У сутінках літнього вечора п’яний чоловік, середнього віку, загородив дорогу перехожому на вулиці і невиразним голосом запитав: «Ти бачив коли-небудь смерть?» Хотів таким способом застрашити цього перехожого і отримати хоча б декілька монет на алкоголь. Проте перехожий, дивлячись на п’яного нападника, був спокійний. Оцінивши його стан сп’яніння, тільки посміхався. Міг би штовхнути його одним пальцем, і той уже був би на землі. У цій забавній ситуації він витягнув із кишені декілька дрібних купюр і віддав п’яному нападнику, який ледь стояв на ногах, похитуючись навсібіч. Лише після цього почав говорити із п’яним чоловіком, відповідаючи на його питання: «Так, бо я її бачу дуже виразно. Власне ось тут стоїть переді мною ходячий труп».

Пияк, до свідомості якого миттєво дійшли слова перехожого, здригнувся і закричав: «Пане, я не є труп, я не є мертвим. Я хочу жити!!!.. Я хочу жити!!!…» Він зірвався з місця і побіг у темний провулок вечірнього міста. 

Цей крик: «Я хочу жити!!!…» постійно лунає по усіх закутках світу в різноманітних ситуаціях. Так волає молодий чоловік, який хворіє на рак… Це може бути і крик ще ненародженої дитини… Це слова багатьох безробітних і живучих у нужді та скруті людей, позбавлених перспективи на краще майбутнє… Це волання і грішника у сповідальниці…

Цим криком волав Ісус до Небесного Отця: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу!» (Лк. 22, 42). Проте відразу додав: «Тільки хай не моя, а твоя буде воля!…» (Лк. 22, 42). Підкоряючись волі Отця, Ісус приходить у світ і, хоча природно хоче жити, проте говорить словами автора Послання до Євреїв: «Тому, входячи у світ, говорив: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже!» (Євр. 10, 5-7).

Але Христос, не тільки зійшов на хрест і приніс Себе у жертву всепалення за гріх Адама і гріх цілого людського роду. Він показав нам правдиву суть життя людини і план Творця щодо неї. Христос воскрес третього дня і відкрив шлях до Божого Царства.

Коли Марія Магдалина прийшла до гробу ще вночі, то побачила, що сторожі нема, бо втекла. Камінь, який був великий, відвалений. Печаті нема. Гріб порожній. Марія Магдалина біжить до Петра. Хоча він і зрікся Ісуса, хоча його не було під хрестом на Голгофі, проте він той, кого настановив Ісус бути першим, бути керманичем спільноти апостолів.

Слово Боже про це говорить: «Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці. Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» Пішов Петро з отим іншим учнем, і приходять до гробниці. Бігли вони обидва разом, та той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим; нахилившися, бачить – лежить полотнище. Однак, не ввійшов. Приходить тоді слідом за ним Симон Петро і, ввійшовши до гробниці, бачить, що полотнище лежить, а й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці. Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, – і побачив, і увірував. Вони бо ще не знали Писання, за яким мав він з мертвих воскреснути. Тож повернулись учні знов до себе. Марія ж стояла надворі перед гробницею і плакала. А плачучи, нахилилась вона до гробу» (Ів. 20, 1-11).

Марія Магдалина, Петро і улюблений учень увійшли до гробу і стали як вкопані. Але це не порожній гріб їх здивував. Порожній гріб не був доводом того, що Той, Хто вмер – воскрес. Це не порожній гріб переконував їх у тому, що мають справу із явищем, яке їм, чисто по-людськи, є незрозумілим. Грецький текст Євангелії говорить, що полотно, яким Тіло Ісуса було тісно обвитим, залишилося нерозв’язаним. Тіло із полотна мовби звітрилося, а полотно залишилося зав’язаним. Хустина, яку грецький текст називає «судар» і якою була обв’язана голова, «лежала ж… не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці» (Ів. 20, 7). Плащаниця лежала мов кокон. Її не розв’язали. Вид нерозв’язаної Плащаниці не просто потряс, він шокував апостолів. Побачене переконало їх у надприродному характері цієї події. Пригадаймо собі, як Лазар, після воскресіння, не міг сам звільнитися із полотна, в яке був обвитий. Присутні повинні були допомогти йому, щоби він зміг виплутатися. Тоді Ісус мовби реанімував Лазаря.

