У буквальному перекладі з латинської Конституція – це побудова. Саме виходячи із первісного трактування, слова, ми звикли сприймати Конституцію як основоположний закон, який визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи організації представницьких органів влади, виборчу систему, права і обов’язки громадян. А ще ми звикли говорити, що Конституція – Основний Закон країни. Своєрідна Біблія суспільного життя. Адже саме вона лежить в основі всього законодавства держави.

Якось не личить вдаватися до аналізу чи ревізії статей, виписаних в Основному Законі України – Конституції – напередодні дня її святкування. Проте вимушений констатувати, що в Україні і досі є чимало гарячих голів, яким Основний Закон України таки муляє око, і вони готові уже зараз перекроїти суспільний і державний устрій України на своє уподобання чи, даруйте, на догоду українським ворогам.

Наш північний сусід декілька років поспіль домагається, щоб ми переглянути деякі основоположні статті документу, закріпивши у ній особливий статус територій, які підкорив силою зброї та підступом. Прикро усвідомлювати, що ворожу позицію в Україні підтримує якась кількість людей, які на догоду ворогам хочуть ревізувати Конституцію, яка явила світові Україну, як незалежну соборну державу українців, які споконвіків прагнули жити на своїй землі у своїй країні, керуючись принципом «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

Складно відшукати в українській історії постать, якій вдалося б влучніше окреслити основні засади українського демократизму, як це зробив Великий Кобзар. Шевченкова поезія ніби узагальнила глибокі демократичні традиції українців, які беруть початок від «Руської правди» Володимира Мономаха та явили світові Конституцію Пилипа Орлика, котрий мріяв про демократичний устрій України і щасливе життя українців на рідній землі поза її межами.

Зараз усе по-іншому. Живемо у незалежній демократичній державі, маємо Конституцію, де чітко виписано суспільний і державний устрій, виборча система, права і обов’язки громадян, але чомусь і надалі почуваємо себе незатишно на рідній землі. І оте почуття постійної невлаштованості знову жене нас по світах у пошуках хліба насущного, спонукає до відчайдушності, до боротьби за гідне людини життя, за справжню демократію.

Помаранчева та Революція Гідності були виявом того, як українці можуть відстоювати основоположні засади демократії, які виписані в Конституції України і на які посягнула влада.

Проте як з’ясувалося згодом, вийти на Майдан простіше, аніж керуватися у повсякденному житті загальноприйнятими нормами суспільного життя, які, до речі виписані у Конституції України, прийняття якої щорічно відзначаємо як державне свято 28 червня кожного року.

Такі уже ми, напевно, є, хоч не мали би бути. Говоримо, що живемо у ХХІ столітті у незалежній державі Україна за Конституцією і Законами Божими, та чомусь забуваємо і про одне, і друге. Особливо тоді, коли це стосується наших особистих інтересів. Переконані, що затримка заробітної плати, не тільки злочин, але й гріх, але чомусь забуваємо керуватись цим правилом у повсякденному житті. Знаємо, що красти не можна, але крадемо на кожному кроці так, начеб жили не у своїй державі, і того всього, що вкрали і перепродали у чужі руки, не потребуватимемо ні ми самі, ні наші діти ні онуки. Стверджуємо, що боремося з корупцією і усякими негативними проявами у суспільному житті, і одночасно ставимо простого чоловіка у такі умови, що він вимушений «платити» навіть за те, що його залишили в спокої. Та, найбільше, що любимо ми робити, то лаяти владу. Так, наче б до неї не мали жодного стосунку, хоч таки ж самі оту владу обрали.

Так воно є, хоч усі розуміємо, що бути не мало би. Адже носієм влади в Україні є не хто-інший, а таки народ. Це задекларовано у Конституції держави. Це ми обираємо владу, формуємо суспільні відносини у місті і державі. І тільки від нас самих залежить, яким життям живемо і будемо жити у майбутньому. Від нашого бажання і вміння дотримуватись конституційних норм у повсякденному житті.

Петро МАГУР