Року 2014-го побачила світ 124-сторінкова книга Романа Соловчука «Прощення не буде»

До неї увійшли його статті та памфлети 1975 – 1986 рр. та уривок повісті «Грімниця» з газети «Нафтовик Борислава» від вересня-жовтня 1982 р. З її «гостро нафталінного» змісту склалося враження, що вона запізнилася з виходом принаймні на три десятиліття. Але перш ніж торкнутися змісту збірки, слід сказати хоч кілька слів про автора, бо його прізвище мало знане поза межами Борислава…
Так-от, Роман Соловчук закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Був заступником редактора і секретарем парторганізації редакції, майже три десятиліття – редактором бориславської газети. Далі мова піде не про його посади, а публікації і літературну творчість, яка привела його у члени Національних спілок журналістів та письменників. А ще точніше – про ідеологічний зміст тої писанини впродовж довгих років.
Нівроку плодовитий газетяр, редактор і компартійний «штик», Р. Соловчук обрав своїми провідними темами боротьбу наступальним словом з «українським буржуазним націоналізмом», «уніатством», а також контрпропаганду і пропаганду «радянського способу життя». Ідейним натхненником для нього послужив совєтський «полум’яний публіцист» і письменник Я. Галан, чиє запроданське життя врешті-решт обірвала сокира. Як це робив Р. Соловчук, яскрав о видно з кільканадцятьох прикладів із його писанини.
Отже, зі статті «Пам’ять того не забуде. Бійці ідеологічного фронту» (22. 03. 1975): «Над столом нахилився в задумі чоловік… Хоче на конкретних прикладах із свого життя розповісти їм (слухачам. – Авт.) про кривавий союз оунівських убивць і їхніх духовних покровителів – попів-уніатів»; зі ст. «Веління обов’язку. Бійці ідеологічного фронту» (31. 07. 1976): «Про що розповідати цим людям?.. Про реакційну діяльність церкви і сектанства, про зв’язки уніатів із українськими буржуазними націоналістами»; зі ст. «Пам’ять не прощає. Пост імені Ярослава Галана» (26. 03. 1977):«Активними трубадурами в лігві антикомунізму були і є українські буржуазні націоналісти, які вірою й правдою служать тим, хто й нині готовий розв’язати нову світову війну, принести горе й страждання мільйонам людей»; з «Розп’яття. Новела з життя» (27. 04. 1978):«Комуністи мене на ноги поставили, в колгоспі допомогли хату поставити. Діти в люди вийшли. А ікону зняла одразу ж після того, як на власні очі побачила живе розп’яття… Маленькі ручки прибиті цвяхами, а ноги скручені колючим дротом» (чи не в Р. Соловчука запозичили цю несусвітенну маячню заколотницькі «денерівці», «ленерівці» і путінська «переґеббельсена» московська пропаганда? – Авт.); зі ст. «Тривожна молодість. Про тих, хто поруч» (19. 07. 1979): «Майже всю зграю оунівців, поза двадцять чоловік, перебили (енкаведисти. – Авт.), тільки декому вдалося втекти»; зі ст. «Нехай і слід згорить ваш у вогні!» (26.12.1978): «Ставку колишні сокирники з банд українських буржуазних націоналістів та й деякі нинішні перебіжчики роблять на молодь… Вони ламали кості, виколювали очі та вибивали зуби… Один з бандитів, який чинив криваві оргії по селах, відбув покарання і став священиком, змінив обріз на хрест»; зі ст. «Дві такі різні долі. До 40-річчя возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі у складі Союзу РСР» (6. 10. 1979): «Багацькі вилупки, попівські синки, що позалізали у лісові схрони, що не день погрожували активістам»; зі ст. «Невідкупна жертва. Два світи, дві системи, два способи життя» (7. 06. 