Шановна редакціє газети «Нафтовик Борислава»

Звертається до вас Оксана Щигель-Калічак, що народилася і виросла в Бориславі. Звичайно, як і багато наших земляків, не з добра подалася у чужі краї. Зараз працюю у місті Пйомбіно (провінція Ліворно). На превеликий жаль, моє перебування в примусово-добровільному засланні затяглося на довгих десять років. Але старалася завжди, де б не працювала (в Неаполі, в Фаллоніках, в Пйомбіно) здружити, згуртувати своїх земляків. Вже кілька років минуло, відколи створено у нас українське Товариство «Ластівка» («Rondine») при міжкультурній асоціації «Самарканд» (Circolo Interculturale «Samarcanda», що в місті Пйомбіно по вул. Фелліні, 58.
Звичайно ж, прикро, що із 300 українських емігрантів, у зустрічах товариства беруть участь лише 20 – 25 осіб. Але дуже радує, що церква, де проводить відправи Служби Божої отець Миколай Джунджар, на великі свята переповнена людом. Керує хором чудовий спеціаліст своєї справи Любомир Вереснюк, що родом зі Стрия. А його дружина Стефанія, а також Марія Дричик, Людмила Пігузова, Дана Бондар, Галина Голінка – найактивніші в церковній громаді.
Не дуже активною є участь наших співвітчизників у виборах додаткових радників від іноземних громадян до міської ради Пйомбіно. Та все-таки до Списку Європи у раді було обрано мого сина – Тараса Калічака, що дуже тішить моє серце. Дуже гарно підготували ми Шевченківський вечір і виставку «Христос Воскрес! Воскресла Україна!». Робимо багато, щоб італійці більше дізналися про нашу рідну землю. А через газету надсилаємо найщиріші вітання від українського Товариства «Ластівка» рідному Бориславу, усім землякам, що розсіяні зараз по багатьох країнах Європи, і тим, що мешкають в Україні. Нехай здійснюються ваші задуми, нехай пісня українська завжди зігріває ваші душі, нехай щирі друзі увійдуть у ваші серця і щоб в доброму здоров’ї повернулися ми скоро додому. Висилаю свої поетичні рядки з посвятою вам, мої дорогі співвітчизники.
З найкращими побажаннями
Оксана ЩИГЕЛЬ-КАЛІЧАК,
голова Товариства «Ластівка»

ЩАСЛИВА
Не покидай мене, надіє!
Ти шанс даєш на вижиття.
Лиш вчора плакала в розпуці,
А нині вірую в життя.

Всміхнуся я йому щасливо,
Піднявши очі до небес, –
Там ясність чиста неозора
Війне мені з небесних плес.

Який же рай – ця гарна днина!
Аж хочеться спинити час,
Щоб він і далі так щасливо
Назавжди був лише для нас.

СВОБОДА
Нарешті! Свобода!
День вільний!
З рутини щоденної праці
На волю я вирвалась нині.
Спішу я до світу, до моря,
Де Ельбу видно в імлі,
Бо треба набратись здоров’я
Й небесної сили мені.
Хоч січень, та дощ, що тут рідко бува,
Все лиє і лиє.
Й чуже вмиває це місто,
Що зветься «cifta».
Людей зранку майже не видко,
Несуться машини лиш швидко.
А в барах сидять безтурботні пани.
Так хочеться кави напитись мені –
По-львівськи, як вдома з подругами,
Що залишились далеко
За морем і за горами,
Що видно їх там, за причалом…
Над островом хмари нависли тягаром,
Сонця не видно, на морі хвильки,
Чайки вбирають живі дощинки…
А мені хочеться чайкою стати,
І вітром, що розжене непогоду,
І сонцем, що вкаже найближчу дорогу
До краю найкращого і наймилішого мого.

ЖАЛЬ-СУМ
Ох, як тяжко на чужині,
Стискають горло всі жалі
Й не відступають ні вдень, ні вночі.
Жаль за землею, що я залишила
У тяжкій скруті,
Щоб дітям допомогти хоч трохи
І повернутись…
Жаль стискає все більше й сильніше,
Не бачу рідних роками,
Бо шляхи всі замело снігами.
Дощем бориславським ллє жаль із очей,
В грудях пече, кусає губи до болю.
І виривається стогоном – криком на волю.
Жаліємось тут одна одній Й клянемось:
Ще б цю останню позичку віддати
Й назавжди податись до хати.
Жалі все рояться і рояться,
Думка надією лине до сина,
Що скаже: «Приїдь, мам, пора!».
Та роками цих слів все нема…
Жаль-сум за дверима лишила,
До поїзда бігла – не було холодного снігу,
Вогнями дорога світилась
І за горами мене Україна зустріла!

* * *
Маркіянчика, мого внучка дорогого,
Вітаю сердечно з краю неблизького.
Так роки поволі минають,
А я зі світів не вертаю…

Та вірю, дитинко, вернусь я вже скоро,
Бо сниться і сниться додому дорога;
Сняться Карпати, джерела цілющі
У рідному місті, в моїм Трускавці.

Де воду я пила, як спрага долала,
І спалює й зараз у мене вуста,
Коли промовляти із тугою стала:
– Пора вже додому, додому пора…

Сниться і небо рідне та близьке,
З якого то дощ дзебенить, як з відра,
То сонцем заграє веселка з Стрия
І зблисне росою ця щедра земля.

А я вже в дорозі, нехай тільки в снах,
До внука, до сина, старенької хати,
І серце радіє й душа вже не плаче,
Бо бачу, як Марко по стежечці скаче:

«Бабуся приїхала! Моя!
З «передачі»!
Татку, мамусю, погляньте скоріш –
Близько-близенько вже біля воріт
Спішить з італійських тернових доріг!».

…Цілую я ручки, оченята синенькі,
Волосячко й носик – рости здоровенький,
Мужній і працюй, як твій рід, Маркіяне,
Щасливий будь в Бога, мій внучку коханий.

Італія, місто Пйомбіно

На знімку: отакі вони, наші краяни – українці в Італії, які навіть далеко від рідної землі не забувають Батьківщину.
Третя зліва – Оксана Щигиль-Калічак зі своїми друзями – земляками.

«Тату мій»