У Вальбжих я в’їжджав близько полудня. За плечима залишилися більше семи сотень кілометрів та великі польські міста Жешув, Краків, Катовіце. Попри безсонну ніч та значну відстань почувався за кермом впевнено. Із цікавістю слідкував за дорогою та розглядав усе, що потрапляло у поле зору на узбіччях.
В’їзд у місто розпочинався сучасною добре облаштованою дорогою із двома смугами руху в обох напрямках. Вальбжих по-справжньому вражав своєю архітектурою, чистотою та охайністю, які робили його чимось подібним на невеликі міста Центральної Європи, у яких мені вдалося до цього побувати.

Уже згодом я довідався, що історичні корені міста походять з епохи Середньовіччя. У кінці дванадцятого століття на місці сучасного Вальбжиха було слов’янське поселення, яке згодом переросло у невелике місто-фортецю. Перша писемна згадка про Вальбжих датується 1305 роком, а статус міста поселення отримало на початку ХV століття. У 1426 році у Вальбжиху проживало близько 200 жителів.

У період Середньовіччя місто перейшло під владу Чехії, а 1526 року стало власністю австрійських Габсбургів. Місто довший час вважалося приватним, неодноразово змінюючи власника. Якийсь час воно належало польському сімейству Шоффів з Ов’єська. Згодом більш ніж 250 років Вальбжих разом з прилеглими селами перебував у володінні сім’ї Щетриців, які залишили по собі слід у вигляді замкового комплексу, побудованого у 1604 – 1628 роках. Сьогодні у цьому комплексі знаходиться Державна вища професійна школа ім. Ангелуаша Силези. Слід зазначити, що вища професійна школа Вальбжиха відома у Європі завдяки літературній премії «Ангелус», яку присуджують літераторам Центральної Європи за найкращу книжку польською мовою, видану попереднього року. Премія «Ангелус» вважається однією із найпрестижніших серед прозаїків Центральної та Східної Європи. Серед її лауреатів є український письменник Юрій Андрухович, який був удостоєний цієї нагороди у 2006 році за роман «Дванадцять обручів». Лауреат отримав статуетку «Ангелус» авторства Єви Россано й чек на суму 150 тис. злотих.
Найяскравішу сторінку в історію Вальбжиха вписала німецька родина Хохбергів. У 1738 році околиці міста разом із замком Ксєндж купив Конрад Хохберг, а у 1742-му у результаті перемоги війни з Австрією Вальбжих разом з більшою частиною Сілезії було приєднано до Прусії. Після сімдесяти років перебування в руках родини Хохбергів місто перестало бути приватною власністю і з 1808 року почало самостійно функціонувати.

Подальший бурхливий економічний розвиток Вальбжиха пов’язаний із підземним видобутком кам’яного вугілля, перші поклади якого тут були виявлені і почали видобуватися із ХVІ століття. Цікаво, що у 1742 році у місті знаходилася найпотужніша у Європі шахта зі сплавною штольнею. Розквіт же міста припадає на середину ХІХ століття. Саме тоді Вальбжих стає потужним світовим центром підземного видобутку кам’яного вугілля. Місто розбудовується. Після приєднання до Прусії Вальбжих отримує назву Вальденбурга і його архітектура та планування зазнають очевидного пруського впливу, який спостерігається сьогодні у плануванні вулиць та архітектурі переважної більшості будівель міста.
До складу Польщі Вальбжих повернувся 1945 року. Історія міста під час Другої світової війни дуже загадкова і багата на різноманітні таємниці. У Вальбжиху та його околицях з’являється значна кількість незрозумілих споруд та об’єктів, а саме місто набуває статусу важливого військово-промислового центру Німеччини. Та, попри це, війна не спричинила серйозних руйнувань міста, зайнятого радянськими військами уже після капітуляції Німеччини. Наприкінці війни тут було знищено кілька хімічних заводів і фабрик в шахтах Болеслава Хороброго та Людвіга Бетховена, хоч сам Вальбжих не зазнав значних руйнувань. Але місто було відчутно пограбоване росіянами, які вивезли усі заводи на територію СРСР. Дуже пошкодженим і розграбованим виявився також замок Kсьонж, один із найбільших та найцікавіших замків Польщі.
Власне, відразу після Другої світової війни в історії Вальбжиха розпочинається нова, не менш цікава сторінка, яка тісно пов’язала його подальшу історію з українським Бориславом. Через брак висококваліфікованого персоналу, який було примусово депортовано до Німеччини, до міста приїхало багато переселенців, в тому числі з Борислава. Це були українські поляки, які потрапляли під примусове переселення відповідно домовленостей Сталіна – Рузвальда – Черчіля щодо повоєнного облаштування життя Європи, що були досягнуті на Ялтинській конференції. До Вальбжиха, окрім шахтарів польського походження із Франції, переїхали також висококваліфіковані робітники-поляки із бориславських нафтових копалень. За приблизними підрахунками із Дрогобиччини до польського міста переселилося більше 20-и тисяч поляків, більшість з яких до того мешкала у Бориславі.

