…Нехай святиться ім’я Твоє, як на небі, так і на землі…
Проминули вже Різдво, Йорданські і Святого Івана празники. І нашого тата назвали й охрестили Іваном. Міцним був, як горіх, працьовитий і співучий. А було б йому в березні цього року вже вісімдесят! Та скоро поспішили, ви, тату, поминути у вічність. Не встигли натішитись навіть Незалежністю України і внуками погордитись.
Сьогодні день ясний. Небо без хмаринок. Здається неосяжною кришталевою банею. Тільки в Італії буває таке небо і така зима. У Бориславі ж – моє небо. Його рукою досягнеш і з хмари поллє дощем.
Далеко, ой як далеко, доля постелила мені дорогу. Працюю зараз далеко від рідних країв, а також від тієї дороги, що веде від мосту Барабського через парк до Електровні, до вулиці моєї, що зветься Гірною. Що ще може бути краще від гір моїх? – «Тільки – гори». – сказав вже поет відомий.
Дали нам роботу нелегку італійські сім’ї. І нині день робочий. Не вийдеш, не вдихнеш вільно, як в рідних Карпатах, бо робота тут така – цілодобова. Доглядаю я хвору сеньйору, а в думках з татом моїм розмовляю. Кажуть люди, що був він щасливий у Бога, бо ховали на самих Святих Петра і Павла. А це – добра ознака…
– Знаєте, тату, ми з сестрами чесною працею досягли свої життєві перемоги. Старша ваша дочка Ірина, що вдовою залишилася молодою, сама виростила своїх дітей Ростислава і Лідію.
Гордися, радуйся, дідусю Іване, бо Лідочка закінчила вже університет і заміж вийшла за Олександра, якого полюбила. А внук Ростислав, після захисту кандидатської, працює в пожежному інституті і ростять з дружиною Оленкою свою донечку, а вашу правнучку Мартусю-щебетуху.
Радуйтесь, гордіться, тату! Бо синок Богдан, наймолодшої дочки Марії, успішно закінчив школу і до Харкова вчитись поїхав. Така ж гарна і вихована ваша внучка Людмила, що захистилась по філософії і працює викладачем в цьому ж Харкові. Разом з чоловіком Сергієм бавлять новонароджену вашу правнучку Анночку.
Дай же, Божечко, здоров’я моїй сестричці Марусі, котра живе і працює в Черкасах. Хай води могутнього Дніпра відженуть геть те зло, що приніс нам Чорнобиль!
Гордіться, радуйтесь, тату мій! І мої сини Андрій і Тарас виросли достойними людьми. Невісточка Світлана і Андрійко працюють добрими лікарями. А їхній синочок Маркіян вже перший клас закінчує. Мудрий і лагідний мій внучок росте. А корені наші міцні й талановиті, бо духом сягають до славетних Франкового і Осмомислового родів!
Радуйтесь, тату! Гордіться, дідусю Іване! Бо і Тарасик, молодший мій синочок, добре працює. Він зовсім до вас вдався. Тільки б ще розспівався, як Ви, а Ви ж так чудно співали! І зараз старші люди пам’ятають Івана Щигля на хорах у церкві на Волянці, що в Бориславі.
Як і я пам’ятаю, тату мій, що Ви все життя мріяли полинути через гори до рідної Квасени. Не судилось. Бо Надсяння, Лемківщина була така недосяжно-далека через владування совєтських терористів. Та вірю, тату, що дух Ваш вільний, побував уже і там, у своїй Вітчизні, провідавши предків наших.
Горджусь і радуюсь я, тату мій! Бо роду нашому ніколи не буде переводу. Бо добрими справами й іменами внуків збережемо його!
І вже котрий раз промовляю я стиха: «Дякую, тату, я Вам». То хочу кричати на весь широкий світ: «Тату! Я дякую Вам!».
…Відкрила я з розмахом вікно. Чути щебет пташок, хоча за будинком – велика вулиця із сотнями машин. А ось і голуби прилетіли на підвіконня, яких тут дуже багато. Вітром теплим війнуло в лице. І знаю тільки я, що це дух Ваш, тату, приголубив моє сиве давно вже волосся.
– Радуйтесь, тату, і за мене, Вашу дочку Оксану, бо надзвичайно щасливою відчуваю себе, маючи таку гарну велику рідню!

А я тихенько помолюся.
І завтра. І завжди.
І нехай святиться ім’я Ваше, як на небі, так і на землі…

Оксана ЩИГЕЛЬ-КАЛІЧАК

ПРИЛЕТІЛА «ЛАСТІВКА» З ІТАЛІЙСЬКИХ ТЕРНОВИХ ДОРІГ

Print PDF