Ім’я Тараса Шевченка сьогодні не залишає байдужим нікого.

Чим полонив серця мільйонів людей цей, на перший погляд, непримітний, середньої статури чоловік? Силою духу, глибиною віри та несхитною волею до боротьби, впевненістю та рішучістю, із якою він писав свої неперевершені твори, які були, є і будуть рушійною силою у боротьбі українського народу за волю, справедливість та суверенітет.

У свій час відомий український прозаїк Богдан Лепкий зазначав про появу Шевченка в історії так: «Українські письменники відразу зрозуміли, що оце явився поміж них отой співець-месія, якого вони навіть не сподівалися мати».

І справді,багато з того, що писав геніальний український Пророк два століття тому, здійснюється. Уже третє десятиліття ми живемо у вільній, незалежній державі, про яку Шевченко міг тільки мріяти і писати. Однак справдилася й пересторога Кобзаря про те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…».

З імперської неволі Україна вийшла справді окраденою й духовно збіднілою. Багато українців не почувають себе такими, що люблять рідну мову й культуру, нам бракує патріотизму. Більше того, для декого із нашим численних співвітчизників він виявився просто чужим і вони на своїй рідній українській землі пропагують ідеали «руского міра».

Українці сьогодні живуть в умовах занепаду моралі, нечесності, цинізму. Чимало наших співвітчизників, втративши самоповагу, піддається на провокації недовчених перевертнів, які паплюжать і українську державу, і наших геніїв, і все, що для багатьох поколінь було святим.

Під час своїх подорожей Україною, Шевченко також бачив руїни національних святинь, байдужість освіченого українського панства до бід простого народу і духовних надбань нації. Однак Кобзар не мав претензій до закріпачених, пригноблених та неосвічених людей. Він знав, що народ немає поводирів, які б справді про нього дбали. Тож він спрямував свої заклики до освіченого панства – до тих, хто за народні гроші позакінчував університети, а потім піклувався лише про власні багатства, а не Україну.

Аристократія не зуміла стати національною елітою, відтак Шевченко бере цю роль на себе. Він прагне згуртувати націю і пише послання до всіх поколінь українців – і мертвих, і живих, і не народжених. Це було послання в майбутнє, яке й досі не втратило своєї актуальності. Слова докору, застереження, прохання Великого Кобзаря, написані два століття тому, стосуються багатьох наших сучасників та й нас самих. Історія ніби повторюється знову і знову.

Говорячи про Шевченка, ми думаємо про самих себе. Він і досі є нашим дзеркалом, вдивляючись у яке ми, хочемо того чи ні, змушені питати себе, хто ми є і які ми є.

Тарас Шевченко є однією з найвищих вершин духу, одним із найбільших мислителів світу і водночас нашою українською совістю, нашим порадником, нашою найбільшою правдою.

Важко назвати поета, який би стільки значив у житті свого народу, як Тарас Шевченко. Печать Шевченкового духу лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу. Тому вшанування його пам’яті змушує особливо гостро відчувати нас, українців,свою беззахисність у цьому світі і свою всесильність у цьому житті. Він ще і ще раз переконує нас у непевності тлінного й у непоборимій міці вічності.

Тарас Шевченко був простим, щирим, невибагливим. Не прагнув жити в розкішних палацах, ненаситно збагачуватися. Йому так і не поталанило створити сім’ю, побудувати хату на рідній землі, над Дніпром, виростити садок (про що так мріяв!), проживати «в своїй маленькій благодаті». Усе життя він страждав! Хворий, немічний, самотній академік мешкав у невеликій поділеній навпіл кімнатці Академії мистецтв (м. Санкт-Петербург), верхній ярус якої вважався житлом, а нижній – творчою майстернею митця. І хоч поет діждався скасування ганебного кріпосного права, та невдовзі в згаданому приміщенні закінчив свій страждальний шлях.

Незважаючи на те, що доля відвела Тарасу Шевченку лише 47 років, він зумів піднятися вище своїх сучасників. Шевченко був і залишився поводирем свого знедоленого народу, мужньо й сміливо вів його за собою.

Поет досі залишається для нас честю, совістю, надією, прапором, опорою, національною пам’яттю. Й сьогодні потужно звучить його гучний і мужній голос! І доки в нашому серці є Тарасові «Думи мої», Шевченко буде живим. Не втримати сліз, коли лунає вогненний «Заповіт». Наш вічний геній правди і свободи – серед нас, а його ідеї, думи, заклики наповнюють розум і серця такою силою, якої не знала до нього наша багатостраждальна українська земля.

Наталя ІВАНЕНКО