Наприкінці літа про Вальбжих заговорив світ. Польське місто-побратим Борислава декілька тижнів поспіль з’являлося на сторінках світової преси у зв’язку із унікальним відкриттям: двоє громадянин Польщі виявили в одному із тунелів Вальбжиха неподалік замку Ксьонж бронепоїзд із золотом та коштовностями Третього рейху, який пропав 1945 року біля Вроцлава.
Польські дігери не зважилися самі повідомити про унікальну знахідку мера міста Валбжиха Романа Шоломея, який, до речі, разом із двома іншими мешканцями цього польського міста – Зігмунтом Новачеком та Тадеушем Скренжиною – удостоєні звання Почесного громадянина міста Борислава. Чоловіки офіційно сповістили про свою знахідку мерію Вальбжиха через юридичну фірму, яка взялася представляти їхні інтереси. Молоді люди мають намір отримати десятивідсоткову винагороду від загальної вартості скарбу часів Другої світової війни.
Офіційна влада Польщі наразі не підтвердила і не спорстувала відомості про те, що неподалік Вальбжиха шукачі скарбів знайшли легендарне золото Третього рейху, навколо якого ходить безліч чуток. За повідомленням мерії Вальбжиха, із достовірністю повідомлення про золотий поїзд намагаються розібратися польські військові, поліцейські та пожежники.
У коментарі з приводу цієї унікальної знахідки, яка у перерахунку на сучасні реалії містить 1/35 частину золотого запасу всього Євросоюзу віце-президент Вальбжиха Збігнев Новачек, не заперечував, що скарби справді сховані в адміністративних межах міста. На жаль, чогось конкретнішого від пана Збігнєва довідатися не вдалося. І це можна зрозуміти. Адже йдеться про скарби, які за кількістю коштовного металу втричі перевищують золотий запас Польщі, Швеції та Румунії. Тому мерія Вальбжиха поводить себе дуже виважено, щоб вберегти місто від напливу чорних археологів, які з часу закінчення Другої світової війни полюють за потягом, що перевозив скарби нацистів і зник у одному із тунелів неподалік замку Ксьонж.
Під час мого перебування у Польщі та відвідин другого за величиною замку Польщі, що знаходиться в адміністративних межах Вальбжиха, мій незмінний гід – працівник муніципалітету Андрій Гургула – неодноразо наголошував, що бурхливий економічний розвиток Вальбжиха пов’язаний із видобутком кам’яного вугілля, перші поклади якого тут були виявлені і почали видобуватися із ХVІ століття. У 1742 році у місті знаходилася найпотужніша у Європі шахта зі сплавною штольнею, а у середині ХІХ ст. Вальбжих стає потужним світовим центром підземного видобутку кам’яного вугілля. Після приєднання до Прусії місто отримало назву Вальденбурга, і його архітектура та планування зазнають очевидного пруського впливу, який спостерігається на вулицях міста і сьогодні. Слід відзначити, що упродовж декількох століть поспіль історія Вальбжиха нерозривно пов’язана з однією із найбагатших та найвпливовіших родин Прусії Хохбергів, у родовій власності якої знаходився не лише замок, але й саме місто разом із вугільними копальнями.
Кам’яне вугілля та шахти, практично, до початку ХХІ ст. були своєрідною візитівкою Вальбжиха. У 1945 році, коли місто повернулося до складу Польщі, потреба висококваліфікованого персоналу для відновлення роботи гірничовидобувної галузі, обумовила той факт, що із українського Борислава до Вальбжиха приїхало майже 20 тисяч переселенців. В основному це були українські поляки, які потрапляли під примусове переселення, відповідно домовленостей щодо повоєнного облаштування життя Європи Сталіна – Рузвальда – Черчіля, що були досягнуті на Ялтинській конференції. До Вальбжиха здебільшого переїхали висококваліфіковані робітники-поляки із бориславських нафтових копалень, які до сьогодні зберігають свій вплив на діяльність мерії, а виходець із Борислава Тадеуш Скренжина є одним із найшановніших та найвпливовіших мешканців Вальбжиха. Історія міста під час Другої світової війни дуже загадкова і багата на різноманітні таємниці. У Вальбжиху та його околицях з’являється значна кількість незрозумілих споруд та об’єктів, а саме місто набуває статусу важливого військово-промислового центру Німеччини.
У роки війни нацисти у копальнях Вальбжиха облаштували декілька заводів та фабрик військового спрямування і, як стверджує польський дослідник президент товариства «Riese» Кшиштоф Шпаковський, велетенське бомбосховище, яке мало забезпечити обранцям Гітлера виживання протягом кількох років. Історик стверджує, що комплекс належить до об’єкту «Гігант», який складається з двох тунелів площею 20 кв. км з залізничними коліями та ще одного об’єкту досі невідкритого. У європейських наукових колах побутує думка, що десь тут і пропав бронепоїзд із золотом та коштовностями нацистів. І чогось дивного у тому вбачати не слід.
