Легендарні львівські батяри давно увійшли в історію міста Лева. Для когось це славетна історія про “шляхетних волоцюг”, а хтось вважає, що під романтичною маскою батярів ховались звичайні бандити. Спробуємо розібратися, так чого ж у батярів було більше – шляхетного чи кримінального.

Чому батяри та звідки вони пішли

Більшість істориків вважає, що назва «батяр» виникла від угорського «betyar», що означає авантюриста, гульвісу, розбійника, розбишаку.

Нагадаємо, що у XIX сторіччі Львів вважався кримінальною столицею Австрійської імперії. Головні осередки батяр у Львові виникли на Личакові та Погулянці. Тоді тут було найбільше навколо «садочків» — пабів при місцевих пивоварнях. Тут батяри могли швидко “заробити” гроші, обчистивши кишені заїжджих гуляк, і прямо тут й пропити все зароблене “непосильною працею”. Також батярськими вважались такі райони, як Замарстинів і Клепарів. Але центром справжнього шляхетного батярства вважалась площа святого Антонія.

Батяри не були, як дехто вважає, своєрідним варіантом української етнічної мафії. Серед батярів були як українці, так і поляки, а також євреї та німці. Цей кримінальний інтернаціонал створив свою особливу мову – балак.

Одним із перших відомих батярів у Львові був муляр Куба Пельц. Найбільш відомий він своєю бійкою, яку влаштував у 1848 році. Після забави в корчмі «Бабський корінь», батяр повкидав до криниці вниз головою дев’ятьох жовнірів, які йому не симпатизували.

Але вважати батярів звичайним криміналом було б несправедливо. Від звичайних бандитів, яких називали “кіндерами”, батяри відрізнялися особливим кодексом честі та звичкою одягатися за останньою модою.

Ще одним відомим львівським батярем початку минулого століття вважають Юзефа Мариновського. Була навіть ціла “Балада про Йозька Мариноського”. Цей батяр дезертирував із війська заради того, щоб випити пива у своєму улюбленому шинку “Під Цапком” на вул. Городоцькій.

Ось що писав про звичаї батяр, уродженець Левандівки футболіст Олександр Скоцень.

“Їм були властиві всякі веселощі, пустощі, безжурність. Жили, щоб фраєра, жлоба обкантувати, кажучи на їхній мові. Не гордили і крадіжкою. На ґранду не ходили, мокрої роботи не виконували. Час від часу один другого пошнітував, а як треба було — безжалісно пхав лезо ножа під ребро в серце, і наступала дінтойра. У списку їх характерних прикмет знайдете такі чесноти: безстрашна, аж до безумства, відвага, сміливість, показна, неудавана хоробрість, амбіція і честолюбство. Між ними були і справді чесні люди, які лише із-за довкілля привикли до тої ферайни, до їхньої мови, якої не так-то було легко розуміти. Батяри, окрім своїх пустощів і частого неробства, гордилися своєю готовістю допомогти потребуючому. А навіть, коли треба, не шкодували життя”, – відмічав важливу рису батярського характеру Скоцень.

Ще одною рисою батярства був, як сказали би сьогодні, – чорний гумор. У 30-ті роки приїхав до Львова канатоходець, який рекламував себе як людина-муха. Він переходив через линву, яка була натягнута від будинку Шпрехера, (там, де зараз «МакДональдс» на проспекті Шевченка) і линва доходила до першого будинку на вул. Чайковського де була кнайпа пані Телічкової.

Ця людина-муха, переходячи по тій линві, послизнувся, впав і розбився. А батяри цю сумну подію відтворили у досить іронічній пісні.

До речі, у листопаді 1918 року велика частина львівських батярів підтримала проголошення ЗУНР.

Батяри у польській період

Але золотий вік львівського батярства випав на передвоєнні роки минулого століття.

Кандидат філологічних наук Ольга Харчишин вважає, що в цей час батярство зробило трансформацію у бік більшої шляхетності.

