Христова Церква умовно розділена на три частини.

Перша частина Христової Церкви знаходиться тут на землі. Це та Церква, або ж можна сказати, це ті люди, які ведуть боротьбу за своє спасіння, тобто Церква воююча. Церква земна і воююча дбає, насамперед, за збереження, плекання і розповсюдження віри, моралі та виконання Божих заповідей. Ця Церква дбає про те, щоби тут на землі збільшити віру і любов. Ознакою, характеристикою та визначенням земної Церкви є її назва «воююча».

Друга частина Церкви є тією, яка відійшла від землі в інші світи. Це наші померлі, душі яких знаходяться в чистилищі. Вони ще не осягнули ступеня святості достатнього для переходу до щасливості, досконалості. Там, в потойбічному світі, вони очікують від нас заступництва і молитов, милостинь і покут. Вони очікують Божого милосердя. Вони терплять за свої прогріхи, недосконалості, вади, за свою моральну обмеженість, яка не дала їм можливості відкритися на ближнього, на Бога в повноті. Вони надолужують своїм терпінням за свої недосконалості в земному житті. Це є Церква під назвою «терпляча».

Є третя частина Церкви – Церква «тріумфуюча», Церква святих, Церква Божих вибранців, котрі бачать Бога лицем до лиця, котрі вже знаходяться серед ангельських  сил і увійшли у Боже царство. Ця частина Церкви – це Церква святих.

У свято «Всіх святих», ми згадуємо всіх святих, які уже знаходяться у Божому небесному царстві і осягнули мету земного життя, земного свого існування. Цей день і це свято всіх святих кидає виклик, насамперед, усякому расизму, шовінізму, бездумному націоналізму, бо ми бачимо там святих з усіх племен і всіх народів.

Свято «Всіх святих» повне динамізму  і руху. Подібно, як і свято Зіслання Святого Духа, яке ми святкували минулої неділі. Адже Дух Святий сходить, щоби обновити лице землі, щоби через апостолів розповсюдити Боже слово, щоби навернути всіх до Бога.

Свято «Всіх святих» – це актуалізація або сповнення дій Святого Духа в людині, досягнення людиною святості. Ми зупиняємося в призадумі. А як живемо ми? А чи ми ідемо дорогою святості? Чи наш шлях, чи наша дорога, чи наша мета – це отримання святості? Подумаймо сьогодні: де знаходимося, на якій дорозі стоїмо ми.

До чого подібне людське життя. Воно подібне до наших рук, в які ми наливаємо рідину: воду чи щось інше. Між нашими пальцями ця рідина просочується і капає, спливає на землю. Подібно так спливають наші дні, місяці, роки, десятиліття. Вони стікають, проходять, минають. Якщо ми згайнуємо час, змарнуємо наше життя, то в потойбічному світі, в позагробовому житті ми не отримаємо нічого доброго. Тільки той чоловік, який дбав про інших, який вирішив чинити добро, милосердя, добродійства, тільки той отримав винагороду. Всі інші, які жили для себе, дбали тільки про себе і думали тільки про себе, фактично втратили своє життя, втратили нагороду у вічності. Чи є наше життя дбанням про іншого, про ближнього? Як нам іти дорогою святості?  Як нам стати на шлях святості?

Для прикладу візьмімо подію із життя. Малий Андрійчик залишився круглим сиротою у шестилітньому віці. Дитина залишилася сама. Тітка сказала йому по телефону:

– Дитино, негайно їдь до мене. Я буду твоєю матір’ю. Я постараюся бути твоєю доброю матірю. Приїжджай.

 Хлопець послухався і, сівши в потяг, поїхав до тітки. Проте на вокзалі  вона не зустріла його. Його зустрів її робітник. Біль стиснув серце хлопчини. Сльози лились йому по обличчі:

– А можливо вона зовсім мене не чекає? А можливо це тільки слова, можливо це тільки заяви? А можливо вона мене зовсім не любить? А можливо вона не буде мені доброю матір’ю? Куди я приїхав? До кого я їду? Що я тепер буду робити?

Думки роїлися в голові немов бджоли у вулику. А працівник, який зустрів хлопчину, посадив його в автомашину і повіз до господині  По дорозі хлопець питав, чи тітка вже спить, адже  вже був пізній час.

– Ні, вона тебе чекає, – заспокоював працівник хлопчину.

Коли  приблизилися до її дому, хлопець побачив на другому поверсі, у кімнаті тітки… світло. Йому трішки полегшало, відлягло від серця.

– Бачиш, вона чекає тебе, – впевнював робітник.

Коли хлопець вийшов з автомашини, то побачив, що тітка стоїть на порозі з розкритими обіймами. Вона  міцно обняла його. Тільки тепер Андрійко зрозумів, що тітка його не обдурила і що вона його чекала. По його обличчі потекли сльози радості.

Сплинув час. Непомітно проминуло 35 років. Хлопчина виріс, отримав  освіту, отримав місце праці, покинув дім своєї тітки, але постійно підтримував з нею зв’язки. Одного дня отримав від неї листа: «Андрійку. Я важко хвора, невиліковно хвора. Я скоро помру. Такий діагноз лікарів». 

Негайно сів відписати листа.

«Моя тітко. Твій лист сильно зворушив мене. Я не міг зволікати з відповіддю. Спішу писати.

Тітко, я пам’ятаю той день, коли ти стояла на порозі твого дому з відкритими обіймами. Я пам’ятаю  твій гарячий, смачний суп. Я пам’ятаю, як ти сиділа на моєму ліжку аж поки я заснув. Я пам’ятаю, як ми разом молилися. Я все пам’ятаю. Хоча пройшло вже багато років, але я не забув твого добра. Тепер ти невиліковно хвора. Очевидно, що ти помреш, бо всі ми помремо, хто скоріше, а хто пізніше. Але, тітко, я впевнений: так як ти стояла з розкритими обіймами на порозі дому, зустрічаючи мене, так і Бог чекає на тебе. Не бійся вмирати, бо ми повинні довіряти Богові, Його слова правдиві. Він ніколи нас не обмане. Ти будеш прийнята в Його обійми, а я буду, тіточко, за тебе молитися. Прийде час, і я помру і думаю, що ти знову зустрінеш мене з відкритими обіймами, коли я переступлю поріг смерті, коли я піду до вічності».

Ці два листи і ця історія дозволяють нам заглянути у наше земне, побутове, звичайне життя.  Ось шлях святості, дорога святості, стежки святості. Ось так ми можемо дійти до досконалості. Людина, живучи тут на землі,  є покликана до святості, до досконалості. Ми всі покликані осягнути небо, рай, Боже царство, бо Бог створив нас для неба. Бог хоче поділитися з нами Своїм безмежним щастям. Бог хоче, щоби ми були і тут, і там у святості.

Дбаймо, щоби наше життя відповідало нашому покликанню, щоби воно не проходило намарно, мов рідина крізь пальці, спадаючи на землю намарно, але щоби ми принесли користь, користь Богові, користь ближньому, користь власній безсмертній душі.

Роман ВАСИЛІВ,

отець-доктор Бориславського деканату УГКЦ