Ранком Великодня ситуація була протилежно іншою. Никодим, тайний учень Ісуса Христа, який приходив вночі послухати наук Учителя із Назарета, будучи людиною багатою, не пожалкував пахощів і зілля, коли хоронили Ісуса Христа, забезпечуючи Тіло Ісуса від зіпсуття. Коли б полотно розвивали, то все це зілля було б навколо розсипаним. Така ж ситуація була із хустиною, під назвою «судар».

Цікаво, що така, на перший погляд, дрібна деталь про згорнуту хустину взагалі потрапила до уваги учнів Христових. І не просто потрапила, а їй присвячений окремий вірш у досить стислому і скупому на деталі описі євангелиста. «А й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці….» (Ів. 20, 7).

Для того, щоби зрозуміти причину детального опису погребальної хустини, треба заглибитися у традиції тогочасного життя. Складена або пом’ята хустина була елементом комунікації між господарем і слугою. Кожен єврейський юнак знав цей символічний знак. Коли слуга подавав обід господарю, то накривав стіл, а сам виходив, допоки господар не завершить вечерю. Після трапези господар вставав, витирав пальці, губи та бороду і, зім’явши хустину, кидав її на стіл. Це було знаком, що вечеря завершена і можна прибирати зі столу. Але, якщо господар відходив від столу і залишав хустку складеною, слуга не мав права торкнутися до їжі, бо вечеря була не завершена. Таким чином, складена хустина говорила до їхньої свідомості: «Я повернуся назад, чекайте».

Ця хустина говорила апостолам, що Христос ще повернеться і що Він ще не завершив Своє перебування на землі. Ця хустина говорить і до кожного із нас: Він повернеться, бо «вдруге прийде судити живих і мертвих…»

Воскресіння Ісуса Христа не було звичайним продовженням Його життя, але його переміною. Тому-то Марія Магдалина не могла Його відразу розпізнати. З моменту воскресіння Ісус є Іншим, і не вміщається ані в часі, ані в просторі. Приходить через замкнені двері. Появляється і виходить. Після воскресіння багаторазово об’являється Своїм учням впродовж сорока днів, щоби впевнити їх у Своєму воскресінні. 

Сьогодні також кожен із нас волає до Господа: «Я хочу жити!!!…» Цей крик є завжди адресований, свідомо чи несвідомо, до Того, Хто є Володарем життя і смерті – до Христа воскреслого із мертвих, Який лише Один у цілому світі подає також і нам воскресіння і життя вічне.

Одного разу священик, з ентузіазмом змальовуючи своїм парафіянам красу життя у небі, закінчив свою проповідь незвичним закликом: «Нехай встануть і піднімуть руки ті, які хочуть піти до неба». Усі негайно встали і піднесли руки, окрім одного старшого чоловіка, який продовжував спокійно сидіти. Здивований священик, бажаючи вияснити причину такої поведінки цього чоловіка, дає друге завдання: «Хто хоче піти до пекла, нехай встане і підніме руку». Проте ніхто не встав і не підніс руки. Священик запитав: «Шановний, а що ви думаєте про себе? Ви хочете піти до неба, чи до пекла?» Старший чоловік, який залишався незворушним, спокійно сказав: «Я хотів би залишитися тут на землі. Я чуюся добре тут».

Хіба він один говорить такі слова? Хіба дії життя людей не такі, що думають залишатися тут на землі вічно? Але ж прийде смерть. Що тоді? Де буде наша душа?…

«Я хочу жити!!!… –  волає наша душа до Господа. – Причому хочу жити у небі, у стані радості із Богом». А це можливо, коли Господь оживить нас у воскресінні, бо Христос не тільки вмер і воскрес, але і нас воскресить до вічного життя. Святий апостол Павло Духом Божим про це впевнює нас словами: «Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1Кор. 15, 20-22). Христова смерть і Його воскресіння є завдатком нашого вічного життя із Богом, а подія воскресіння дає нам радість вічного життя у небі.

Роман ВАСИЛІВ,
отець-доктор
Бориславського
деканату УГКЦ