Микола Васильович Арсенич – Березовський народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Косівщині. Походив із гуцульської селянської родини, швидше бідної аніж заможної. Проте мав змогу навчатися і закінчити Стрийську гімназію. Його шлях «у політику» був на той час традиційним. Спочатку Пласт, студентські освітні організації, Українська Військова Організація, ОУН, тюрми, УПА.

Одягнений у сірий добротний цивільний одяг, білу сорочку і краватку. На голові радянська офіцерська шапка-вушанка з тризубцем. Протягом розмов увесь час насував шапку на чоло і робив вигляд, що мерзне в голову. Низького зросту, гарної спортивної статури, мав худе продовгувате обличчя. Був прекрасним і ввічливим співрозмовником, тактовним, із почуттям гумору. Вмів позитивно налаштовувати до себе абсолютно різних людей. Невтаємниченим годі було і повірити, що перед ними грізний керівник СБ. Навчав підлеглих: «Учіться пізнавати душу людини, вмійте вислухати думки інших . Не плекайте ненависть, бо ненависть позбавляє логічного способу мислення. Будьте лікарями, завдання яких – лікувати свій народ перед моральною гниллю, перед духовним занепадом».

На сьогодні відомо лише п’ять світлин Миколи Арсенича, причому більшість із них – ще зі студентських часів. Вороги двічі рапортувли про його ліквідацію. На третій раз – це виявилося правдою, і про його смерть доповіли особисто Лаврентію Берії.

Ще в 1936 році потрапляє до в’язниці за націоналістичну пропаганду серед студентства. Є свідчення, що саме Арсенич керував побутом українців у горезвісних «Бригідках». Опісля навчається, а згодом і викладає на спеціально створених розвідувальних курсах.

У лютому 1940 року очолює військову розвідку ОУН, а з березня 1941 року, за особистої ініціативи Степана Бандери, стає референтом служби безпеки ОУН замість Миколи Лебедя, який став міністром проголошеного уряду. Крім особистих якостей призначенню, можливо, посприяло його навчання на юридичному факультеті Львівського університету і редагування газети «Нове село». Володів німецькою й російською мовами.

Родина

В 1929 році польська влада примушувала українське населення Галичини отримувати нові полонізовані прізвища з територіальним ухилом. Мабуть, через дрібний хабар родина Арсеничів вчинила хитро і додала до родового імені назву села – Арсенич – Березовські.

Мав чотири брати, три з яких згинули під час Другої світової війни, а одного, Степана, за завданням ОУН «доля занесла» у липні 1944 року до Праги. Там він встиг послужити перекладачем у Вермахті і воювати у радянському партизанському загоні ім. Дємідова.

10 травня 1945 року цей загін було приєднано до 1-го Українського фронту РККА. Отож демобілізувався Степан Васильович Арсенич – Березовський як червоноармієць у жовтні цього ж року. Через рік був засуджений до десяти років у виправничо-трудових таборах Воркути.

Ганна Гунька – дружина Миколи Васильовича, 1919 року народження. Від народження до 1939 року жила у Львові на вулиці Петра Скарги. Батько шоферував у Маслосоюзі, отож Гуньків, як неблагонадійних, радянська влада запроторила до Сибіру. Ганна ж перейшла на нелегальне становище і разом з групою ОУН, в якій можливо перебував її майбутній чоловік, перебралася до приніс їй не лише авторитет і повагу, а й привів до важкої тривалої хвороби і особистої драми – відсутності дітей. В 1942 році, вже будучи особистим секретарем, стає дружиною Миколи Арсенича, тоді вже одного з провідників національного руху опору.

Справа життя і смерті

Ініціатором створення розвідки і контррозвідки ОУН був забутий зараз Мирослав Тураш, неодноразовий в’язень польських концтаборів, родом з Нижанкович на Самбірщині. Він таємничо згинув, тобто пропав безвісті, переходячи чесько-польський кордон влітку 1939 року.

Після розколу ОУН на дві фракції, більшість представників спецструктури ОУН, яку ще називали «сімкою», стали бандерівцями. Серед них – заступник Лебедя Микола Арсенич.

Перед реформованою у відомство службою безпеки були поставлені такі цілі: охорона провідників організації, протидія агентурам держав сусідів, розвідка, контррозвідка, контроль за дотриманням конспірації, організація диверсій… 

Відомий факт, що СБ стежило за німецьким полковником Альфредом Бізанцем, який виступав посередником між Рейхом і українськими колами. Бізанц – непересічна фігура, колишній офіцер Ясновельможного Цісаря, потім комбриг УГА, підполковник Червоної УГА. У 1943-44 роках очолював військову управу дивізії «Галичина», арештований росіянами. Подальша доля, наразі, невідома.

