Прочитавши публікацію про судове засилля, яке Дамокловим мечем нависло над приватним підприємством «Народний часопис «Нафтовик Борислава», не можу байдуже поставитися до того, що після виснажливих кількарічних судових «баталій» єдина у місті газета «завдяки» старанням суддів та колишнього редактора колишнього (наголошую, колишнього) комунального підприємства Соловчука Р. І., змушена припини своє існування. Виходить, що пророчі слова Соловчука «Я газету нікому не віддам, бо віддав їй все життя (прозвучали вони з його уст 10 років тому), для нього стали тепер реальністю: він сердешний, так її любив, що знищив, незважаючи на те, що у лютому нинішнього року їй виповнилося 80 (вийшло як у приказці:«сам не гам і другому не дам»). Вона і надалі виходила б, радувала б читачів кожним номером, якби не здирницькі інтереси Соловчука.

Якщо зазирнути вглиб історії Борислава, цьому друкованому виданню, поряд із нафтовими вежами та всесвітньо відомою повістю І. Франка «Борислав сміється», судилося стати своєрідним символом міста нафтовиків, але, як бачимо тепер, її подальшу долю визначили хитрі забаганки користолюбної людини, та ті доброчесні судді, які упереджено поставилися до розгляду матеріалів та зустрічної позовної заяви редакції, долучених до судової справи.

Як колишній журналіст «Нафтовика Борислава» не можу безболісно сприйняти той факт, що шляхом судової тяганини, яка триває вже сім років (нагадаю, що Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» набрав чинності з 1 січня 2016 р.), Соловчук Р. І. продовжує завдавати фінансового удару колективу редакції, якого і без того «обібрав до ручки».

Не врахували ані судді, ані адвокат Соловчука, який невтомно захищає його користолюбні інтереси вже не вперше, що ст. 5 п. 3 згаданого Закону наголошує: «З дня набрання чинності цим Законом і до завершення процесу реформування відповідних друкованих засобів масової інформації… забороняється проводити операції, наслідком яких може стати відчуження майна редакції, зокрема його продаж, обмін та застава, встановлення іпотеки, безоплатна передача та реалізація для погашення заборгованості… проведення операцій з борговими вимогами і зобов’язаннями…», тим не менше, судове свавілля продовжувалося, хоча з боргами, навіть сумнівними, редакція ПП «Народний часопис «Нафтовик Борислава»» розрахувалася ще до моменту роздержавлення повністю – Соловчук отримав усе, що йому належало і не належало. Це важливо, тому й хочу на цьому наголосити. А що бачимо насправді?

Щодо правонаступництва, на яке посилаються суд й адвокат Соловчука, то згідно ст. 5 п. 4 згаданого Закону, воно стосується лише збереження назви реформованого друкованого засобу масової інформації, цільового призначення, мови видання і тематичної спрямованості. В такому разі суд взагалі не мав права розглядати Соловчукову заяву, а тим більше, задовольнити його позовні вимоги щодо надуманої компенсації. До речі, коли я судилася із ним (судова тяганина тривала тоді майже 3 роки), Соловчук виплатив мені лише середній заробіток за вимушені прогули і моральне відшкодування, а компенсації – ні.

Мене вражає до глибини душі те, як маніпулювала хитрощами, перебуваючи свого часу на посаді редактора, і продовжує хитрувати зараз ця безсоромна, не покарана й досі за порушення норм законодавства (чого варта лише підроблена довідка про нараховану зарплату Соловчука), людина… Знущався Соловчук колись над колективом редакції, знущається зараз і нема на те ради…

Не забула й не забуду ніколи, як колишній редактор принижував і мою гідність, ущемлював мої законні права й інтереси за те, що наважилася відверто говорити йому правду у вічі, критикувала за недолугі методи господарювання та порушення норм трудового законодавства. Вже навіть те, що він, всупереч нормам тодішнього кодексу Законів про працю, звільнив мене, дипломованого, з багаторічним досвідом роботи, журналіста з посади заввідділу, призначивши на неї свою дружину, яка, не маючи відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня фахової підготовки, не могла обіймати цю посаду, давало мені підстави звернутися до суду і виграти справу, як радив тодішній (2001 р.) прокурор Борислава Олинець П. В., гарантуючи свою підтримку. Але не хотіла я судитися з колишнім однокурсником, вибачила йому ту зневагу і за це він «подякував» мені 2009 р., незаконно (знову вчинив незаконно), скоротивши мою тодішню посаду літредактора.

