Апостоли Петро і Павло. У неділю 12 липня Свята Церква святкує пам’ять про віддання на страту цих двох верховних апостолів. В 64 році в часи правління імператора Нерона віддали своє життя два великі Божі світильники, два вірні Христові Апостоли. Ці два світильники безстрашно пішли на смерть задля Ісуса і Його вчення.

Церква, спогадуючи їхній подвиг, святкує свою апостольськість. Адже говоримо в Символі Віри: “Вірую в єдину, святу, соборну і а п о с т о л ь с ь к у Церкву”. Отож, Церква збудована на апостолах. Від них отримала своє преємство, свою віру, в них бачить свою надію у небі.

Апостол Петро походить з Галилеї, із бідної родини рибаків. Разом з батьком Йоною та братом Андрієм займається рибацтвом на Тиверіадському озері. Його праця – це закидання сітей. Його праця – це очікування і витягування сітей з уловом, а потім під вечір ремонт сітей. І так щодень. І так все життя.

Це була мужня людина. Адже ж море часто повставало проти людини. І потрібно було боротися з хвилями, боротися з вітром і небезпекою смерті. Це був чоловік мужній.

Та одного разу Ісус, проходячи повз нього, сказав: “Іди за Мною і я зроблю тебе ловцем людей” (пор. Лк. 5, 10). Пішов за Ісусом. Пішов, щоб проходити села і міста всієї Юдеї, всієї Палестини. Потім пішов в Антіохію, а згодом переходить до Риму, де і залишається назавжди, щоб залишити там не лише свій гріб, а головним чином – залишити там свою місію, місію апостольства. Бо Христос казав: “Ось Сатана наставав, щоб просiяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб вiра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братiв.” (Лк. 22, 32).

Наказ Христа “утверджувати братів у вірі”, тобто бути головним пастирем Христової Церкви – це завдання, це покликання, це місія апостола Петра.

Павло… Походить з Тарсу, з єврейської родини, але своє життя проводить у Єрусалимі, навчаючись Святому Письму, навчаючись теології. Він був у Єрусалимі, коли розпинали Христа. Він був одним з тих, котрі вважали, що служать Богові, переслідуючи християн, піддаючи страшним тортурам і гонінням Ранню Христову Церкву. Він, зібравши сотню вояків, іде в Дамаск, у Сірію, щоби там вишукувати християн, страчувати їх чи віддавати до тюрем.

Подія, яка відбулася в дорозі, кардинально змінює його життя. Світло засліпило його так, що він падає долілиць і чує голос: “Савле, Савле! Чого мене переслiдуеш?” – “Хто ти, Господи?” – “Я – Iсус, що його ти переслiдуеш. (Ді. 9, 4-5). Чому ти ідеш супроти рожна? З того часу Савло стає Павлом. І стає зовсім іншою людиною. Він стає апостолом Христовим, тим сіячем Божої правди і любові, яким захоплюються навіть сьогоднішні християни.

Його апостольські листи підкріплюють на вірі Христову Церкву також і у сьогоденні.

Мученики перших століть, ідучи на муки, тримали на своїх грудях листи святого апостола Павла. З ними ішли на муки, тортури і смерть.

Петро і Павло… Ці обидва апостоли були піддані тортурам і смерті в сьогоднішній день. І Церква сьогодні звеличує їхній подвиг.

Ісус Христос покликав Петра до служіння Церкві. Одного разу в Кесарії Пилиповій Він звернувся до Своїх учнів: “За кого мають люди Сина Чоловiчого?” Тi вiдповiли: “Однi за Йоана Христителя, iншi за Iллю, ще iншi за Еремiю або одного з пророкiв.” “На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто я?” Озвався Симон Петро i заявляе: “Ти – Христос, Бога живого син.” У вiдповiдь Iсус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тiло i кров це тобi вiдкрили, а Отець мiй небесний.” (Мт. 16, 13-17).

Так, “не тiло i кров”, тобто не своїм людським мудруванням, не своєю людською природою ти дійшов до таких великих істин, але завдяки дару ласки. Бог Отець відкрив тобі це. Отож, це не твоя заслуга, але те, що ти знаходишся у Божій ласці. Христос і в іншому випадку каже: “Не ви мене вибрали, а я вас вибрав.” (Ів. 15, 16) Тобто Я Сам дав вам ту ласку бути Моїми учнями, і тому ніхто не може виконувати цього уряду, як тільки той, кого посилає Христос. І хто не є в єдності з Петром, той не є в єдності з Церквою.