Ось свідчення командира УПА-Захід Олександра Луцького, дані на допиті в 1945 році у в’язниці МГБ: «Вважаю, що Бандера призначив Арсенича на цю посаду не випадково, а тому що, спостерігаючи за ним не один рік, я і інші активні діячі ОУН, переконалися в тім, що Арсенич націоналіст до фанатизму, ВИНЯТКОВО непримиренний з ворогами ОУН і зрадниками».

Але це буде потім…

Починаючи від березня 1941 року розпочався процес створення територіальних органів СБ, створення баз, явок і бункерів. Есбісти підкорялися лише своєму безпосередньому начальству, а не регіональному військовому та політичному керівництву. Така побудова організації приводила до конфліктів і непорозумінь, але в умовах окупації і терору така вертикаль безпеки була, можливо, найбільш дієвою.

Механізм запрацював. Були створені районні, надрайонні, обласні референтури СБ. Низові боївки налічували 5-10 чоловік, в тому числі й архіваріус. Отримана інформація стікалася до крайового референта і той, у свою чергу, упорядковував і надсилав її до Арсенича. В протилежному напрямку йшли інструкції і роз’яснення. Запрацював другий, після розвідувального, оперативно-слідчий відділ.

Після вигнання гітлерівців основний мобілізаційний процес до лав радянської армії совіти проводили на Волині. Тут тривало найбільш затяте протистояння з відділами Армії Крайової. Саме тому в район Завидівських лісів передислокувався штаб ОУН(б) з М. Лебедем. І керівник СБ Арсенич особисто зайнявся формуванням боївок і вишколом особового складу. Специфіка структури і завдань заставляла провідника постійно курсувати по території України. Його знали як: Максима, Михайла, Дем’яна, Григора, Березовського і під кодовим йменням «432».

Було прийнято рішення проводу ОУН про перехід від масштабних бойових дій (наступальних) до менших і локальних (оборонних). З 21 по 23 серпня 1943 року у селі Слобода Золота Косівського району на Тернопільщині проходив Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН(б). У його роботі, як один із керманичів, взяв участь Арсенич-Березовський. Результатом зібрання стало затвердження Головою Бюро проводу ОУН (б) Романа Шухевича та прийняття нових програмних цілей організації. Необхідність таких корінних змін диктувало саме життя. Реально Організація перетворилася на масовий політичний народний рух за визволення краю. До нього долучилися тисячі патріотично налаштованих людей, чиї настрої і погляди не завжди були тотожні українському інтегральному націоналізму, й це треба було врахувати. Головною метою ОУН було задекларовано створення Української Самостійної Соборної Держави, побудованої на демократичних засадах. Земля мала належати селянам, за робітниками закріплювалося право участі в управлінні підприємствами, восьмигодинний робочий день і свобода профспілок. Гарантувалися свобода переконань і рівність у правах усіх громадян, в тому числі національних меншин. Крок був правильним. Ця програма здобула підтримку у населення Західної України. Саме наприкінці 1943 року – першій половині 1944року боротьба УПА досягла найбільшого розвою.

Організація в організації

Заслуги Миколи Арсенича, як референта СБ, відзначені кар’єрним ростом, він стає членом найвищого органу – Бюро проводу. Правда, підвищення мало й інший, дещо підкилимний підтекст. Командарм Роман Шухевич намагався таким чином обмежити вплив СБ і напряму підпорядкувати її територіальним керівникам ОУН. Арсенич же відстоював принцип «організації в організації». Генералу Чупринці вдалося досягнути бажаного. Але, насправді, підконтрольність спецструктур військовій верхівці дуже часто лишалася лише на папері. Низові боївки опинились часто-густо заручниками протистояння лідерів. Це, в свою чергу, призводило до організаційного рейваху.

Бюро проводу ОУН(б) декілька разів пропонувало Арсеничу виїхати закордон, останній раз – для зустрічі з Бандерою. Той навідріз відмовлявся, вказуючи на свою необхідність перебування в регіоні. Точних даних про перебування Арсенича під радянською окупацією, що не дивно,немає. Часто прихистком для нього ставали господи священиків. Радянська контррозвідка лише інколи отримувала відомості про його пересування. Лише наприкінці 1945 року МГБ точно стало відомо, хто саме їм протистоїть.