Про непрості мої стосунки із Соловчуком, про зневагу й образи з боку його «сімейства» знали тоді лише влада Борислава, прокуратура, колектив редакції, мої друзі та найближчі знайомі яким я розповіла про все це. Сьогодні, коли з вини Соловчука на грані знищення опинилася газета, вважаю за потрібне розповісти нарешті правду, аби ті, хто жаліє «бідного, нещасного» колишнього редактора, якого начебто влада кинула напризволяще, знали, яким він був і є насправді, а не вірили його фальшивим, як і згадувана уже довідка, словам. Скажу більше: він готовий був на все заради своїх користолюбних вигод та вигод членів своєї сім’ї (зазначу, що троє Соловчуків впродовж 2007 – 2009 рр. щомісяця отримували приблизно стільки, скільки решта семеро працівників редакції (тобто майже половину редакційного «бюджету»), тому вигнав мене з роботи під виглядом скорочення штату працівників, зухвало заявляючи при цьому, що я йому нічого не зроблю. До речі, те скорочення штату не виправило ситуації з боргами, навпаки замість економії впродовж 2009-2010 рр. витрати збільшилися на 42 тис. гривень, про що я говорила, виступаючи на сесії міської ради 2013 року. Крім моєї посади скоротив тоді Соловчук також посаду Кілик С. Б., бо й вона йому заважала своєю критикою, ну і, задля годиться, посаду своєї доньки: казав тоді, виправдовуючись у суді, що він і свою доньку скоротив. Але через рік, як і варто було очікувати, знову прийняв на посаду менеджера, яку тримав для неї: не раз то скорочував,то відновлював…

Така-от правда,яку приховує Соловчук: для нього завжди було і є правдою те, що вигідно йому.Не кажу вже про те,яку пенсію він собі «накрутив» шляхом навмисного збільшення своєї зарплати – позаздрив би кожен пенсіонер Борислава.То який же він бідний?

Звернувшись черговий раз до суду (перший раз за рішенням Бориславського суду з редакції було стягнуто на користь Соловчука понад 139 тисяч гривень) з вимогою задовольнити ще одну його хитромудру забаганку у вигляді компенсації втрат частини доходів у сумі 112837 тисяч гривень у зв’язку із невчасною виплатою заробітної плати при звільненні, Соловчук Р. І. намагається переконати суд, що діє відповідно до вимог Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», ст. 116 КЗпП та ст. 34 Закону України «Про оплату праці». Лукавить колишній редактор-хитрун, ой як лукавить!

Прагнення ввести суд в оману (і це, як не дивно, йому вдалося!) та черговий раз ущемити законні права й інтереси інших, передбачені ст. 68 Конституції України, колишній редактор Соловчук Р. І. настільки захопився спробою «допекти» колективові редакції, що забув, як свідомо порушував норми тих же законів, якими тепер прикривається у позовній заяві. Про це свідчить відповідь старшого на той час помічника прокурора Борислава Рибачука В. І. від 30 червня 2009 р. на мої звернення до контролюючих органів та прокуратур різних рівнів щодо Соловчукових порушень вимог чинного законодавства. Факти порушень були підтверджені перевірками (матеріали тих перевірок я долучила до свого пояснення, яке додане до судової справи цього разу).

Як свідчать копії документів (приписи, акти), долучені до позовної заяви Соловчука Р. І., сума заборгованої і невиплаченої вчасно його зарплати зростала з року в рік ще від 2004 року, але, як не дивно, його не було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. 175 тодішнього Кримінального Кодексу України, тож непокаране зло і далі продовжувало породжувати зло у вигляді накопичення заборгованості.

Намагаючись приховати свої «гріхи», Соловчук Р. І., – завжди звинувачував економічну кризу, мовляв, нема фінансової можливості погасити його заборговану зарплату. Цим лицемірно виправдовувався перед контролюючими органами і прокуратурою, про це говорив тодішній владі як співзасновникові часопису, бо назрівав уже конфлікт, що влітку 20098 року призвів до страйку журналістів редакції.

Тепер про те, для чого потрібна була Соловчукові Р. І. його заборгована зарплата. Як випливало із ситуації та обставин, що склалися тоді, насамперед для того, аби довше затриматися в «керівному» кріслі, забезпечуючи тим самим стабільні доплати своїй дружині (плата за вислугу років, надбавки за надумане сумісництво та інтенсивну роботу – 50% посадового окладу, аби вона, маючи 10 років стажу держслужби, отримувала не звичайну трудову пенсію, а пенсію держслужбовця. Перерахунок пенсії мав відбутися у квітні 2011 р. В очікуванні того моменту продовжував редактор «насиджувати» та «накручувати», бодай на папері, собі заборговану зарплату, хоча знав, що виплат не буде. Причому, «накручував» настільки, що його зарплата мало не удвічі перевищувала зарплату міського голови, хоча мала бути на рівні заступника.

