Коли я бачу оцю дику армію «визволителів», зодягнених як бомжі, з протермінованими ще в 2015 році «сухпайками», то не можу не згадати про тих самих «визволителів», які прийшли в Галичину 1939-го.

Та сама картина – обтріпані, брудні, засмерджені і гвинтівки на шнурках. «Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі, наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили», – згадував очевидець у книзі Мілени Рудницької «Західна Україна під большевиками». «Кожну особу, що прибула з большевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду». «Приїздили напів нагі люди, без порядних черевиків, без білизни, у поганих цайґах, примітиви, які не вміли поводити себе, які не зазнали людського життя». Жінки «приїздили голі й босі і щойно в нас одягалися».

Та й поводять себе зараз вояки з Московії так само, як і з тієї епохи, коли «дєди ваєвалі», втративши людську подобу і перетворившись на убивць та мародерів.

Сучасні «визволителі» нищать все, чого не можуть вкрасти. Вони дивуються нашим асфальтованим і освітленим дорогам у селах, як їхні «дєди» дивувалися нашим крамницям. А матері цих мародерів нічим не кращі, бо такі самі мародери. Один з таких синочків похвалився матері, що назбирав уже цілу купу срібла, а мама сказала, щоб привозив, бо вона вміє «работать с мєталом». Інша радить синочкові відібрати у «хахлов» мобілку.

Коли було видано «Танґо смерті», де, крім усього, іншого були описані наші «визволителі», окремі критикиці накинулися на автора за те, що він усе перебільшує та очорнює.

Нічого подібного не озвучила ні американська, ні німецька (в тому числі австрійська та швейцарська), ані польська, хорватська, болгарська, ба навіть ізраїльська критика. Лише українські дами від літератури прочитували роман під своїм примітивним мікроскопом і шукали блохи.

Одна навіть обізвала сторінки роману, які їй не сподобалися, «бородатими анекдотами», звинуватила в перекрученні історичних фактів, у творенні міфу Львова і в тому, що я усе вигадав. Тобто факт, що «совєєти» поводилися як дикуни і мародери, а Галичина для них виявилася Клондайком – з цим нащадки «дєдов» змиритися не могли.

Наведу спогади совєтського військового Петра Горєліка («Звезда», 2002, №5):

«Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, – Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским.

Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость “шума городского” – все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных… На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот «фокус» капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все».

Те саме цей офіцер бачив і в Чернівцях.

Причина, чому полиці миттєво порожніли, полягала в тому, що одним із перших розпоряджень окупаційної влади було зрівняння злотого до рубля, хоча купівельна спроможність рубля була чотирикратно нижча. Це уможливило економічну експлуатацію захоплених теренів і законний грабунок, а для людей була велика несподіванка. Тим більше, що за кілька днів перед тим саме в злотих було виплачено платню. А з ощадних книжок можна було забрати лише 350 рублів. Часу на обмін не залишили.

Особливе роздратування у критикиць вибухнуло «з приводу відомого анекдоту (!!!) про жінок совєцьких офіцерів, які в театр убирають нічні сорочки і п’ють із унітаза».

Отже, для когось історичний факт, зафіксований у безлічі свідчень очевидців, скидається на анекдот. Але саме така картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: «На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки “мілянез”, які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій “сукні” товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін».

Але окремі критики цього факту навідріз не сприймали: «Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – писали про мій роман в “Новом Мире” (2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки “советских освободителей” содержат явные анахронизмы (!!!), но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.)».

Он воно як! «Городской фольклор»! Ну так, звісно, чули ми про це від очевидців, читали у безлічі спогадів. Чим не фольклор, особливо, якщо це з вуст галичан чи поляків. Але ось візьмімо спогади дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої, людини збольшевиченої, лауреата Сталінської премії. Разом з Довженком вона приїхала до Львова знімати фільм про «визволення»: «На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав’ян і львів’ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли, опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами… Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни».

Чи можна це свідчення назвати бородатим анекдотом?

Не був анекдотом і такий факт: більшість совєтів ніколи не бачили біде і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько.

Графиня та мистецтвознавець Кароліна Лянцкоронська (1898–2002) теж у своїх спогадах описала ці дивовижні сукні. Але є в неї і опис совєтського офіцера, якого їй підселили. Одного дня служниця сказала господині, що большевик «дає нурка в унітаз». А наступного дня він уже бігав за служницею з револьвером, звинувачуючи в саботажі, бо вода в унітазі не тече безперервно, а це йому заважає нормально помитися.

Схожі свідчення наводить американський письменник Чарльз Еппінґ в романі «Trust» (2006), де описано, як «визволяли» Угорщину: «Ми тішилися, що росіяни прийшли звільнити нас від фашистів. Хто ж знав, що росіяни не кращі, а навіть гірші за німців?

Совєтські солдати витворяли жахливі речі. Першими нас прийшла звільняти армія генерала Толбухіна; здається, солдати були родом із Сибіру. Упевнена, вони ніколи у житті не бачили туалету, ніколи не бачили біде – вони пили з нього. Я маю на увазі, що вони були надзвичайно примітивними – саме вони ґвалтували наших дівчат».

Шкода, що нема кому нагадати про це угорським політикам. Російське гасло «можем павтаріть» ніхто ж не відмінив.

Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі «Жорж» совєтських громадян з’явився на спинці накривки унітазу напис: «На это садятся, а не стают ногами».

І що? Це теж вигадка?

Але ж насправді ніщо не змінилося. Не так давно фіни теж вирішили пояснити російським туристам, як правильно користуватись туалетом: мовляв, «на унітазі потрібно сидіти, а не стояти».

Дич є дич. Не знаю, скільки віків має пролетіти, щоб московити зробилися людьми. Наразі ми бачимо озвірілу орду, яка готова вбивати все, що рухається. В тому числі й трощити гуманітарні коридори.

Цього навіть німці не робили. Коли оточили Львів у вересні 1939-го, то всі, хто хотів покинути місто, спокійно вийшли. Також вони без проблем пропускали тих, хто не бажав лишатися під большевиками і волів перейти під німецьку владу.

То хто ж тут нацист?

Юрій ВИННИЧУК, zbruc.eu