//Справа Навального. Про реакцію українців на протести в Росії

Справа Навального. Про реакцію українців на протести в Росії

Ставлення українців до антипутінських протестів показало, що у них завищені очікування до російської опозиції, які не дозволяють їм тверезо оцінити ситуацію в РФ

Мітинги в 112 містах Росії, що пройшли 23 січня через арешт опозиціонера Олексія Навального, знову розділили українців.

Для когось протести стали знаком того, що в Росії живий здоровий глузд і сильне невдоволення режимом Володимира Путіна. Комусь вони здалися недостатньо масовими і занадто несхожими на київський Майдан 2013−2014 років.

Якщо протестам у Білорусі українці масово співпереживали і висловлювали солідарність, то до російських протестів поставилися зверхньо — з позиції демократичнішого, впевненішого в собі суспільства, яке може багато чого, якщо тільки цього захоче.

Ще одна група українського суспільства вважає, що до всієї історії з Навальним — його отруєння, перебування в Німеччині, останніх розслідувань — слід поступово втрачати інтерес. Мовляв, якби Навальний міг змінити політичну ситуацію в Росії, він би це вже зробив. У нього на це було десять років активної діяльності.

Та ще й відома фраза Навального про те, що «Крим — не бутерброд» і півострів занадто складно взяти і повернути Україні, налаштувала проти нього українців.

Навальний неодноразово суперечив сам собі. Він, наприклад, казав про те, що не збирається займатися станом дворів багатоповерхівок у російських містах, оскільки бачить свою основну політичну мету в боротьбі з Путіним. Водночас Навальний закликав адекватних росіян йти в політику і претендувати на посади в російській системі влади, навіть якщо це посади регіонального рівня. За його словами, навіть 50 адекватних росіян у системі влади можуть ґрунтовно змінити те, що відбувається в російській політиці ось уже більше ніж 20 років.

Головний путінський критик не раз казав про те, що Захід втратив інтерес до Росії, а популярним на Заході залишається лише російський енергетичний бізнес, оскільки забезпечує Євросоюз газом і нафтою. Але сам Навальний завжди діяв з оглядкою на Захід і його підтримку, чекаючи введення так званого «списку Путіна» за аналогією зі «списком Магнітського».Навальний неодноразово суперечив сам собі

Навальний, борючись із Путіним, не підтримує «десталінізацію» російського суспільства, вважаючи ставлення до Йосипа Сталіна і, взагалі, до радянського минулого — особистою справою кожного. Тим самим Навальний підтримав табір росіян, які вважають, що Росія — так чи інакше залишається правонаступницею СРСР, а тому кидати каміння в бік радянського минулого не слід.

Українцям завдання російської антипутінської опозиції бачаться інакше. Українці здебільшого вважають, що для пересічного росіянина немає і не може бути нагальнішого завдання або навіть мрії, ніж миттєве повалення режиму Путіна, на тлі чого всі інші пункти життєвого порядку денного мають потьмяніти. До того ж найдієвіший метод для цього — агресивні вуличні протести, не без силового протистояння ОМОНу в Москві, Пітері, Йошкар-Олі і Якутську.

Одного разу я посперечався про це з одним ліберальним російським політологом, котрий живе в Євросоюзі. Той закликав читати тексти Джорджа Орвелла і нарощувати глибину свого розуміння патологічності російського шляху розвитку. Я ж заперечив, що читанням текстів Орвелла складно досягти змін у Кремлі і досягнути ліберальнішої демократії.

Але потім сам змінив свою думку. Спробам росіян підняти антипутінський бунт на вулицях Москви або Пітера — багато років. Але у Кремля вочевидь більше силових ресурсів для протистояння натовпу протестувальників. Кремль поки що перемагає російську вулицю. Побоюється її, робить далекосяжні висновки, але перемагає.

У Twitter за лічені години розлетілося відео, яке показує, як російський поліцейський викручує руки неповнолітньому підліткові під час мітингів 23 січня, а за того ніхто з дорослих не заступається. Не заступається, тому що боїться.

Молодий москвич віком 25 або 30 років — на жаль, не найкраща бойова одиниця для вуличних протестів. Він опанував айфон і соцмережі, щоб висловлювати свою думку про те, що відбувається в країні, але не готовий поки що братися за арматуру, коктейлі Молотова і ризикувати власним життям і власним майбутнім.

Українці найчастіше оцінюють це як слабкість. Але це не зовсім так. Російська журналістка Юлія Латиніна нещодавно пояснила важливу річ. За її словами, росіяни живуть з відчуттям, що 50% населення країни взагалі не цікавляться політикою, а тему боротьби з Путіним вважають каламутним, слизьким питанням, на якому легко зійти з розуму, але нелегко досягнути якогось результату.

Тому лізти в бійку з омонівцями звичайному росіянину складно. Він же пам’ятає про 50%, які його не підтримають і яким або все одно, або є справи важливіші — іпотечний кредит, відпочинок за кордоном, пандемія коронавірусу врешті-решт. І тому ліберально налаштовані росіяни бачать своє завдання в тому, щоб схилити на свій бік ось ці 50% населення, які загрузли в болоті політичної байдужості.

Українець має чіткі політичні претензії до Росії — Крим, Донбас, фінансування інформаційних спецоперацій і діяльність спецслужб на території України. Але наївно буде вважати, що росіяни вийдуть на протест проти Путіна передусім саме заради того, що дратує українців.

Росіяни протестують проти того, що не влаштовує їх, а не проти того, що не влаштовує українців.

У російській політиці, навіть політиці опозиційній, поки немає партії або групи однодумців, яка стала б лобістом інтересів України. Про українське питання звучать окремі розсудливі голоси — Сергія Гурієва, Станіслава Бєлковського, Дмитра Орєшкіна — але це ще досі не політика, а просто дискусія. І навіть якщо хтось під відео Гурієва в YouTube напише «Гурієва — у прем’єри Росії!», це не надто змінює ситуацію.

Українці, звісно, готові влаштовувати росіянам майстер-класи про те, як правильно організувати антиурядовий протест. Але росіяни живуть у своїй політичній реальності, і ми тут, в Україні, повинні це визнати. Ми не можемо пересадити свою політичну свідомість росіянам. У них — власне мислення, власні ідеї про майбутнє їхньої країни.

Для російських протестувальників не стоїть на порядку денному питання вступу Росії до Євросоюзу або заходження іноземних інвестицій в російську економіку. Їх підстьобує насамперед бідність російських регіонів, яка не залишає надії всій країні. Ідея Михайла Ходорковського п’ятнадцятирічної давності про те, що Росії слід налагодити стратегічне партнерство з США, давно непопулярна навіть серед опозиції Москви і Пітера.

Ось українці і дивуються — як так можна? Чому росіяни бачать головне зло тільки в Путіні, але не бачать його в російському ізоляціонізмі, у протистоянні їхньої країни з Заходом, у небажанні інтегруватися в процеси глобалізації?

Можна по-різному ставитися до Навального, але за будь-якого ставлення російські антипутінські протести — це вираження здорового глузду в російському суспільстві. Саме в середовищі тих молодих росіян, які вийшли 23 січня на Пушкінську площу і Тверську вулицю в Москві, рано чи пізно може дозріти правильна думка і про Донбас, і про Крим. Це не ідеальні союзники України, але кращих союзників у нашої країни в Росії немає.

Із матеріалів сайту nv.ua