1980): «У важкий для нашої Вітчизни час він вступив у горезвісну дивізію каїнів – «СС-Галичина», в легіон убивць, готових рідну матір розіп’яти»; зі ст. «Поклик. Бійці ідеологічного фронту» (20. 11. 1980): «Знову ожили уніатські церковнослужителі, коли нашу рідну землю топтали гітлерівські окупанти. Підняли голову колишні куркулі, панські посіпаки. Після визволення від фашистських зайд вони то й позалазили у схрони і, осінені попами-уніатами, чинили наругу над мирними людьми, вбивали жінок, стариків і дітей»; зі ст. «Мізантроп. На теми моралі» (31. 01. 1981): «В ім’я «самостійної» України душогуби (бандерівці. – Авт.)» убили близько двох десятків ні в чому не винних людей»; зі ст. «Тамарине джерело. Пост імені Я. Галана» (31. 10. 1981): «Ще не знає дівчисько, що після війни ось тут, по кучугурах, чигає смерть. Що повзає оунівське гаддя»; з памфлету «Пан Іван в «оборонцях» (23. 02. 1981): «Як бліді поганки, як колорадські жуки, плодяться сімейні комітети і спілки з колишніх бандерівців і теперішніх відщепенців-«дисидентів»; зі ст. «Катам прощення не буде! Народ таврує націоналізм» (14. 04. 1983): «Коли Прикарпаття знову стало радянським, колишні поліцаї, попівські і куркульські синки позалізали у схрони і щоночі виповзали, щоб сіяти смерть, завдавати шкоду народному господарству»; зі ст. «Народ пам’ятає, народ не прощає. Роздуми після зборів трудящих Борислава» (31. 04. 1984): «Коли справедлива кара – партизанська куля – знайшла попівського синка-вбивцю, за наказом оберката українського народу в сутані митрополита А. Шептицького ще один фашистський прислужник Й. Сліпий відправив молебень»; з памфлету «Вампіри в… «оборонцях» (27. 02. 1986): «Про що патякаєш, націоналістичний блазню? По твоїй розмові починаю впізнавати, якого ти поля чортополох – таки не хто інший, як годованець Бендери чи Стецька, або ще якогось Мельника чи Бульби, навіки проклятих народом»…
Цитувати ще? Ні, вистачить! Подібні «перли» випирають з усієї «галанівської» писанини Р. Соловчука. Ось на якій тематиці, за допомогою яких мерзопакосних порівнянь, епітетів, метафор, гіпербол і т. ін. він заробив собі авторитет у комуно-російських покровителів як один з найнепримиренніших «розвінчувачів» ОУН і УПА, репресованої Москвою УГКЦ та її духовенства – «уніатства», «капіталістичної дійсності» тощо. За сукупністю «галанівських» публікацій їх автора удостоїли журналістського «золотого пера». Лауреатів цього «золота в чорній смолі» навіть серед львівської журналістської братії було лише кілька, не кажучи про «провінційних». Якби хтось порівняв їх із публіцистикою самого Я. Галана, міг би переконатись, що Р. Соловчук просто-таки буяв отруйним букетом публіцистичних матеріалів, спопеляючи ненавистю борців за волю України і багато в чому «переплюнувши» навіть свого ідейного патрона.
Справедливу та принципову оцінку його войовничій базґранині дав уже світлої пам’яті поет і журналіст, член НСПУ Євген Титикайло у контрпамфлеті «Нагорода за… вислужництво», надрукованому в часописі «Мій Дрогобич» від 22 – 28 грудня 2005 р. Там є, зокрема, такі рядки: «Скільки злочинів скоїли оунівці.. , – патетично, мало не по-галанівськи, вигукує Р. Соловчук. – Куди не повзли вони гадюччями, всюди сіяли драконові зуби». Оті «драконові зуби», а ще «зброд», «гадюччя», «виродки» переходять з одного соловчукового матеріалу до другого і так до безконечності. І переказувати їх нема сенсу – скрізь проглядає почерк кагебістського холуя, якого добре навчили прикривати підленьку душу вишиваною сорочкою. Ба, цією сорочкою пан Соловчук любить і тепер похизуватися.