Святий Амвросій з Медіолану говорить “Ubi Petrus ibi Eclesia” (“Хто з Петром, той у Церкві”). Якщо хочемо мати єдність з Церквою, якщо хочемо знаходитися у єдності з Церквою, то ми зобов’язані бути з Петром, бо там, де Петро – там є Церква. Петро не є Церквою, але є її знаком, символом Церкви. Тому єдність з ним означає єдність з Церквою.

Сьогодні, коли повстало безліч релігійних громад, котрі називають себе церквами, ми повинні замислитися і визначитися, чи є вони церквами. Чи є церквами ті, котрі кажуть, що вони Київські, автокефальні, що вони Московські? Чи є вони церквами? Ubi Petrus ibi Eclesia – Хто з Петром, той у Церкві! Чи вони з Петром? Застановімось!

Діяння апостольські пишуть, що коли апостол Петро був у тюрмі, то вся Церква безнастанно молилася за нього. Отож, Церква молиться за свого керманича. Той, хто поминає на богослужіннях Петра або його наступника 265-го Петра (Папу Римського Бенедикта ХVI, який отримав уряд, владу і права апостола Петра), той в Церкві. Хто не поминає на богослужіннях Петра або його наступника, той не в Церкві. Бо там, де Петро чи його наступник, там є Церква. Апостол Петро є знаком Церкви, знаком Її єдності, знаком Її апостольськості. Бо тільки та Церква апостольська, яка є у єдності з Первоверховним апостолом.

Два верховні апостоли Петро і Павло, пам’ять яких ми сьогодні святкуємо, – це немовби два кільця з того ланцюга, який єднає нас з Богом. І їхній подвиг – це подиву гідний подвиг, який кличе до наслідування, подвиг вірності, подвиг жертовності.

Французький письменник П. Клаудел говорить: “Петро розп’ятий головою вниз є мовби на якорі, що заглиблюється в прірву, споглядаючи в небо, ключі від якого тримає. Бачить Небесне Царство, яким володіє… Бачить Бога. А кров з його ніг спливає йому на лице”.

Розп’ятий був Апостол Петро головою вниз. Дійсно, він став на тому якорі мовби підвалиною і основою Христової Церкви, бо ж говорив до нього Христос: “Ти – Петро (скеля) i я на цiй скелi збудую мою Церкву й пекельнi ворота ii не подолають”. Закінчив своє життя у муках і стражданнях.

Павло, як римський громадянин, не був розп’ятий. Адже розп’яттю піддавалися лише ті, котрі не мали римського громадянства. Людина з римським громадянством стояла на вищому соціальному щаблі в суспільстві. І тому Павла піддали смерті через відсічення голови мечем.

Закінчили своє життя… Закінчили той біг життя і пристали до тихої пристані, залишивши нам подвиг віри, вірності, подвиг уповання на Бога. Людина не повинна уповати лише на себе, бути впевненою лише в собі, бо ніхто не може бути абсолютно впевненим в собі. Петро заламався, причому не лише один раз.

Коли прийшли вони на Оливну гору, то Христос казав: “Лишiться тут i чувайте” (Мк. 14, 34), а Петро спав. І звернувся до нього Христос у кривавому поті: “Симоне, ти спиш?” (Мк. 14, 37). Дух бадьорий, але тіло немічне. Петро спав, він не молився з Христом. Мабуть, і тому, заламавшись перший раз, бо не перебував в молитві, заламався і вдруге, коли зрікся Христа в домі первосвященика – “Не знаю цього чоловiка, про якого кажете.” (Мк. 14, 71). Але потім гірко оплакував свій вчинок. Згодом, як і тричі він зрікся, так тричі отримав підтвердження Христом своєї апостольської гідності.

“Симоне Йонин! Чи любиш ти мене бiльш, нiж оцi?” – “Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе.” – “Паси мої ягнята!” I знову, вдруге каже до нього: “Симоне Йонин! Чи любиш мене?” “Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе.” I мовить йому: “Паси мої вiвцi!” I втретє йому каже: “Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?” I засмутився Петро: “Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю!” (Ів. 21, 15-17).

Петро є посланий Христом, бо чує від Спасителя наказ – “утверджуй своїх братiв” (Лк. 22, 32), щоб бути знаком і символом єдності Христової Церкви, Її апостольськості, Її єдності, Її вірності і жертовності Христу. Амінь.

Роман ВАСИЛІВ,

отець-доктор Бориславського деканату УГКЦ