//Маловідома сторінка Майдану: Ковчег Завіту

Маловідома сторінка Майдану: Ковчег Завіту

У християнській філософії Ковчег є не лише уособленням присутності Бога, але й втіленням Господнього благословення, милості, захисту та допомоги. Коли Ізраїль виходив з Єгипту, попереду всього стану несли Ковчег. Єрихонські стіни впали тоді, коли народ разом з Ковчегом обходив їх певну кількість разів. Саме це і спонукало ізраїльтян принести Господню святиню на поле бою. Шансів на перемогу вже не було ніяких, військові знання не виправдали себе, перший бій закінчився трагічно. Народ пам’ятав колишні славетні перемоги Мойсея та Ісуса Навина, пам’ятав для чого у Шіло стояв Ковчег, і тому тоді, коли вичерпалися всі людські засоби, в них залишилася єдина надія – на Господа.

У подіях восьмирічної давності також є багато незрозумілого і навіть містичного: Єрихон впав, хоч у перші дні мирних протестів на Майдані, мало хто вірив, що народ у пориві гніву змете пожадливу та розбещену владу, яка не змогла захистити себе за мурами неправди та беззаконня.

Єрихон впав. Революція Гідності залишила глибокий слід у душах нашого народу. Вона зачепила найчутливіші струни української душі та змінила нашу ментальність.  Майдан розпочав процес формування нової політичної ідентичності українців, який триває до сьогодні.

У восьму річницю Майдану мало хто із колишніх активних учасників тих буремних подій знає, що стіни українського Єрихону впали після того, коли народ, як у старозавітному біблійному оповіданні, із Ковчегом обійшов урядові квартали Києва. Можливо, це комусь видасться дивним чи навіть містичним, проте правда у тому, що на українському Майдані 2013 – 2014 років був Ковчег Завіту, а люди гордилися тим, що вони хрещені Святим Духом і несуть у своєму серці Його дари. У ті непрості та буремні дні української історії Святий Дух давав можливість українцям користуватися величезними багатствами Божої сили та могутності, а ті, хто поклав на вівтар української свободи життя – ставали у ряди Небесної Сотні, щоб у легіоні Христового Воїнства боронити Свободу та Незалежність рідної країни – України.

Саме про цю маловідому сторінку Революції Гідності, Ковчег Завіту і силу віри простих людей розповідають у своїх спогадах киянка Анабела Моріна та  дрогобичанин Юрій Тудрій, яким судилося стати безпосередніми учасниками та свідками подій.

Петро Магур

СИЛА ВІРИ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ

У Будинку профспілок на другому поверсі праворуч від сходів, проходячи довгим коридором, можна було потрапити  до просторої облицьованої коричневим мармуром зали, де люди спали та їли. Зліва від сходів, в імпровізованому прес-центрі, давали та брали інтерв’ю, там же був штаб майдану. Люди – одні приходили, а інші йшли, приносячи свої мрії та ідеї. В диму багать на головній площі країни грань між очевидним і неймовірним стала надзвичайно тонкою, тому не було божевільних ідей,  а тільки ті, які реалізовувалися або не реалізовувалися.

Це була дивна компанія: альбінос – рабин, сухорлявий(худорлявий) езотерик зі Львова, усміхнений хлопець з хвостиком з Дрогобича і бабуся з сином «децепешником» зі Львова, літній протестантський священик, здається, з-під Полтави, ще пару якихось чоловіків і молоденька жінка. Вони прийшли в штаб, принесли чай і печиво. А поки ми пригощалися, розповіли, що привезли на Майдан велику вкриту позолоченим розписом скриню, яка називається «Ковчегом Завіту», і що це диво предивне , адже якщо пронести Ковчег навколо урядових кварталів, то зло (читай: влада) впаде.

 «У Старому Завіті Святого Письма є описана історія  про те, як було узяте неприступне місто Єрихон», – пояснював езотерик. – «Для цього навколо міста Єрихон сім днів носили ковчег Завіту, в останній день зробили сім кіл. Йшли всім народом попереду несли Ковчега , сурмлячи в труби (шафари), а як завершили обходити, всі гучно вигукнули і стіни міста впали. Ковчег – символ єднання Бога з його народом, це Божий захист, який так потрібен нам людям ». Ковчежники, як їх потім назвали, прийшли в штаб за грошима. Вони хотіли провести реліквію навколо Києва на вертольоті. Руслана тільки розвела руками: грошей немає. Тим не менш вертоліт замовили, та й дату призначили. На питання «Чим заплатите?», люди посміхалися: «Бог допоможе». А поки ця допомога не прийшла, віддали всі заощадження і кредитні гроші. Я жахалася: «Тільки наші люди так можуть … Невже вам мало нереального в революції ? і чудесного в самому Ковчезі Завіту? Навіщо знадобився ще й вертоліт? Злетіти до небес на останні копійки – як же це на нас схоже» …

«Хочете, ми вам покажемо Ковчег?» – запитав хлопець з хвостиком (Юра Тудрій ) і відвів мене в «правий сектор» – так називали коридор і приміщення мармурової зали  праворуч від сходів. Там в далекій великій кімнаті восени 2013 був штаб Руслани, куди приходили за допомогою люди, побиті 30 листопада. Тепер там жило, схоже, більше сотні людей, а в дальньому кутку навпроти вікна біля стіни стояла реліквія. Прямо за нею знаходився заглушений внутрішній вхід у кімнату Парубія. Ковчег був прикритий полотном, під яким проступали обриси Херувимів.

Увечері я виставила на продаж в фейсбуці свою улюблену картину з Марією Магдалиною, і через день її купила жінка зі сходу України, яка свою купівлю пояснила тим що їй приснився сон щоб вона купила саме цю картину, що вона без вагань і зробила ! Так були зібрані перші так потрібні на вертоліт кошти  , а це і пожертви двох священників Української Апостольської Православної Церкви, і частково зняті гроші з  кредиток,  а також кошти з продажу картини.

