Ірина Сеник була нашою гордістю – Героїня Світу, Почесна громадянка Борислава і Львова, голова «Союзу Українок», членкиня Ліги українських жінок, член юнацької сітки ОУН, член крайового відділу пропаганди ОУН, зв’язкова генерала Романа Шухевича, багаторічний політв’язень сталінських таборів, мисткиня народної вишивки. Це Людина, поруч із якою кожен прагнув бути кращим.
В честь 90-ліття з дня народження пані Ірини 8 червня у міському Палаці культури відбувся літературно-мистецький захід «Нескорена духом» за участі артистів Львівської філармонії та людей, які особисто були знайомі з цією неймовірною жінкою.
Режисером-постановником та генератором ідеї святкування була заслужена артистка України Любов Фітьо, яка дуже добре постаралася для того, щоб концерт був цікавим та душевним. Основним завданням, яке вона поставила перед ораторами вечора, – розповідати про Ірину Сеник те, чого не знайдеш у книжках про неї, свої власні спогади та емоції. Після спільної молитви з отцем-деканом Романом Василівом зі вступним словом виступили міський голова Ігор Яворський та його заступник Роксоляна Гарасимів. Пан Ігор щиро зізнався, що дуже шкодує, що не міг бути особисто знайомим з Іриною Сеник, адже ця жінка на своїх тендітних плечах достойно винесла значні випробування долі і залишилась вірною своїм принципам та Батьківщині, у неї є чого повчитись.
Ірина Сеник писала вірші з дев’ятирічного віку. Писала так легко, як думала чи співала. Так само легко дарувала їх друзям і соратникам, щоби підбадьорити, підтримати, допомогти. Зберігаються вони у звичайних блокнотах, на клаптиках паперу чи навіть на звичайнісінькій серветці, як дотепний коментар щодо фуршету після чергової урочистої академії, як пам’ять, як живе слово близької і рідної людини.
Пощастило бути знайомим з Іриною Сеник депутату Бориславської міської ради Андрієві Спасу. «Про пані Ірину можна говорити як дуже довго, так і зовсім коротко. Це справжня Людина. Вона має численні нагороди, які заслужила по праву, але напевне і їх не вистачило б, щоб віддячити їй за всі її страждання, відвагу та незламність». Також пан Андрій розповів, що разом з Бориславською станицею «Пласт», яку курує Ігор Пиріг, було знято фільм про Ірину Сеник, в якому є саме те, чого в книжках не писано, і він буде продемонстрований бориславцям найближчим часом.
Витупили також і членкині «Союзу Українок», а саме голова Всеукраїнської громадської організації «Союз Українок» Ореслава Хомик, голова «Союзу Українок» Львівщини Ольга Пастушенко. Пані Ореслава до списку титулів Ірини Сеник, які назвав Андрій Спас, додала ще одни – особливо небезпечна рецидивістка. «Ірина Сеник ніколи не нарікала на своє життя. Все говорила з гумором про те, що вона пережила. Ніколи не відмовляла громадським організаціям у власній участі у їхніх заходах. Вона завжди долучалася своєю працею, своїм словом. Немає меж її шляхетності, а її жертовності треба поклонятися. Такі як Ірина Сеник становлять золотий запас країни, ту еліту України, котру треба шанувати і пам’ять її утримувати на вічно. Ірина Сеник простелила нам під ноги сувій свого полотна і наш обов’язок гідно пройти по ньому».
Співведучою разом із Любою Фітьо була десятикласниця школи-інтернат Соломія Маркевич. Пані Люба довірила їй дуже важливе завдання – читати вірші Ірини Сеник так, як би їх читала сама поетеса. І Соломії це вдалося.
Свято відкрили гімном націоналістів «Зродились ми великої години», який виконав молодий вокальний чоловічий квартет «Leon Voci». У супроводі Академічного інструментального ансамблю «Високий Замок» вокалісти Лідія Коструба, Оксана Гриб та Орест Цимбала виконали українські пісні, які розповідали про Львів 30-х років, повстанську долю та незгасимі оптимізм і бажання жити, не зважаючи на всі негаразди.
Приємною несподіванкою стали дві пісні на вірші Ірини Сеник. Не побоявся перетворити у мелодичні звуки силу слова поетеси-героїні бард Олесь Дяк. Він виконав дві пісні «В діброві спогадів моїх» та «Пісня від Ірини». Як сказав сам пан Олесь, для нього це дуже велика честь виступати на цьому концерті. Від знає не з чуток, що таке бути політв’язнем, адже його власний батько був одним із них. «Лише завдяки наполегливому проханню Любові Фітьо появилась ось ця перша пісня «В діброві спогадів моїх» на слова Ірини Сеник. Мені було навіть трішки лячно братися за таку роботу, бо я чітко усвідомлював цю величезну відповідальність, яку поклали на мої плечі. Я був здивований вибором моєї кандидатури, але як пояснили мені мої знайомі професійні музиканти, вони можуть написати оду, симфонію, кантату, а вірші Ірини Сеник повинні бути піснею. Щирою, душевною, відвертою і справжньою. Коли я писав пісні на вірші Ірини Сеник, я згадував життєві дороги моїх батьків, які також відчули на собі весь жах табірних поневірянь. Я бував там неодноразово, провідуючи свого батька і просто не міг не вирости патріотом України. І коли я писав ці пісні перед моїми очима стояв і мій живий молодий батько, і його побратими по ув’язненню. «Пісня від Ірини» саме «від» тому, що мені хотілося щоб через мої уста, через пісню, пані Ірина промовляла до нас усіх у цю хвилину і у всі інші, коли ми знову звертатимемось до її творчості».