У період «пізнього Брежнєва» Р. Соловчук написав також повість «Грімниця», присвячену «боротьбі бориславських пролетарів за соціальне і національне визволення, за возз’єднання у великій братерській сім’ї радянських народів. Події в ній розгортаються в середині тридцятих років (ХХ ст. – Авт.), коли в тодішній буржуазно-поміщицькій Польщі особливої гостроти набрало двоборство непримиренних сил – пролетаріату і капіталу, нового світу зі старим». Казали, що повість уже стояла в темплані якогось видавництва і мала вийти до 50-річчя «золотого вересня 1939 р.» і що автор навіть встиг отримати за неї непоганий аванс.
Бурхливі події національного відродження, котрі увінчались проголошенням незалежності України в 1991 р., поставили на «Грімниці» хрест. Але, як мовиться, не пропадати ж добру! Через роки Р. Соловчук творчо переробив свою «возз’єднувальну» повість на майже «націоналістичний» роман «Барабський міст». Сюжет «переробки» побудований на абсолютно нетиповому і хибному баченні паралельної боротьби члена КПЗУ з колишньої «Грімниці» та згодом «прифастриґованого» до нього в «Барабському мості» рідного брата і члена ОУН за українську національну ідею. Мовляв, «і одні, й другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляхами йшли до неї». З погляду історії у «Барабському мості» стільки ж правди, як на вербі груш. Адже переважну більшість «капезеушників», чия промосковська партійка лише перебувала в складі іншої лівої партії, складали неукраїнці, тоді як серед оунівців були майже стовідсотково українці. Тож це насправді не історичний твір, а пасквіль на нашу історію.
Чому тут надано так багато місця Соловчукові – «колишньому»? Кажуть, що було, те було і у далеч відгуло. Тим паче, що в спочилому у Бозі СССР і журналісти, і письменники, і всі інші діячі культури та мистецтва під могутнім пресом його ідеологічної машини мусили вдаватись до творів-«паровозиків» на прославу КПСС, її вождів, «мудрої внутрішньої і зовнішньої політики рідної партії» з метою отримати за це своєрідну індульгенцію, щоб навіть у вузьких шорах соцреалізму творчо існувати та розвиватись. Лише одиниці з них противились цьому пресові, через що подовгу «відпочивали» за ґратами залишкових таборів колишнього ГУЛАГу.
Якби Р. Соловчук хоч тепер знайшов у собі мужність публічно, принаймні зі сторінок тієї газети, через яку стільки років натхненно топтав і очорнював, рясно поливав словесними помиями непримиренних ворогів імперської Москви і водночас борців за волю свого народу, щиро покаявся перед Богом, власним сумлінням і людьми й справді став тим, за кого себе нині видає, то грець з ним! А то ж, бачите, далі носиться з історичним мотлохом у образі «борчині за незалежність України» КПЗУ, як, даруйте, дурень з писаною торбою! Цілком підтвердилась пророча назва статті журналіста і письменника Андрія Грущака, що «галанівське «золоте перо» жовто-синім не стане» з газети «Мій Дрогобич» від 15-27.12.2005 р.
Мабуть, не випадково з обкладинки книги «Прощення не буде» за читачами пильно-підозріло чигає «живіший від усіх живих» «батько Лєнін»! То на кого розрахована витягнута з совєтського нафталіну книга «Прощення не буде»? На наївних простаків? Забамбурених оковитою невігласів? Пришелепкуватих забудьків? А я закінчу це «слово з приводу» повчальним народним прислів’ям: «Чого мудрий стидається, тим дурний пишається». Скажете, не так?
Роман ПАСТУХ, письменник, публіцист,
член Національної спілки письменників України

Print PDF