Однією з найстрашніших сторінок сучасної історії м.Старобільська на Луганщині стало 5 вересня 2014 року. В цей день з 14:30 до 16:30 потрапили до засідки сепаратистів спершу бійці батальйону «Айдар», а потім десантники 5-ї роти 80-ї аеромобільної бригади. Трагедія відбуласьтаким чином: на колишній український блокпост під селищем Весела Гора, який українські військовослужбовці з невідомих причин полишили раніше, без бою зайшли сили проросійських збройних формувань. Вони залишили на блокпосту український прапор і влаштували засідку. Приблизно о 14:30 сили проросійських збройних формуваньзупинили на блокпосту навпроти автобусної зупинки «Весела гора», колону «Айдару» і, дізнавшись назву батальйону, ворожі сили відкрили вогонь на ураження. Колону було знищено практично повністю. Прорватися до своїх змогло лише 3 бійців батальйону. Колона українських військ з 2 танків і 5 БТР 80-ї бригади, що рухалася слідом за колоною «Айдару», втратила 24 бійця загиблими і зниклими безвісти і один бронетранспортер. Тих, котрі вижили сепаратисти добивали пострілами в голову, живим спорювали животи,  відрізали кінцівки,  вуха, носи,  знущалися, а згодом відеозаписи з тортурами поширювали в інтернеті. Таким чином, ворожими проросійськими сепаратиськими силами було вбито 43 наших земляків. Ці хлопці загинули за те, що розмовляли українською мовою, захищали свою державу і бажали, аби вона процвітала. У всіх живими залишились батьки, родичі, друзі, а у декого діти, до яких вони більше не повернуться, бо загинули за Україну.

На думку воєнних експертів, основною причиною трагедії була відсутність зв’язку між військовослужбовцями. Вони не були попереджені, що українські військові блокпост залишили.

Декілька діб рештки наших хлопців лежали на полі битви, потім «айдарівцям» дозволили забрати тіла загиблих у нерівному бою побратимів. Тіла загиблих, котрих впізнали, відправили додому, а 28 тіл військових, котрих не вдалося ідентифікувати, оскільки вони були сильно понівеченими, поховали на Старобільському міському кладовищі, на окремій галявині. Зараз, кладовище тимчасово невідомих бійців АТО у Старобільську вже два роки утримується виключно завдяки волонтерам. Місцева влада не сприяє навіть перепохованню опізнаних тіл.

Про це журналістам народного часопису «Нафтовик Борислава» розповів місцевий мешканець, громадський активіст та волонтер Володимир Винник. У 2014 році чоловік першим в місті взявся задуже не просту та водночас благородну місію – організацію поховання загиблих захисників України на Старобільському міському кладовищі. Пізніше він також почав опікуватися родичами опізнаних солдат та організацією перепоховання.

– З перших днів війни я просився на фронт. Але мене не взяли, сказали не підходжу по віку. Відтоді я вирішив допомагати нашим хлопцям як волонтер. З осені 2014 року я та інші патріотично налаштовані мешканці Старобільська опікуємося могилами воїнів АТО. Це наш святий обов’язо!, – переконаний Володимир Винник.

За його словами, на кладовищі тимчасово невідомих бійців АТО під Старобільськом лежать вояки не лише з довколишніх територій, а й з цілої України. Зараз тут налічується 16 могил. Дехто із числа загиблих бійців був упізнаний завдяки ДНК експертизі і родичі їх перепоховали, інші залишаються лежати на цьому кладовищі.

– Історія кладовища тимчасово невідомих бійців АТО під Старобільськом, яким я опікуюсь, розпочалась восени 2014 року. Тоді в один день в нас на цвинтарі ми одночасно поховали 28 трун. Ці хлопці загинули 5 вересня. Це батальйон «Айдар» і 80-а аеромобільна бригада. Вони потрапили в засідку сепаратистистів між Металістом і Щастям,– розповів пан Володимир.

За словами волонтера, про загиблих воїнів у засідці між Металістом і Щастям, котрі у старобільському морзі лежали вже декілька діб, місцеві волонтери дізналися випадково:

– До мене на роботу зайшов знайомий, який працює санітаром у морзі, і каже: «Володимире, а чому ви не поховаєте своїх хлопців?». Питаю: «Яких хлопців?». А він: «28 мішків з рештками лежать у нашому старобільському морзі». Я та інші патріотично налаштовані мешканці Старобільськапочали «піднімати шум» з цього приводу. Ми неодноразово звертались до місцевих чиновників, однак від них допомоги не було ніякої, – ділиться спогадами Володимир Винник.

