До 30-річчя Незалежності

У перших числах грудня 1988 року відбулися установчі збори первинного осередку «Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка» в управлінні бурових робіт.

Головою ради осредку було обрано Володимира Копися, заступником голови ради осередку – Мирослава Андрушківа, секретарем ради осередку – Оксану Прокопишин.

Метою діяльності Товариства були: утвердження державної української мови; розвиток національної культури; відродження історичної пам’яті; формування національної свідомості; піднесення духовності і добробуту українського народу. І з цього часу почалося: найперпіе ми змінили таблички-назви наших відділів: «технологический отдел» став технологічним відділом, «механо-энэргетический отдел» став механо-енергетичним відділом, «геологический отдел» став геологічним відділом, «планово-економический отдел» став планово-економічним відділом і т. д. І в кожному відділі, оскільки вони стали вже українськими, йшов переклад усіх документів на українську мову, усі відділи і бухгалтерія і т. д. стали перекладати свої звіти і бланки з російської на українську мову.

Наближався Новий 1989 рік. У нас – річний звіт по управлінню. Той звіт ми готували для подачі в об’ єднання «Укрнафта» в Київ. Хтось каже: «А як не приймуть нам звіт, бо він не російською мовою?». А я кажу: «Та почекайте, а ми хіба не в Україні живемо? То чого нам боятися?».

Але зробили ми звіт українською мовою і ніхто нам не заперечував, навпаки – ще й похвалили, що ми зуміли так швидко справитися.

І вже у наступні роки ніхто навіть і не починав розмови щодо того, якою мовою писати звіт, – писали українською.

Йшли Різдвяні свята. Володимир Васильович десь дістав вітальні листівки із Різдвом Христовим і ми вітали всі відділи, а також усі підприємства «Укрнафти» в м. Бориславі зі святами.

Члени осередку брали активну участь в усіх міських громадських заходах. Зокрема, в управлінні бурових робіт на високому рівні було відзначено 175-ту річницю народження Т. Г. Шевченка. Був створений хор працівників УБР. Під керівництвом Станіслава Сасадеуша (завідувач клубу УБР) підготовлено концертну програму хорових творів на слова Т. Г. Шевченка. Допомогла підготувати сценарій Богдана Мирка. Вірші читали і Володимир Васильович Копись, і його внуки Володя Сидорак та Ярина Копись.

Я у шкільні роки брала участь в художній самодіяльності і також читала «Утоплену», Богдана Бережницька «Кавказ». У Палаці культури (тоді то була власність НГВУ) позичили народні костюми.

Управління бурових робіт готувалось до святкування комуністичного 1-го травня.

Художники Валерій Тересь і Андрій Леськів відновлювали транрпа ранти і плакати. Було доручено цим художникам виготовити плакати з агітаційними заНастав день 1-го травня 1989 року. Колона шикувалася біля адмінкорпусу УБР. У Нараді брали участь не тільки ті працівники УБР, які проживали в Бориславі, але й із навколишніх сіл і міст, тож колона була багатолюдною.

Партійні секретарі структурних підрозділів роздавали працівникам комуністичні агітзасоби. Члени товариства НРУ та їхні симпатики зі своїми, ще нерозгорнутими транспарантами, шикуються позаду основної колони, утворивши, як потім говорили, альтернативну колону. Подається команда вирушати. В голові основної колони – начальник УБР, партійний секретар та голова профспілкового комітету, а за кілька метрів від них на чолі альтернативної колони – Володимир Копись, Мирослав Андрушків, Роман Копись та Оксана Прокопишин – керівництво осередку Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка «Просвіта».

Коли повернули на вулицю Шкільну, Володимир Васильович подав команду розгорнути транспаранти, які вмить піднялись над головами крокуючих у колоні. На тих транспарантах було п’ять закликів:

– Українській мові – статус державної! Ганьба манкуртам і перевертням!

– Нам пора для України жить! В єдності сила народу – Боже нам єдність подай!

– В своїй хаті своя правда, і сила, і воля!

Коли ми проходили вулицею Шевченка, до нашої колони приєдналося ще багато людей (уже не працівників УБР), а ті, котрі стояли на тротуарах, з оплесками нас зустрічали.

На підході до трибуни Мирослав Андрушків почав співати «Ой у лузі червона калина похилилася». Ми в колоні його підтримали. На трибуні розгублено мовчили, не знаючи, що відбувається.

В УБР ми випускали «Просвітницьку» газету до всіх свят – і до релігійних, і до політичних, і до письменницьких днів, в чому активну участь брали Стефа Душка та Любомир Михалевич.

У Бориславі було створено тоді газету «Голос Карпат». В основному випуском цієї газети займалися Любов Дадацька, Олег Паламарчук, Валерій Тересь, Роман Копись возив у Вільнюс, столицю Литви, надрукований на друкарській машинці макет. І там з дпомогою української громади виходила друком газета «Голос Карпат». Коли надрукована газета була в Бориславі, то ми – Файтас Мирослав Васильович, Андрушків Мирослав Іванович, ще працівники РІТС-1 та РІТС-2 – намагалися розповсюдити її, аби кожен міг прочитати. Газета мала колосальний успіх, бо була першою рухівською газетою зі знаком Володимирового Тризуба.

Управління бурових робіт займалося бурінням свердловин на сході України: на Полтавщині та Сумщині, і ми старалися чим побільше екземплярів газети «Голос Карпат» передати вахтою і розповсюдити серед тамтешніхжителів.