Настав день ритуалу – 29 січня. Ковчег винесли з Будинку Профспілок, повантажили в мікроавтобус одного зі священиків, поїхали в Гідропарк, де можна найняти невеликий вертоліт. Але шоу зірвалося: ковчег в нього просто не вліз.

Люди ходили розчаровані, а  я, зізнаюся, зітхнула з полегшенням. Відразу ж з коштів загальної каси повернули гроші тим, хто вклав кредитні: «Богу таке не потрібно». На решту замовила мікроавтобус.

Другого дня «Єрихонської ходи» до нас прибув посланець з бориславської церкви Святої Анни і передав кошти, які пожертвували мешканці міста на таку благородну справу. Одразу ж купили Біблію з великим шрифтом, щоб можна було читати в дорозі на ходу, штатив для  фото-, відеокамери, карти пам’яті  для збору відео і фотоматеріалу, продовжили оренду мікроавтобуса, докупили ладану і пахощів для кадіння, дрібний інструмент для полагодження кутового ухвату Ковчега, а  ще  частину коштів було передано першим постраждалим майданівцям на їхнє лікування і транспортування.

Сім днів ми їздили навколо урядових кварталів, возили ковчег. У труби не трубили: чи то через брак, то чи з конспірації. Хоча яка може бути конспірація в такій дивній справі? Безумовно, ми виглядали не просто, а навіть дивакувато. Це була чудова компанія юродивих, тих самих, які в усі часи так бажані Богу.

Ми одягали світлий одяг(хітони) поверх своїх обкурених димом багать Майдану одеж, а голови чогось обв’язували білими хустками (тюрбанами). Я зараз вже не пам’ятаю, як це все називалося, погано знайома з ритуалами, тим більше церковними, а тут складно визначити культуру, до якої цей ритуал відноситься.

За словами моїх нових друзів, Ковчег Завіту, який ми возили, був зроблений ще сім років тому для львівської церкви (харизматів) за детальними описами поданими  в Старому Завіті. У православних церквах в такому вигляді ковчега немає, а його оригінал, ясна річ, давним-давно оголошений дивом, яке з’явиться світові хіба що в дні Апокаліпсису. З нами їздили або просто приходили до Ковчега православні , католицькі. протестантські священики різних церков, в тяжку хвилину приходила помолитись співачка Руслана, постійно їздив з ковчегом месіанський рабин Олександр, передав благословення муфтій.

Для мене диво Майдану і ковчега було саме в цьому єднанні різних людей, які на свій спосіб вірять в Всевишнього, і сподіваються на одне велике  добро.

Поки Ковчег везли навколо урядових кварталів, треба було читати псалми. І якось так вийшло, що в основному читала їх я, годинами їдучи  по місту в машині. Десь на третій день захворіла. Горло опухло, з ранку плювала кров’ю і думала, що не зможу говорити. Але потім знову їздила з Ковчегом і читала псалми. Хвороба відійшла.

4 лютого. Останній сьомий день. Ми їздили дуже довго, зробили сім кіл навколо урядових кварталів. У той день з нами була старенька Марія, мама «децепешника». Ми читали по черзі. Двічі прочитали весь Псалтир, пророка Даниїла та Одкровення Йоана Богослова.

Стільки псалмів я не співала ні до, ні після тих майданівських днів. Це була одна суцільна молитва. Коли ритуал був закінчений, то добу просто спала. Ковчег залишився разом з Марією і її сином в Будинку профспілок. Згодом його повинні були забрати до Львова.

Після ночі на 19 лютого, коли згорів Будинок Профспілок, я обривала телефони, намагалася дізнатися долю Ковчега і людей, що його возили. Люди були живі. Ковчег пропав.

Виявилося, що кімната, в якій він стояв, згоріла рівно наполовину. Там, де був Ковчег, вогню не було. Але хтось розбив його палицею і потоптався чобітьми (Так ми на початках думали, але скоріш за все його хтось таки рятував з вогню і ми не знаємо хто це!  Його у якийсь спосіб протягнули через вже вибиті внутрішні двері кабінету Парубія і скинули вниз із другого поверху. При падінні Ковчег розбився на частини). Частинами Ковчега була закидана барикада, якою забарикадували ворота внутрішнього дворику обгорілого Будинку профспілок. Товариш Юри Тудрія , Ярослав Бернацький – так звуть героя із Дрогобича, – якого Юра вблагав по телефону, піти з барикад на пошуки Ковчегу. Саме він знайшов і витягнув частини Ковчега з-під завалів. Хлопець акуратно склав їх в тому місці, куди могла під’їхати машина, а потім знову повернувся на барикади. Це місце, до речі, непогано обстрілювали, і там до приїзду машини Автомайдану частини Ковчега охороняв месінський рабин Саша. Він допоміг завантажити Ковчег в машину і теж пішов на барикади.

Хлопці з Автомайдану привезли Ковчег до мене додому, швидко вивантажили дошки на балкон і поїхали до барикад: «Там же стільки поранених». А я дістала Псалтир і лягла між розбитими дошками і міцною кришкою. Гладила своїх Херувимів, співала їм пісні, називала «мої ви, милі крильця». Ковчег був поруч, розбитий, але цілий, як і все наше життя.

В ніч з 21 на 22 лютого 2014 року Єрихон впав».

Спогади  Анабели Моріної з уточненнями та доповненням дрогобичанина Юрія Тудрія опрацював та підготовив до друку журналіст Петро Магур спеціально для інтернет-видань «Нафтовик Борислава» та «Східницька громада».