Сьогодні день пам’яті українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника Василя Стуса.

Про це повідомляє пресслужба ЛОВА.

«Сьогодні день пам’яті Василя Стуса – день, коли він загинув у карцері табору для політв’язнів. Не йшов на компроміси й проти своїх принципів. Турбувався про долю України, її мову та культуру. Не боявся бути собою. Незламний! Вічна пам’ять. За всіх невинно вбитих, за всі знищені життя українців – до перемоги!», – зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великою літери, яка відважно і самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.

Поезія Василя Стуса — це складний філософський світ осмислення дійсності, прагнення до розкріпачення людської душі, до піднесення сили людського духу. Поет належить до покоління «шістдесятників» – покоління новаторів, що будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.

Чому в час космічної ери, в час прогресу слово Стуса було зброєю? Чому його життя стало жертовним? Мабуть тому, що за красивими гаслами апологетів тоталітарного режиму ховалось справжнє знищення всього національного, витруювання української культури. А цей юнак, викоханий маминою піснею, Шевченковим словом, ніс в життя чисту совість і слово правди.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Йому болять одвічні проблеми боротьби добра і зла, і він як чесна людина знаходить своє місце в цій боротьбі.

Стус був незручний для можновладців. Його безкомпромісність була природньою, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища і до себе були надзвичайно високими.

Я так і не збагнув

і досі ще не знаю,

чи світ мене минає,

чи я його минув.

Віршам Стуса притаманні точність, щільність, метал і пристрасть.

У таборах на засланні минули десять останніх років життя поета. Імперія знущалася над сином України, який своє життя, свої страждання, свої надії пов’язував тільки з долею свого народу.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст…

Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать рядки твору. Моральну силу вистояти, не клонитися дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба:

Жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.

Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Через холодні сніги і через роки неволі звертається Василь Стус до нього:

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь…

Поезія Стуса сповнена віри в Україну і її долю. Відірваність від рідної землі тільки посилила синівський зв’язок поета з нею:

… і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

У 1985 році Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури (за поданням Г. Белля). Здійснитися цим планам не судилося. У ніч з 3 на 4 вересня він помер у карцері від серцевого нападу – на другий день «сухого» (без вживання води) голодування.

Через чотири роки після смерті поета – 1989-го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (всі загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино Пермської області у 1984 – 1985 рр.) проводжали в останню путь жителі Києва та України, над траурною процесією яскраво майоріли сотні червоно-чорних та блакитно-жовтих прапорів. Столиця схилилася перед людиною, двічі виштовхнутою у таборову невідомість.

Поет повернувся в Україну, дійсно, після смерті. Він подарував нам свій скарб — право і спроможність мислити без рамок і застережень. Він зайняв своє почесне місце у першому ряду страдників нашої літератури. Новаторські підходи до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина поезії виводять ім’я Василя Стуса на обшири вершинних світових досягнень.

У 1991 році Василеві Стусу присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка. 25 грудня 1997 року Указом Президента України «за визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і незалежності України» Василя Стуса нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 26 листопада 2005 року Указом Президента України поету було присвоєно звання Героя України.

Сьогодні поезія Василя Стуса продовжує боротися. Вона додає нам сил та впевненості у перемозі України над московськими окупантами та говорить про те, що знахабніла русня на українській землі приречена, Перемога неоднінно буде на боці українського народу:

– Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Підготував Василь ГРИЩУК