Дуже активну участь управління бурових робіт взяло у проведенні живого ланцюга 22-го січня 1990 року. Вранці від УБР вирушили три автобуси і легкові автомобілі із синьо-жовтими прапорами. О 12-й годині ми прибули до села Деревач (за кілька кілометрів від Львова), де живий ланцюг людей, які взялись за руки, займав відстань від Івано-Франківська до Львова, а далі – і до Києва. Живий ланцюг став ядром соборної України, а люди відчули себе представниками української нації.

Після обіду о 16.00 повернулися всі в Бориславі на площі Івана Франка відбувся мітинг.

Первинний осередок в УБР був зареєстрований 3. 07. 1989 р. за № П-140200/200Б в Головній раді м. Києва за підписами голови Д. ІІавличка та відповідального секретаря Ю. Огурського.

Невдовзі мали відбутися вибори до місцевії рад. Кандидатом па посаду міського голови ми висунули Володимира Васильовича Копися. Штаб наш знаходився на другому поверсі у приміщенні, де колись був кінотеатр імені Т. Г. Шевченка (тепер церква по вулиці Шевченка). Ми мали друкарські машинки і друкували агітаційні листівки.

Після обрання Володимира Васильовича Копися головою Бориславської міської ради в управлінні бурових робіт на зборах первинного осередку Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка «Просвіта» було обрано нового голову Андрушківа Мирослава Івановича, заступником голови – Файтаса Мирослава Васильовича, секретарем залишилася я – Оксана Миколаївна Прокопишин.

Члени первинного осередку «Просвіта» при УБР брали активну участь в усіх громадських заходах, що проходили у місті Бориславі. На зборах обговорювалась резолюція з’ їзду «Народного руху за перебудову», який відбувся 8-9 вересня 1989 року в м. Києві.

4 вересня 1990 року працівники апарату УБР на якийсь час залишили свої робочі місця і пішли до адмінбудинку міської ради, аби бути свідками визначної події в історії міста Борислава – демонтаж пам’ятника В. І. Леніну. На майдані біля міської ради зібралась велика громада бориславців.

Під’їхали автокран і бортовий автомобіль. Пам’ятник було зрізано автогенним різаком, піднято автокраном і повантажено на бортовий автомобіль. Львівське телебачення зробило відеозапис і ті події транслювались по Львівському і Київському телебаченню. З 3-го і 4-го поверхів міської ради у вікнах видно було обличчя ідеологічних працівників міського комітету КПУ.

Наближався до кінця 1990 рік. Володимир Васильович запропонував мені відвідати збори громадської організації м. Борислава «Союзу Українок». Ці збори відбувалися в приміщенні теперішнього Будинку школяра. Коли зайшла туди, то побачила багато жінок. Деяких із них я знала, але багатьох бачила вперше. На цих зборах я почула, що створений у Львові 1917 р. «Союз Українок» і перетворений у 1937-му у Всесвітній СУ, забезпечував жінкам можливість брати активну участь у формуванні національної свідомості українського жіноцтва. У 1939 р. СУ перестав існувати.

Враховуючи позитивний вплив «Союзу Українок» на розвиток нашого суспільства до 1939 р., пропонувалося відновити його діяльність, що і було зроблено. Очолила «Союз Українок» світова героїня Ірина Сеник.

22. 08. 1991 року по міському радіомовленню було оголошено мешканцям міста Борислава зійтись на віче на майдан біля міської ради. Бориславці зійшлись на призначену годину. Ми з УБР також були присутні у немалій кількості. Володимир Васильович Копись розповів про проведення виконкомом роботи щодо визнання діяльності Бориславського міського комітету КПУ протизаконною і заборони на території міської ради функціонування всіх його структур. Було скинуто з будинку міської ради червоний прапор, а потім його спалили. Так закінчилось існування в Бориславі КПУ і через якийсь час її осередок звільнив приміщення 3-го і 4-го поверхів міської ради. Така подія сталася вперше в Україні саме в Бориславі.

24-го серпня 1991 року відбулось позачергове засідання Верховної Ради України. Народ з нетерпінням очікував змін. І ми, апарат управління бурових робіт, усвідомлюючи, що відбувається в Україні, не могли спокійно займатися своїми виробничими справами. В актовому залі нашого клубу був телевізор і щоб якось заспокоїти свої хвилювання, ми вирішили включити його і дивитись трансляцію сесії BP. І ось настала кульмінаційна хвилина: Л. Кравчук зачитує «Акт проголошення незалежності України», який проголошував Незалежність України та створення самостійної української держави Україна; територія України є неподільною і недоторканною; віднині на території України мають чинність виключно Конституція України і Закони України.

Цей Акт набрав чинності з моменту його схвалення. Депутати Верховної Ради України за цей важливий документ віддали 307 голосів.

Ми сиділи в актовому залі і аж мороз пішов поза шкіру, а в думках: «Невже збулось довговічне бажання українського народу мати свою державу?».

І в теперішній час, після того, як у минулому стільки народу полягло за нашу Незалежну Україну, вистраждало в тюрмах, на засланні, ми не можемо бути в єдності: ми тільки те і знаємо, що наговорюємо одні на одних. А Україна в нас єдина, тому всі українці мають єднатися, бо у нас одна мета – створити міцну Незалежну Українську державу. Не допустімо, щоб нами керували, будьмо господарями у своїй державі.

В єдності – сила народу! Боже, нам єдність подай!

Оксана ПРОКОПИШИН,

секретар «Союзу Українок»