояння.

Але знову ж таки це типова радянська модель, коли СРСР відставав за всіма параметрами, а тільки у військовому потенціалі залишався нарівні зі США. Путін намагається повернути цю радянську історію, нічого іншого він зробити не може. Лише витрачати все більше податкових надходжень на гонку озброєнь і лякати весь білий світ.

Тепер же у США до влади прийшов президент, який має досвід спілкування з Росією з радянських часів. У 1972 році Джо Байден уперше став сенатором. Він бачив перед собою таких динозаврів, як Брежнєв, потім Андропов, потім Черненко, так що думати, що в нього є ілюзії щодо того, що собою являє російський політичний клас, було б помилкою. Із путінською Росією Байден поводитиметься, у кожному разі, жорсткіше, ніж Трамп. Швидше за все, повернеться до тієї політики, яку в 70−80 роках називали «відкиданням комунізму». Скрізь, де можна було поставити блок радянським інтересам, його ставили. Те ж саме зараз можна сказати про Росію. Оскільки реальних ресурсів у Путіна значно менше, ніж у радянську епоху (деякі молоді еліти в інших державах легко погоджувалися на соціалістичну риторику в обмін на деяку допомогу, і ця риторика допомагала їм здійснювати терор проти своїх же опозиціонерів). Тому в Африці, Азії, Латинській Америці в СРСР було багато друзів. А зараз навіть там їх не залишилося.Путінська Росія занурюється в ізоляцію

Помилятися приводу немає. Путінська зовнішня політика слабка. Він не має достатньо ресурсів, не отримує не те що підтримки, а навіть особливого розуміння серед розвинених країн. Більше того, зустрічає нерозуміння з боку Китаю. Союзників у Росії залишилося раз-два — та й по тому. Окрім Венесуели, Вануату, які визнають суверенітет Південної Осетії, Абхазії.

Путінська Росія занурюється в ізоляцію, вибудовує навколо себе інформаційну залізну завісу, і це ніяка не довгострокова стратегія в інтересах Росії, а примітивна тактика збереження при владі певної корпорації, яка вважає, що володіє Росією, і користується нею на власний розсуд. Можна назвати це корпорацією силовиків, чекістів, путінською вертикаллю — як завгодно. Ця модель на диво неефективна, і з кожним роком усе більше людей у цьому переконуються.

Чи бояться російські олігархи можливих санкцій адміністрації Байдена? Чи покинуть вони Путіна? Ні. У конкурентній перевазі такого напівринкового державного капіталізму є не якість продукції чи несподіване маркетингове рішення, а наявність зв’язків у панівній номенклатурі й підтримка у силовиків. Куди олігархи подінуться від Путіна, якщо він їм дає ліцензію на видобуток нафти, газу. Якщо хтось свариться з Путіним, як це сталося з Михайлом Ходорковським, Сергієм Петровим, Євгеном Чичваркіним (ще є багато відомих прізвищ), він тут же втрачає свій бізнес.

Путін прагматик. Він розуміє, що поки в Росії є нафта, газ, золото, алмази, ліс й інші ресурси, оперуючи доступом до цих ресурсів, він може будь-якого сировинного бізнесмена тримати на короткому повідку. Піти від Путіна, відмовитися від його підтримки, означає занапастити свій бізнес. На відміну від IT-бізнесу, яким можна займатися і без Путіна, що показано на великому прикладі стартапів й успішних компаній. Їм надра не потрібні, щоб виробляти продукт, який користується попитом. Із ним можна їхати в Кремнієву Долину, Латвію, Ірландію — куди завгодно. Тобі всюди будуть раді й нададуть умови праці не гірші, ніж у Росії.

Зрозуміло, що Путін веде Росію в глухий кут, але, з іншого боку, очікувати, що від нього відмовляться найближчі особи, поки ще рано. Звичайно, вони розуміють, що Путін токсичний, що від співпраці з ним їхній імідж на Заході слабшає, але їх це не дуже турбує, тому що імідж-іміджем, а газ-газом і нафта-нафтою. І російські родовища знаходяться під пильною увагою путінських чекістів. Будь-який господар сировинного бізнесу прекрасно знає, що прив’язаний і до бізнесу, і через бізнес до Росії, міцними линвами. І не думаю, що хтось іще, як Чичваркін, усе залишить і поїде, щоб усе почати заново, до Лондона. Але добре Чичваркіну, він таки не нафтовик. А якщо ти займаєшся видобутком, переробкою, перекачуванням нафти або газу, то зрозуміло, що ти повинен взаємодіяти з владою, і путінська бригада це прекрасно розуміє.

Дмитро ОРЄШКІН