Відтак, за організацію поховання взялися волонтери та патріотично налаштовані старобільчани, котрі знайшли через волонтерів труни, самі вирили траншеї.

– З усіма почестями ми попрощалися з цими героями, поховали їх як тимчасово невідомих. Вони всі поховані під номерами. Пізніше ми поховали ще 9 хлопців, які загинули на Бахмутці. Теж під номерами, як тимчасово невідомих. На кінець 2014 року на військовому кладовищі налічувалося вже 37 безіменних могил.На цей момент, тут поховано 16 захисників Вітчизни. Декого вдалось ідентифікувати за результатами експертизи ДНК, когось вдалось перепоховати у себе на батьківщині. Проте, не один герой залишається невпізнаними й донині. Я щиро поділяю сум і горе рідних та близьких кожного із загиблих. Загибель українських військових – це не статистика. Це глибока рана для країни, яка ще довго не загоїться, – підкреслив волонтер.

Володимир Винник постійно підтримує зв’язок із родичами зниклих на Луганщині бійців, допомагає у пошуках. Чоловік ділиться: дехто не вірить у загибель своїх рідних:

– Якось мені телефонувала Катерина Хом’як з Луцька. Жінка розповіла, що під час бойових дій зникли її два сини, в один день. Вона не вірить, що вони загинули, робила заяву, аби провели повторну незалежну експертизу ДНК. Їй давали попередні експертизи, але вона навіть не хоче брати їх в руки, морально не готова. Це дуже важко уявити, що два сини загинули в одному бою. Вона з цим не погоджується, шукає їх пораненими чи десь у полоні. Була у нас, ми її возили на це кладовище. Пані Катерина вже знає всіх матерів загиблих героїв. Жінка зверталася і до Президента за допомогою. Але поки немає результату, — розповів пан Володимир.

Час від часу до Старобільська приїжджають родичі загиблих, тіла яких вдалося ідентифікувати за допомогою аналізу ДНК.

– Тут похований Дмитро Рожков. Він з міста Котовська Одеської області. Теж «айдарівець». У перші дні війни Дмитро пішов на фронт як доброволець. Був поранений, якийсь час перебував на лікуванні у своєму рідному місті. І коли він повертався знову на фронт, на службу в «Айдар», то сказав матері: «Якщо зі мною щось трапиться, я хочу залишитись на тій землі, яку захищаю». І от Дмитро загинув у тому бою-розстрілі 5 вересня 2014 року. Його мати, коли до нас приїжджала, одразу сказала, що залишить тіло свого героїчного сина тут, на Луганщині. Таким чином жінка хоче виконати життєву волю сина: поховати його на тій землі, яку він захищав, – розповідав Володимир Винник, не стримуючи сліз:

– З Донецької області два роки тому приїжджали батьки, забрати ногу свого сина. Тіло вони знайшли в іншому місці. А тут, ми ж ховали навіть фрагменти тіл. Тут вони знайшли ногу сина, відвезли її на батьківщину в Донеччину, перепоховали.

Журналістам народного часопису «Нафтовик Борислава» пан Володимир зізнався, що йому та його родині за активну патріотичну позицію погрожували розправою проросійськи налаштовані місцеві мешканці. Однак, чоловік залишатиметься патріотом України до самої смерті. Ніякі сепаратисти його не лякають.

Пан Володимир спільно з волонтерами своїми силами і надалі організовують різноманітні заходи та пам’ятки для вшанування загиблих бійців АТО.

– Ми збираємося, відвідуємо могили цих хлопців. Ми знаємо їхні сім’ї, підтримуємо з ними зв’язок, допомагаємо, чим можемо. І завжди на роковини вшановуємо цих загиблих. Також 5 вересня цього року зберемося на нашому кладовищі і будемо вшановувати роковин загибелі бійців, героїв, котрі віддали своє життя за спокій в країні, за мирне небо, за нашу з вами свободу, – сказав Володимир Винник.

Адже герої не вмирають! Прийде час, Україна розквітне! І загинули хлопці не марно. Пам’ять про їхні подвиги завжди буде жити у пам’яті народу.

Ольга МЕЛЬКО