Завдання Євангельських догматів – освітлювати людину. Чи так є завжди? Не зовсім. Нераз вони не освітлюють, а, навпаки, – засліплюють людину. Одним із таких догматів пропонує нам читання Євангелії, яка проголошується у свято Верховних апостолів Петра і Павла. Чому цей текст голоситься по всій земній кулі? Хто ж такий Петро і хто такий Павло? Петро – рибалка. Що ж цікавого у цій професії? Кожен із нас може купити вудочку, сіті. Що у тому цікавого? Павло – швець палаток. Абсолютно нас це не цікавить. Чому ж тоді сьогоднішня Євангелія голоситься по цілій землі? Чи лише тому, що Петро був рибалкою, а Павло виготовляв палатки?

Про святого Петра Христос голосить обітницю. Спаситель говорить: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Mт. 16, 17–18). Ісус дає обітницю незнищимості Церкви. Навіть ворота аду не можуть це вчинити.

А як у житті Петра збуваються ці слова Христа? євангелист Лука у Книзі Діянь Апостолів пише, що Петро був вкинутий у в’язницю і очікував вироку смерті. А Церква в той час молилася за Петра. Приходить Божий ангел і торкається його кайдан і вони спадають з нього і ворота в’язниці відкриваються (пор. Дії. 12, 5). Порівняймо цю подію зі словами Христа: «і сили адові не переможуть». Ці ворота відчиняються через людську злобу проти Петра.

Це перше, про що ми задумуємося у цій Євангельській розповіді.

Чому таке благовоління до Петра. Відколи це почалося? А почалося воно тоді, коли Ісус прийшов у погожий день на берег Генезаретського моря і сказав Петрові: «Іди за Мною» (Мт. 8, 14). Тоді, формуючи склад апостолів, формуючи оцей колектив найближчих учнів, Христос покликав його до спільноти учнів і сказав йому та братові його Андрієві: «Я зроблю вас ловцями людей» (Мт. 4, 17). Петро послухав і відкрився на Боже покликання. Пішов за Ісусом. Саме з тієї миті все і почалося.

Сьогодні ми чуємо продовження цього покликання, бо Христос запитує учнів: «За кого народ уважає Мене, Сина Людського?» (Mт. 16, 13). Ніхто з учнів не відважився відповісти на це запитання. Лише відповідає Петро: «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Mт. 16, 16).  За це визнання віри Спаситель Христос оголошує Петра: «щасливим, блаженним) (пор. Мт. 16, 17). «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець» (Mт. 16, 17). Там, біля Генезаретського озера Христос покликав Петра і він пішов. Нині ж біля Кесарії Пилипової підтверджує вибір Петра уже Небесний Отець, бо Христос говорить: «бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець» (Mт. 16, 17).

Це Він – Небесний Отець вселив цю думку Петрові про те, Ким є Спаситель.Отож вибрання апостола Петра невідкличне. Сам Небесний Отець дає думки і відкриває тайни Божі приховані від віку. Тому й Христос голосить: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Mт. 16, 18–19).  

Ісус дає нам новий образ Петра. Він – скала. Чим для нас є скала? Для нас вона лише опертя, або граніт, який для нас більше ні для чого не пригоджується. Скала це опертя і основа. Які б не були бурі, які б не були стихії, людина, опершись на скалі, має підтримку проти усякого лиха та стихій, щоби встоятися на рівних ногах. Таким є Петро. А чому ми не використовуємо цього опертя у нашому житті? Звертаємося до цього опертя лише тоді, коли біда. Жаль, але так воно є у нашому побуті.

Ісус каже: «І ключі тобі дам від Царства Небесного». Від чого дає Христос Петрові ключі? Може від будинку, від сейфу, чи автомашини? Ні! Він дає ключі від Царства Небесного, тобто підносить його до найбільшої у світі гідності. Понад цю гідність немає більшої гідності. Петро – ключар Царства Небесного. Це є новий образ св. Петра.

Чи цей образ представляє нам механічне відкривання дверей швейцара, коли хтось постукав у двері і він впустив? Ні. Це не є механічне відкривання дверей швейцара, бо це б здеградувало його особистість. Петро є адміністратором Царства Небесного. Господарем є Бог, а він є тим, який адмініструє. Тому-то Христос говорить: «Що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Mт. 16, 19).

Ми бачимо у Євангелії ще й інший, новий образ св. Петра. Христос подає образ Церкви у якій Петро має ключове місце. Христос дає різні образи Церкви. Один – це скала, а другий образ – це човен, бо коли увійшов Ісус у човен Петра і заснув, то знялася буря, яка спричинилася до того, що човен міг потонути. Учні, перелякані загрозою смерті, розбудили Ісуса і сказали: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?…» (Mк. 4, 38). «Тоді Він устав, і вітрові заборонив, і до моря сказав: Мовчи, перестань! І стих вітер, і тиша велика настала…» (Mк. 4, 39). Отож Церква, як той човен Петра, має у собі Ісуса, Який втишує бурю.

