Зустріч з сином
Зустрілись батько з сином на війні,
Там, де життя зі смертю разом ходить.
Обійми стримані, тече сльозинка по щоці,
Оправдується що то так, бо сонечко заходить.

– А що з ногою, синку? Розкажи мені.
– Та так нічого. Хлопці шепчуть: «Куля».
– Ну, батьку, перестань. Я ж на війні.
Зате тут добре знаємо, що значить слово «воля».

За неї наші голови складем,
Але ніколи ми не станем на коліна.
Як треба до кінця – то до кінця підем,
Щоб не перетворилась Україна у руїну.

– А це що?
– То медаль моя, – зніяковіло батьку син відповідає.
– За мужність сина Вашого в боях, –
Знов побратими відповісти помагають.

Хоч малослівний, та про все говорять очі.
Сказать, що більш змужнів, – нічого не сказать.
Він подумки уже далеко, під покровом ночі
Знов у розвідку йде життям ризикувать.

Гордитися дітьми такими треба!
Вони готові йти на смерть,
Щоб загасить війни пожар,
Щоб лиш над нами було мирне небо.
– А знаєте, де служить? Батальйон «Айдар».

Непроханий «брат»
Знов новий день і нові похоронки.
Коли закінчиться проклята ця війна?
Немов зерном, засіяна воронками,
Від болю стогне українськая земля.

О Господи! Не залишай нас у біді.
Невже не жаль? Син не побачить більше батька.
А де ж батьки агресора? Невже сліпі,
Що смерть несе їх син й ота орда москальська.

Прийшов до нас.
Ні, не прийшов –  ввірвався «брат».
До цього жили ми, не скажу, що любились,
Просто не вірили, що це убивця й кат.
Тепер в любові того «брата» ми зневірились.

Стоїть дитина біля розвалених воріт,
Все розбомбили, рештки догорають.
Після «відвідин брата» скільки ще сиріт
Чекатимуть на батька…
Не прийде. В живих немає.

Чому й за що ми проливаєм кров?
Свою свободу захищаєм і чужого ми не хочем.
Ні, ми – не бидло! Треба – то повстанем знов,
Бо віддаємо перевагу світлу, а не ночі.

Пам’ятай!
Скажи, о люба нене – Україно!
Чому раніш не помічала ти мене?
Лише тепер, коли за тебе я загинув,
Й життя ніхто мені не поверне.

То й що, що став Героєм України?
Невже для того треба помирать?
Я б міг вирощувати хліб, та клята міна
Зуміла мої мрії обірвать.

Тепер із неба мовчки споглядаю,
Молюсь за Україну, рідний край,
До школи своїх діток, як ідуть, оберігаю,
Дружині шепочу: «Кохана, не скучай.

Я навесні повернусь мокрою росою,
Промінчик сонця літом буду я,
Сніжинкою – холодною зимою,
Весною – піснею в садочку солов’я.

І тільки хочу вірить: недаремно я загинув,
Й моя Вкраїна розцвіте, як райський сад.
«Слава Героям!» гучно буде линуть,
Лиш жаль, що їм життя не повернуть назад.

Два товариші.
Знову обстріл, кат далі лютує.
Танки, «Гради», гармати шумлять.
Не вберіг… Якби знати, що доля готує,
Я тебе, а не ти мав тоді прикривать.

Як мені повертатись додому,
В рідний край, у рідне село,
Якщо друга я втратив і більше ніколи
Не потисну при зустрічі руку його.

Як загляну в дітей оченята,
Що спитають: «А де наш татусь?
Ви ж разом виходили з хати,
І казав, що я скоро вернусь».

Повернувся. Та більше не встане,
Не обніме малечу свою,
Не покаже ніколи смертельнії рани,
Що отримав в останнім бою.

Він загинув, щоб в мирі ми жили,
І життя не спинялось на мить!
Та просив, щоб за ним не тужили,
А малечі сказали – татусь їхній спить.

Навіщо війна?
Одного звуть Ваня, а другого – Йванко,
Зустрілись в двобої страшнім
На Україні, під Іловайськом,
Зруйнованій «Градом» землі.

Лежать майже поруч, залите все кров’ю.
– Зачем ть пришел, друг, на землю мою? –
Запитує Ваня, той, що з Підмосков’я.
–Та ні, це не так, захищаю свою.

Невже ти не бачиш – це моя Вкраїна,
Невже не помітив розлогих степів,
Засіяних хлібом? Тут моя родина,
Мене ростив батько, я – своїх синів.

– Тогда не пойму, как я здесь оказался?
Ведь мне же сказали: «Иди, защищай!
И думал: ть – враг мой, но я ошибался,
Все тело болит, умираю, прощай!».

– Ні! Ваню! Не дам я тобі помирати,
А мати? Дружина? А діти твої?
Ти ще повернешся до рідної хати,
Де твої степи і російські гаї.

Вони помирали, обнявшись обоє,
Скривавлені в чорній від болю землі.
Іванко загинув за Неньку героєм,
А Ваня – агресором в клятій війні.