Мешканець Вальбжиха та водночас Почесний громадянин м. Борислава Тадеуш Скренжина не без гордості розповідає, що до масового переїзду бориславських поляків долучився його брат, який, будучи висококваліфікованим працівником нафтової промисловості у Бориславі, замість того, щоб оселитися на прилеглих до України прикордонних територіях, зважився поїхати углиб Польщі.
– На вугільних копальнях Вальбжиха, – зазначає пан Тадеуш, – потреба у робітниках була надзвичайно високою, тож більшість бориславців, після того, як мій брат передав звістку про те, що тутешні шахти потребують висококваліфікаваних працівників, поїхала до Вальбжиха. Цікавим є факт, що весілля пана Тадеуша Скренжини було останнім шлюбом, зареєстрованим у польському костелі, а усі його учасники відразу після укладення шлюбу вирушили на нове місце проживання у Нижню Сілезію, де, власне, розташоване шахтарське місто Вальбжих.
Голова Товариства шанувальників землі Дрогобицької колишня бориславка пані Ірена Фрох згадує ті складні роки із болем. Батько із матір’ю пані Ірени також належали до числа тих родин, які покинули рідну домівку і виїхали у Польщу.
– У Бориславі по вул. Зеленій, – згадує пані Ірена, – довелося залишити новий, щойно збудований батьком, будинок, а мати після приїзду до Польщі ще довго не дозволяла розпаковувати речі, бо вважала, що у Вальбжиху ми тимчасово і обов’язково будемо повертатися назад.
Але доля розпорядилася по-іншому. Емігранти-поляки із українського Борислава назавжди залишилися у польському Вальбжиху, який став для них другою батьківщиною. Вони так і говорять, що Вальбжих став для них рідним містом, проте їхні серця та родинне коріння залишилося в українському Бориславі.
Завдяки багатьом переселенцям із колишніх польських східних околиць та репатріантів із Заходу – в основному шахтарів із Франції – Вальбжих продовжив своє просторове розширення та набув значного промислово-економічного значення в економіці Польщі. Адміністративні кордони міста «виросли», забравши під своє крило довколишні муніципалітети. У місті були зведені нові житлові комплекси, які змінили вигляд Вальбжиха, територія якого у середині 80-х років минулого століття почала складати майже 85 кв. км.
В епоху економічного розквіту (у 1975 – 1998 роках) місто було центром Вальбжихівського воєводства, а з 1999-го по 2003-й перебувало у статусі повітового міста, яке згодом втратило. Цей статус Вальбжиху вдалося відновити лише 2013 року завдяки тривалим значним зусиллям місцевих політиків на чолі із президентом міста Романом Шоломеєм, який також, до речі, удостоєний звання Почесного громадянина м. Борислава і неодноразово побував у нашому місті. Слід зазначити, що пан Роман Шоломей сьогодні вважається одним з найавторитетніших політиків Польщі, відтак Вальбжих та його мешканці пов’язують інтенсивний розвиток міста безпосередньо із діяльністю цієї неординарної особистості.
Втрата адміністративно-територіальних позицій Вальбжиха пов’язана з економічною кризою, яку пережило місто у зв’язку із розвалом соціалістичної системи та переходом економіки на ринкові умови господарювання. У середині 90-х років у місті припинили роботу всі копальні. Зупинилися три фарфорові виробництва. Хвиля безробітних накрила колись економічно процвітаюче місто. За різними підрахунками загальна кількість безробітних наприкінці 90-х років минулого століття у Вальбжиху перевершувала 20 тисяч. Люди залишилися без роботи, засобів існування, перспектив на майбутнє.