Ми бачимо ще інший образ Церкви – це сам Петро, який йде по затверділому морю до Ісуса посеред ночі (пор. Мт. 14, 30). І пішов Петро тоді по воді і вода мов би затверділа під його ногами, але коли побачив велику бурю, то засумнівався і почав потопати і скричав: «Рятуй мене, Господи!…» (Mт. 14, 30). Тоді Ісус витягнув Петра із моря, докоряючи йому: «Маловірний, чого усумнився?» (Mт. 14, 31). І вернулися вони до човна по бурхливій воді, яка мов би затверділа у них під ногами, а буря вщухла. Ми бачимо крихкість людської природи. Людина переживає, коли йде по воді, але Ісус піднімає її з упадку. Такі образи Петра змальовані нам Євангелією.

Ми бачимо святого Петра – цього верховного апостола у різних аспектах, як керманича Церкви.

Але чи тому сьогодні ми його прославляємо, що він засумнівався і потопав? У чому ж велич Петра? Вона у тому, що він віддасть своє життя за проголошення Євангелії. Петро розіп’ятий і похований там, де зараз апостольська столиця світу – Ватикан. Там він був розп’ятий головою вниз, бо сказав: «Я не гідний бути розп’ятим так як мій Учитель і Спаситель». Так він віддасть своє життя на вівтар Божий за Євангелію.

Святий Павло, будучи шаленим ревнителем Закону Мойсея, переслідує християн. Пройшло 15 років після смерті Христа, але апостоли йдуть до людей, щоби навернути юдеїв до Євангелії. Так чинить Петро. Але Ісусові важливим є не тільки навернення юдейського народу. Він хоче, щоби весь світ навернувся до Бога, до Євангелії. Правдоподібно, що Петро у своїй стабільності не має тих харизм, щоби навернути весь поганський світ до Євангелії. Він керманич Церкви, він ключар Божого Царства, але його сил замало. Тоді втручається Святий Дух.

В цьому часі Павло переслідує Церкву. Він спішить у Дамаск, щоби там ув’язнювати християн і кидати їх у тюрми та віддавати їх у суди. По дорозі в Дамаск з’являється йому Ісус. Коли Ісус побачив Петра, то говорить до нього тихо і лагідно: «Іди за Мною». До Павла ж звертається по-іншому. Тут зовсім інша справа. Спаситель звертається до Павла, мов грім із неба. Сяйво світла Христового вдарило очі Павла і засліпило його. «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» (Дії. 9, 4). Цей голос лунає із неба, як грім. «Хто Ти, Господи? А Той: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. А він, затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив? А до нього Господь: Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити!» (Дії 9, 5–6). Так із ревнителя фарисея Савла із Тарсу повстає св. Павло, Учитель народів. Він навертає увесь поганський світ до Христа.

Чи через те, що він шив палатки ми величаємо його? Ні! Ми шануємо його за голошення Євангелії, бо при кінці свого життя св. Павло у Посланні до Тимофія скаже: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив» (2 Tим. 4, 7–8).

Павло зберіг віру. Він віддає своє життя там, де сьогодні збудована у Римі церква Трьох фонтанів. Святий Павло був посічений мечем, бо тільки так міг померти римський громадянин. Йому відтинають голову, яка тричі вдаряється в землю. І коли третій раз голова святого Павла вдарилася о землю, то негайно вираваються із неї три фонтани і тиск води був такий великий, що збив із ніг його катів і ворогів. Вони повтікали, а християни забрали його тіло і голову та поховали. Сьогодні на місці смерті святого Павла стоїть церква Трьох Фонтанів.

За що ж ми прославляємо святого Павла? Ми прославляємо його за те, що він голосив Євангелію всім народам світу.

У свято Верховних апостолів Петра і Павла ми чуємо питання, яке також і нам задає Христос: «А ви за кого Мене маєте?» (Mт. 16, 15). Якщо я люблю людину, то я намагаюся бути увесь час із нею, хочу з нею спілкуватися, хочу їй написати, хочу постійно бути у її присутнусті. Сьогодні для кожного із нас звучить це запитання: «Ким є для нас Ісус?» Якщо Він Той, Якого ми любимо, то повинні бути з Ним у єдності. Ми повинні бути з Ним у єдності не тільки у молитві, але і у Пресвятій Євхаристії. Для нас не повинно бути слів: «Я перевтомлений цілотижневою працею…», «Я сьогодні погано себе почуваю…». Для нас цих слів не повинно існувати. Для нас, у нашому служінні Господеві, не повинні також існувати і примхи природи, коли ми повинні мати зустріч із Господом. Це для нас є найважливішим.

Ким є Ісус для нас? Чи Тим, кого ми любимо, чи Він байдужий для нашого серця? Сьогодні Ісус запитує нас ще раз: «А ви за кого Мене маєте?» (Mт. 16, 15). Даймо сьогодні відповідь Ісусові у своїй совісті.

Роман ВАСИЛІВ, отець-доктор, декан Бориславський УГКЦ