Сьогодні ми вдивляємося на ікону святого великомученика Димитрія не тілесними очима, а духовним взором, і споглядаємо у те минуле, в якому свідчити Христа, бути християнином означало наразити своє життя на небезпеку смерті.

Св. великомученик Димитрій мав мужність і сміливість вступити в боротьбу з ідолопоклонством, причому не заради себе, а заради чогось більшого. Протиставляючи себе ідолопоклонству, він знав, що це буде коштувати йому життя. Але чому він зробив цей крок? Чому він вирішив свідчити Христа? Напевно тому, що хотів виконати наказ Спасителя: «Ви будете моїми свідками… аж до краю землі» (Ді. 1, 8), вбачаючи у цьому свідченні перспективу утвердження Церкви, розквіту Церкви, прославу Церкви.

Народився майбутній святий в аристократичній сім’ї. Батько був воєводою адміністративної області в Малій Азії з першопрестольним містом Солунь. Батьки були тайними християнами. Утримуючи в своєму домі каплицю, де знаходилися ікони Спасителя та Пречистої Діви Марії, батьки перебували там щоденно у молитвах. І саме в цій каплиці священик, згідно волі батьків, охрестив майбутнього великомученика, а тоді ще маленького хлопчину Димитрія. З дитинства батьки прививали йому віру в Бога. Бог торкнувся серця дитини. Ця віра проросла і дала плід, ця віра дала надію, любов до Бога і ближнього. Ми бачимо, що це дійсно сталося.

Коли помирає його батько, то імператор Максиміліан запрошує Димитрія до себе і, незважаючи на його молодість, настановлює його на місце батька, тобто він назначає Димитрія воєводою всієї адміністративної області, всього краю. Імператор дає йому особистий наказ: «Всюди вишукуй послідовників Розп’ятого і віддавай їх на тортури і знищення». Проте, повернувшись у своє родинне місто Солунь, Димитрій стає подібним до святого апостола Павла. Він голосить слово про Христа і в день, і в ночі, «і вчасно, і не вчасно» (пор. 2 Тим. 4, 2). Він голосить слово Боже бідним і убогим. Отож, Димитрій, який стояв на чолі всієї спільноти у місті та області, став прикладом для наслідування. Це було причиною зростання християнства у місті Солуні.

Про це дізнався імператор. Вирушаючи в похід на війну з персами, Максиміліан вступає до міста для того, щоби особисто пересвідчитись чи правдою є те, що його намісник в Солуні визнає християнство та не вшановує старих поганських божків. Коли Димитрій став перед імператора, звітуючи про ситуацію в місті, то не зрікся, але засвідчив про свою віру в Христа, Господа Розп’ятого і Воскреслого. Імператор наказує кинути його у в’язницю. Щоб потішити народ, імператор Максиміліан часто влаштовував кулачні бої. А тепер він наказує влаштувати боротьбу зі своїм велетнем-германцем Лієм, який провів не один бій на помості з християнами, скидаючи їх звідти. Велетень кидав їх на списи, які тримали внизу біля помосту вояки. Гинуть християни, ріками ллється їхня кров.

Ситуація спонукала християнина Нестора виступити супроти велетня. Він іде до в’язниці навідати Димитрія і просить його про благословення на боротьбу. Нестор просить, щоби Димитрій помолився за цей поєдинок та успіх у ньому, бо любов до християн збудила його на жертву. Нестор не хотів, щоби лилась християнська кров. Він бажав припинити це, і тому просить, благословення у Димитрія на боротьбу з велетнем.

Димитрій сказав йому: «Ти переможеш, але і сам загинеш». Нестор перемагає велетня і скидає його з помосту. Той, який немилосердно кидав інших на списи, сам гине на списах воїнів. Що ж спонукало Нестора стати на захист християн? Що спонукало його жертвувати своє життя, адже його згодом вбили так само, як і Димитрія?

Віра! Бажання бути свідком Христа! Імператор Максимілян відразу направляє військових, і таки в тюрмі Димитрія проколюють списом. Вмирає мученичою смертю святий Димитрій. Перед смертю йому з’являється ангел і говорить: «Кріпися і бадьорися!»Димитрій, скріплений появою ангела, витривав у вірі і вірності Богові.

Що ж спонукало Димитрія бути твердим послідовником християнства і не зректися Христа? Що побудило Нестора принести ту офіру власного життя? Віра! Віра, яку прищепили йому батьки у тишині родинного кола, родинного життя. Кожен із нас у своїй сім’ї та родині з дитинства повинен прищеплювати віру своїм дітям, онукам і правнукам. Необхідно, щоби в родинному колі Бог торкнувся серця нашої дитини, і щоби дитина зростала у вірі. А ступаючи по сходинках досконалості від аж до вершин, наша дитина через віру отримає надію і любов та зможе свідчити Христа.

Ті люди, про яких сьогодні говоримо, – Димитрій та Нестор – були звичайними людьми. Вони були у всьому подібні до нас. Що ж спонукало їх до такої жертви, жертви з власного життя? Адже це не були якісь містики-бузувіри чи мазохісти, які катували своє тіло, піддали своє тіло, своє життя на знищення, бо не хотіли жити. Димитрій і Нестор були звичайними, нормальними людьми.

Ми привикли святих вважати нашими власними покровителями і конче хочемо від них чуда, хочемо від них заступництва. Але ми забуваємо, що ці люди стали такими визначними, насамперед, через свідчення віри. Вони свідчили Христа, свідчили віру в Нього, свідчили вірність Йому до смерті, навіть з втратою власного життя. Довір’я до Бога і віра в Нього – ось, що притаманне святому великомученику Димитрію. Такої віри ми повинні навчитися, щоб свідчити Христа. Спаситель сказав: «Ви будете моїми свідками… аж до краю землі» (Ді. 1, 8). Де б ми не знаходилися, ми повинні свідчити про Христа, про нашу відданість Йому, про наше довір’я до Його Провидіння і про те, що за наші добрі вчинки ми отримаємо колись винагороду. Віра зроджує надію і любов. Отож, плекаймо віру, плекаймо віру у наших дітях, у наших онуках та правнуках. Плекаймо її у наших сім’ях і родинах, щоби у тиші нашого родинного кола будувати майбутнього християнина, який без боязні буде свідчити Христа. Амінь.

Роман ВАСИЛІВ,
отець-доктор Бориславського деканату УГКЦ
.