З другого боку заборгована зарплата Соловчука Р. І. була для нього захисним бар’єром не допустити будь-кого у своє «тепле, насиджене» крісло. Передбачливий і далекоглядний, він розумів: навряд чи хтось наважиться звалити на себе важкий борговий тягар. Коли бачив, що виникають якісь загрози (а вони вже назрівали, група журналістів зверталася до прокуратури Борислава), усував їх шантажем та морально-психологічним тиском, вихвалявся, що вижене всіх, хто буде проти нього. Такий-от морально-психологічний «клімат» був тоді у редакції. Тодішні журналісти Грущак А. Ф. та Висоцький М. П. не хотіли того терпіти: Грущак звільнився під тиском Соловчука за власним бажанням,а Висоцький достроково оформив пенсію.Третій варіант хитрого накопичення самому собі зарплати – прибрати до своїх рук газету на випадок роздержавлення ЗМІ. На той час вже 2 роки «вилежувався» у Верховній Раді законопроект, якого народні депутати чомусь не підтримали з першої спроби голосування, тому Соловчук Р. І. чекав, не втрачав телефонного зв’язку з народним обранцем-колегою Степаном Курпілем. З часом законопроект став таки законом і колишній редактор прагнув здійснити свою мрію – мав надію, що редакція не витримає ще одного боргового зашморгу у вигляді виплати йому компенсації. Не врахували цього разу ані сам Соловчук, ані судді, що редакція тепер має статус не комунального, а приватного підприємства, яке не мало ніяких зобов’язань перед Соловчуком, бо виконало ще до початку процедури роздержавлення вимоги ст. 3 Закону Країни «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» – Соловчукові Р. І. було виплачено понад 139 тис. гривень заборгованої зарплати і він підтвердив це письмовою розпискою, що долучена до матеріалів судової справи. В ній він зазначив, що претензій щодо виплати заборгованості до редакції не має, однак буквально через пару місяців знову звернувся до суду з позовною вимогою стягнути з редакції ПП «Редакція народного часопису «Нафтовик Борислава» на його користь компенсаційних втрат на суму понад 112 тис. гривень, а якщо врахувати судовий та виконавчі збори, то сума сягне приблизно 150 тисяч гривень, які чомусь має заплати колектив приватного підприємства в той час, як приватна власність захищається законом. Парадокс! У нас є суди, а нема правосуддя. Важлива деталь: коли я у травні 2009 р. звернулася до Бориславського суду з позовною вимогою стягнути з редакції часопису 18 тисяч матеріального і морального відшкодування за вимушені з вини Соловчука прогули (450 днів) внаслідок незаконного звільнення мене з роботи, він казав у суді, що виплата цієї суми призведе до повного припинення діяльності газети. Суд Борислава захистив мої законні права й інтереси, однак Соловчук двічі оскаржував ухвали Бориславського суду у Львівському апеляційному суді, а коли апеляційний суд задовільним мої вимоги, то придумав виплачувати оті 18 тис. у розстрочку впродовж 3-х років, причому з приводу цього знову звернувся до суду…. Тоді, за його логікою, була загроза для редакції, а тепер? Живучи за принципом «Після мене – хоч потоп!», Соловчуку Р. І. байдуже, що станеться з редакцією. Хіба майже 140 тисяч гривень, які вже стягнуто з редакції на його користь плюс 61 тисяча гривень, які отримав через банкомат Приват-Банку і приховав це від суду, а тепер ще майже 150 тисяч гривень компенсаційних виплат не призведуть до повного припинення діяльності єдиної в місті газети? Він прекрасно розуміє, що це так, тому навмисно робить все, аби газети не стало. Ну ніяк не може заспокоїтися ненаситна душа Соловчука, бо ж газета так і не стала його власністю. Якби зараз колектив редакції не вирішив розпочати процедуру самоліквідації друкованого видання, екс-редактор казав би усім: «А бачите до чого дійшло. Якби я був редактором, то газета виходила б». Така-от мораль людини, про порядність і благочестя якої говорити не доводиться.

Знаючи Соловчука Р. І., вже понад 50 років (ще зі студентського періоду), переконана: не було б його позовних заяв ні про стягнення заборгованої самому собі (уявляєте, самому собі!) зарплати, ні про стягнення згаданої компенсації, якби й досі сидів у редакторському кріслі. Відповідно збільшувалася б і заборгованість його зарплати, і був би він претендентом № 1 у приватизації газети, сидів би собі спокійно у приміщенні, що нагадувало тоді щось подібне до конюшні, але «не досидів» – не так склалося, як гадалося. Тому й судиться, нищить своє здоров’я і тих, з ким колись працював. В разі виконання його теперішніх позовних вимог і далі судився б, бо майже 150 тисяч гривень для колективу редакції – це непосильний тягар, тож знову не отримавши цю суму сповна, повторно звернувся б до суду, вимагаючи компенсації за невчасно виплачений борг, і маховик судової тяганини крутився б і надалі…

Мені прикро і жаль, що редакція, з якою пов’язане майже все моє трудове життя (а це 43 роки), змушена припинити свою діяльність, але якщо колектив так вирішив, я поважаю його позицію, а тим, хто жаліє «бідного і нещасного» ексредактора хочу сказати: «За те, що єдина у місті газета припинила своє існування «подякуйте» Роману Соловчукові»,адже місто без газети,то рівнозначно,що село без сільради.

Насамкінець хочу ще раз наголосити : Соловчук ніколи не любив і не любить правди, особливо такої, що я розказала, тому, знаючи його півстоліття, можу сподіватися помсти. Тож якщо щось станеться зі мною, знайте усі: це буде результат помсти Соловчука.

         НІНА ЧЕРНИШОВА,

  колишній літературний

    редактор часопису

«Нафтовик Борислава»,

 член Національної спілки журналістів України