Розповів декілька слів про Ірину Сеник, як називала його сама поетеса, її хороший друг Мирослав Маринович. «Ірина була песимістичною оптимісткою. За цим висловом дуже гарно відображена її здатність прекрасно розуміти людську природу, а з іншого боку зберігати віру в людину. Вона ні з ким не лукавила і це вміння бралося з тої щирості, з якої вона поставала ще з самого малечку. В мене взагалі було таке враження, що її колиска мала два відділення: одне – релігійні віра і традиція, які вона успадкувала ще від батьків, друге – вірність національній ідеї. І там і там вона не зраджувала і була такою, якою хотіла бути. Це дуже легко бути щирим і правдивим, коли ти не зрадив. В цьому розумінні Ірина Сеник є чудовим прикладом. В чоловічих таборах ходили легенди про жіночі табори. Жінки там були сміливі, сильні і могли дозволити собі значно більше, ніж чоловіки. Вони вибороли право вишивати на своїх робах українські орнаменти, прикрашати вишивками свої тюремні помешкання, висаджувати квіти та займатися поезією. Сама Ірина казала, що її життя як кетяги калини, які зачепилися об дроти. Ще одне поєднання реалізму і поезії. Вона була реабілітована. Але після цього вона не почула жодного слова вибачення від своїх кривдників, ніхто не поніс відповідальності за те що її, молоду жінку, все життя карали. На завершення, хотів би позичити специфічний гумор пані Ірини – коли її запитали як вона ставиться до своїх кривдників, то вона відповіла так просто по-жіночому, по-народному: «Я своїх кривдників маю в плечах!» Це була справжня відповідь тої жінки, яка була настільки гідною і правдивою, що вона могла дозволити собі це сказати».
Яким важким не було би життя,
Не треба сумувати.
Молитись треба і вперед іти,
Усе гірке замести.
Бог не завдав нікому ще хрести,
Які не в силі нести.
Життєва дорога Ірини Сеник була дорогою боротьби, невимовних страждань і незламної віри. Ледь не половину життя, а саме 34 роки, забрали у неї поневіряння по таборах, засланнях та тюрмах. Те, що прийшлося їй пережити не побажаєш навіть ворогові, а вона витерпіла, не зламалася, не втратила своєї гідності та прагнення до волі.
Від першого арешту в 46-му Ірина Сеник вже не мала права мешкати в рідному Львові. А через багато літ, аж десь у 90-му, чужі люди зупинили її на східцях і навіть не пустили до порогу батьківської оселі. Залишилася вона до останнього дня на тому «сто першому кілометрі», яким довгі роки для наших українських патріотів було місто Борислав. Та й, спитати, навіщо було повертатися до Львова через стільки літ? Щоби будити страшні спогади про тюрму на Лонцького, де її, тендітну 20-тилітню студентку Франкового університету, били дротяними нагайками, припікали газом та заливали у карцері крижаною водою? Зрештою, не з її характером було жити минулим чи виставляти рахунки за втрачене. Офіційний нагляд за діяльністю Ірини Сеник тривав аж до проголошення незалежності України. Її непростий земний побут до самої своєї смерті оберігав відомий у Бориславі політв’язень Василь Дейко, що на схилі літ, на жаль, уже ненадовго, став її чоловіком.
Окрім поезії в тюремній камері Ірина Сеник знайшла своє нове захоплення – вишивку. За довгі тюремні дні Ірина Сеник навчилася усіх тонкощів мистецтва вишивки, чим чарувала людей упродовж десятків літ. Сьогодні ми знаємо її як визнану майстриню-вишивальницю зі світовим іменем, яка дивувала і буде ще довго дивувати своєю творчістю. Пані Ірина мала не тільки добре відчуття мови, але й гармонії кольору, добре малювала. Також вона дуже охоче дарувала свої вишиванки друзям – вважала, що вишивка найкраща тоді, коли вона використовується, коли зігріта теплом людського серця. Ірина Сеник створила за своє життя цілий світ неповторних узорів, започаткувала свою техніку вишивання.
Ті університети, які їй не дали закінчити, сторицею надолужила самоосвітою. Її ерудиції дивувалися науковці. Її шляхетність була природною і вишуканою водночас. Її поезія складна, як і саме життя, однак ви не знайдете у ній ані жовчної ненависті, ані міщанських умовностей.
На жаль, сповнене боротьби і творчості життя Ірини Сеник обірвалося 25 жовтня 2009 року і рідний Львів прийняв її у вічні обійми. Пані Ірина дійсно належала до когорти наївних і щирих романтиків, які ціною власного понівеченого життя відважно боролися за волю України. Сильна та відважна жінка залишиться назавжди символом незламного духу та патріотизму до останньої краплі, до останнього подиху. Маючи таких титанів минулого ми просто зобов’язані відстоювати наше майбутнє і довести, що ми гідні називатися справжніми патріотами та дітьми своєї Батьківщини.
Анна САГАН

Print PDF