У розмові зі мною віце-президент (заступник міського голови) Вальбжиха Зигмунд Новачек зауважив, що у свій час Вальбжих пережив значно складніші часи, аніж сьогодні переживає Борислав. Проте громада міста не шукала винних, не опускала руки перед труднощами, а працювала, шукала виходу зі складної ситуації, що склалася у місті. І такий вихід було знайдено.
Заступник міського голови чи, як кажуть у Вальбжиху, віце-президент міста Зігмунт Новачек, зазначив, що позитивні зміни у Вальбжиху нерозривно пов’язані із реформами, які проводилися в країні польським урядом.
– Якогось суттєвого впливу, – зазначає пан Зигмунт, – на діяльність шахт місто не мало. Ситуацію вдалося потрохи змінювати на краще, коли завдяки урядовим реформам регіональні органи управління отримали можливість впливати на ситуацію, що склалася в економіці. Це було ще до вступу до Євросоюзу. Членство Польщі в ЄС відкрило перед міською адміністрацією нові можливості, адже давало доступ до європейських грантів та значно розширювало фінансові можливості міста.

Сьогодні Вальбжих, образно кажучи, із міста гірників перетворився на місто машинобудівників. Завдяки приходу іноземних інвестицій на околиці міста з’явилася нова сучасна промислова зона, яку самі мешканці міста називають технопарком. У цій зоні розташовано декілька сучасних виробництв світових автомобільних брендів, серед яких навіть можна побачити відому японську фірму «TOYOTA». Для японських автомобілів у польському Вальбжиху збирають коробки передач. Саме японці виявилися першими інвесторами, які не побоялися вкладати кошти у розвиток економіки Вальбжиха. Японці принесли у Вальбжих не лише нове сучасне високотехнологічне виробництво. Вони також сформували у місті нове ставлення роботодавців до найманих працівників, а також нову культуру виробничих взаємовідносин. Піcля появи цехів японської автомобілебудівної фірми «TOYOTA» у місті почали з’являтися виробництва інших всесвітньовідомих автомобільних брендів. Нині у Вальбжиху, окрім коробок передач для японських автомобілів, випускають також агрегати і деталі для відомих корейських та європейських марок автомобілів.
Поява нових сучасних виробництв стала своєрідним поштовхом до розвитку міста. Більшість автомобільних доріг та розв’язок були збудовані за останні три роки. Поряд із реалізацією інфраструктурних проектів у місті також здійснюється житлове будівництво. Вальбжих сьогодні інтенсивно розвивається, хоч подекуди все ще можна бачити залишки соціалістичної епохи.
Працівник муніципалітету Вальбжиха Андрій Раковський, який під час поїздки був для мене своєрідним екскурсоводом, не приховував, що сьогодні у місті можна знайти чимало складних питань, які потребують вирішення. Проте для першого ознайомлення ми вибрали те, що робить Вальбжих відомим світові та приваблює у місто туристів. Це відомий далеко за межами Польщі замок Ксьонж, музейний комплекс «Стара копальня» та курортний мікрорайон на околиці Вальбжиха Шавно-Здруй. Про це мова піде у наступних публікаціях.

Петро МАГУР
Вальбжих, Польща

© 2015 Walbrzyhc