Референт СБ весь в дії, буває на засіданнях Бюро, нарадах. На одній з яких, на пропозицію Романа Шухевича, Бюро проводу ОУН(б) очолив заочно Степан Бандера. Це унеможливлювало, на той час, розкол між оунівцями на наших теренах і закордоном. Також зняло протистояння у штабі повстанців.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ, так звана «двадцятка». Щоправда кількість «спецназу» не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопців підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа.

Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв’язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка). Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо Провідника. Як виявилося пізніше, жінка стала жертвою витонченої гри МГБ. Після арешту її катували, рятували переодягнені в «своїх», і «ті» теж катували… вона зізналася переодягненим сексотам і знову потрапила в лещата гебні… зламалася… Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших… І здавала своїх, щоб жити. Але жінка не обдурила шефа СБ. Він зберіг їй життя, очевидно маючи намір включитися в «гру» з кривавими ляльководами. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

Реалії боротьби

У 1946 році рішенням УГВР Арсенича нагороджено Золотим Хрестом УПА. В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року, Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: «Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби… але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі – це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні прав і честі СРСР стояли такі циніки – я цього не очікував».

Що мав на увазі есбіст? Який цинізм? УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні – фотомонтаж і підробку документації. МГБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а брало в заручники рідних і близьких сексотів.

СБ відповідало терором, часто внутрішнім, так званими «чистками».

Степан Бандера наказував: «При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім’я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН–УПА ліквідувати». Жорстоко? Так ми з москалями не в «бірюльки» ж грали.

Треба врахувати, що в умовах повстанської боротьби і окупації, тюрем, як таких, звичайно, не існувало. Проте практикувалися, навіть в ті часи, ув’язнення в бункерах на термін до двох років, а то й просте зневажання прав повстанця без смертного вироку і виправдання шляхом героїчного вчинку. Перегиби (яке знайоме слово), звичайно, були. Із січня до жовтня 1945 року згідно зі звітом М. Козака – «Смока» СБ знищила на Волині за звинуваченням у роботі на противника 889 осіб з 938, які потрапили під слідство. Треба врахувати, що за крадіжку приватних речей розстрілювали без суду та слідства. Цікаво і повчально, що свідчення про звірства СБ ОУН базуються найбільше на показах учасників УПА, які потрапили в лабети МГБ.

Як заявляв на допиті колишній керівник СБ Південно – Східного краю (Одеса) С. Янишевський: «Виник психоз страху, керівництво ОУН заявляло, що в кожному місті, в кожному селі є масова радянська агентура».

Чи був такий страшний чорт? Дослідники Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 року агентурний апарат енкаведистів на Заході України налічував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. Це без комуно-комсомольців.

Як же проводили допити. Сам шеф СБ з іронією визнавав: «Якщо ти будеш бити чоловіка – він визнає, що він нєгус абіссінський», тобто цар ефіопський.

Хоча я ні в якому разі не збираюся малювати генерала безпеки, як вихователя дитячого садка.

Погодьтеся, проводити слідство за всіма канонами юриспруденції в умовах партизанської війни справа не з легких. Але терор був лише частиною боротьби з внутрішнім ворогом і слабодухами.

Ось цитата з листа-інструкції Арсенича до М. Козака: «Не знищувати агентури, а обмежуватися лише тільки розконспіруванням. Повна ліквідація зовнішньої агентури сприяє вербуванню на її місце нової агентури, з якою можна по-доброму домовитись, перевербувати проти ворога і тримати її, як наших інформаторів в агентурі супротивника. Насамперед не знищувати ту зовнішню агентуру, що завербована із числа наших членів, із числа наших симпатиків, завербованих під примусом компрометуючих матеріалів».

Само собою існували чекістські агентурно-бойові групи та навіть легендовані крайові проводи (як от Київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), котрі діяли під виглядом підрозділів СБ ОУН і УПА. Станом на перше липня 1945 року діяло 156 спецгруп МГБ чисельністю 1783 особи. Найбільше – на Рівненщині, де і «чистка» була найбільшою. Отож з’ясування скільки життів забрали перевдягнені енкаведисти, в лавах яких були і колишні упівці, ще попереду. Саме лжеповстанці взяли в полон багатьох командирів.

Смерть

Загинув Микола Арсенич 23 січня 1947 року біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв’язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому за більшістю джерел посмертно.

«Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї…» – це перший пункт з Декалогу українського націоналіста.

Микола Арсенич із неприхованою зневагою і презирством ставився до зрадників. І обрав смерть мученика.

Олег РАДИК