“Дійсно, кримінально-бандитські угрупування, принаймні в 1920-1930-х р. р., не мали нічого спільного з правдивими батярами. Хіба що між першими і другими не раз виникали сутички чи серйозні бійки. Опираючись на спогади львівських старожилів і на публікації українських письменників І.Керницького, Є.Загачевського, підходжу до думки, що з часом посилення українського впливу у Львові (1920-1930-і р. р. і особливо після 1939 р.) батярство набирає дещо нових відтінків. Воно стає більш шляхетним, інтелектуальним чи навіть елітним (у його лави влилися студенти та вихідці з інтелігентних львівських родин)”.

До популяризації батярства у ці часи долучилися преса, радіо та кінематограф. З початку у польських часописах зʼявились образи шляхетних волоцюг – батярів Юзько Чухрая та Сташко Заливайко. У 30-ті роки минулого сторіччя у радіопрограмі “На веселій львівській хвилі” зʼявилися кумедні батяри – Щепцьо і Тонько.

Ну а довершили батярську легенду три польських комедійні фільми про пригоди Щепця і Тонька: “Буде ліпше”, “Волоцюги” та “Серце батяра”. Головні ролі виконували актори Казімеж Вайда і Генрик Фогельфангер.

Перший “Буде ліпше!” вийшов у 1936 року і мав шалений успіх. А у другому фільмі – “Волоцюги”, який вийшов у 1939 році, головні персонажі виконали популярну дотепер у Львові пісню «Тільку ві Львові» (оригінальна назва – пол. Lwów jest jeden na świecie). Третій – “Серце батяра” (1939 р.) публіка так і не побачила, бо всі екземпляри згоріли на початку Другої світової війни. Але пісня “Серце батяра” залишилась, і сьогодні одна з найпопулярніших у Львові.

А ще батяри мали славу головних львівських донжуанів.

Батярська спадщина

Як вважає доктор історичних наук Ігор Чорновол, феномен батярства у радянські часи, хоч поступово зникає, “але не вмер разом із польським Львовом”.

“Чимало львів’ян мають добре пам’ятати таку характерну рису радянської доби, як взаємно ворогуючі підліткові угруповання за місцем проживання (“райони”). Так, наприкінці вул.Наукової існували такі “райони”: БАМ (Байкало-Амурська магістраль – вул. Пулюя – іронічна назва, називався так через те, що в 70-х роках ця територія становила суцільний будівельний майданчик і там неможливо було пройти, не влізши в багнюку чи сміття), Каліфорнія (квартал між вул. Симоненка й Кульпарківською), Квадрат (від басейну на вул. Кн.Ольги й далі в напрямку до Стрийської), Цвинтар (на місці ліквідованого цвинтаря, вул. Володимира Великого – Наукова). Усі класичні батярські атрибути характерні і для цього середовища”, – вважає Ігор Чорновол.

Звісно, колоритна батярська субкультура залишила свій слід і у мові також. Батярські вирази і сьогодні можна почути від корінних львівʼян.

Нагадаємо деякі батярські слова: «гальба», (кухоль пива), «ґранда», (авантюра), «дзіська», (сьогодні), «рандка» (побачення закоханих), «спацькати», (змарнувати), «шкраби», (черевики), кумпан – «товариш, друг», свій вар’ят– «надійна, порядна людина», клявий – «добрий, товариський», цюпцятися — «займатися сексом», галабурда — «авантюра», мешти – «взуття».

Сьогодні у Львові пробують відтворити кращі прояви батярської субкультури. Так, у травні, протягом останніх кількох років столиця Галичини відмічає День Батяра.

У 2017 році у Львові зняли український фільм “Шляхетні волоцюги” – рімейк уже згадуваного польського мюзиклу «Волоцюги» («Włóczęgi») 1939 року.

У фіналі фільму звучить пісня “Тільку ві Львові”, яка стала своєрідним гімном міста і пам’яттю про славетні часи місцевого батярства.

Як бачимо, львівські батяри не були ангелами з білими крильцями, але своєю шляхетною вдачею та почуттям гумору заслуговують на те, щоб про них і у 21 столітті знімали фільми та писали книги.

Із матеріалів сайту www.032.ua