Шахти Вальбжиха до сьогодні зберігають чимало таємниць, які стали легендами. Саме вони час від часу стають основою сенсаційних повідомлень, які з’являються у світових мас-медіа. Одним із таких можна вважати сенсацію про золото Третього рейху. Мені складно судити, наскільки ця інформація відповідає дійсності, адже жодна із посадових осіб мерії міста не підтвердила цю сенсацію і не спростувала її. Це дає підстави стверджувати, що історія підземного видобутку кам’яного вугілля в Нижній Сілезії, як історія міста польських гірників Вальбжиха потребує детальних досліджень.
Окреслюючи план мого перебування у Вальбжиху, Андрій Гургула до об’єктів для обов’язкового відвідування відніс комплекс «Стара копальня», що знаходиться на території нині недіючої шахти «Юлія». Мушу зазначити, що мене мало зацікавила пропозиція працівника мерії відвідати територію недіючої шахти. У Бориславі ми також маємо непрацююче озокоритовидобувне управління, однак ніхто його ніколи не вважав історичною пам’яткою, хоч за своєю суттю бориславська озокеритна шахта є унікальною, адже підземний промисловий видобуток земного воску в Бориславі розпочався дещо раніше, як промислова підземна розробка кам’яного вугілля у Вальбжиху. Окрім того, промисловий видобуток озокериту тривалий час проводився лише у двох місцях на планеті – в американському штаті Юта та українському Бориславі.
Проте аргументи пана Андрія, що копальню треба обов’язково побачити взяли верх над бажанням поплавати у басейні спортивно-концертного комплексу, який, до речі, з часу введення в експлуатацію став справжнім культурно-мистецьким центром міста.
«Стара копальня» у буквальному розумінні слова відразу вразила мене своєю облаштованою та чистою територією. Тут все було зроблено до ладу та зі смаком. Акуратно вимощені бруківкою доріжки, облаштовані стоянки для автотранспорту та капітально відремонтовані за сучасними європейськими технологіями будівлі колишніх виробничих корпусів тішили погляд. Про їх колишнє виробниче призначення нагадували два копри, які височіли над покрівлею колишніх виробничих цехів шахти, та гірниче промислове обладнання, акуратно розставлене по всій території в якості експонатів для загального огляду. Підйомні механізми шахти працюють досі, і кожен бажаючий може опуститися під землю, щоб познайомитися, як відбувався видобуток кам’яного вугілля. Окрім того, відразу при в’їзді на територію «Старої копальні» було зведено сучасну оглядову вежу, де з висоти пташиного польоту кожен відвідувач може побачити весь виробничо-технічний комплекс колишньої шахти «Юлія» та подивитися на околиці оновленого Вальбжиха.
Працівник мерії Андрій Гургула розповідав, що уже в тридцятих роках минулого століття видобуток кам’яного вугілля на шахтах Вальбжиха ставав малорентабельним, через що німці почали використовувати підземні виробки з іншою метою. Проте за часів соціалізму на це уваги звертали мало, відтак місто до середини 90-х років було потужним центром підземного видобутку кам’яного вугілля у Польщі.
Перехід країн соціалістичного табору на ринкові методи ведення економіки обумовив у Вальбжиху зупинку трьох шахт і двох порцелянових заводів, які працювали на місцевому дешевому вугіллі.
– То був дуже складний час, – зазначає пан Андрій, – коли на вулиці міста висипало майже двадцять тисяч безробітних. Проте промислове обладнання шахт не розікрали, і коли місто вийшло на шлях економічного зростання виникла ідея створення культурно-історичного парку, який би став потужним громадсько-культурним центром життя міста.
Працівник мерії розповідає, що основною проблемою було, як правильно використати наявні площі та обладнання. Для прикладу, виставкова зала із гончарським відділом – це приміщення електротехнічного цеху шахти. На момент реконструкції воно знаходилося у такому жахливому стані, що стояло питання про його знесення. Сьогодні у цій залі виставлена експозиція мистецьких робіт всесвітньовідомих скульпторів не тільки із Європи, але й із Австралії та США. Разом із тим тут також працює мистецький гурток, де початкуючі митці можуть зробити перші кроки в оволодінні мистецтвом роботи з порцеляною.
– У колишній механічній майстерні, – розповідає пан Андрій, – було облаштовано бар. Він хоч і має дещо специфічне оформлення, проте кожен відвідувач почуває себе тут комфортно.
А загалом, за висловом Андрія Гургули, культурно-історичний комплекс «Стара копальня» повинен стати своєрідним центром громадських ініціатив Вальбжиха. На території культурно-історичного комплексу «Стара копальня» мерія міста планує розмістити практично усі громадські організації та товариства міста. Тут розташований великий кіноконцертний комплекс, здатний вмістити близько п’яти тисяч чоловік. У ньому мерія Вальбжиха планує проводити загальноміські та регіональні культурно-відпочинкові заходи для молоді.
Збудований у рамках організаційної програми для Нижньосилезького воєводства на 2007 – 2013 роки за кошти Фонду регіонального розвитку Європейського Союзу загальнокультурний комплекс «Стара копальня» є своєрідним свідченням проєвропейського вектора розвитку нашого польського міста-побратима. Комплекс увібрав у себе багатовікову історію підземного видобутку вугілля у Вальбжиху і водначас став справжньою окрасою сучасного оновленого європейського міста. Наші польські побратими зуміли поєднати у ньому минуле і сучасне рідного міста. І цього нам вартує у них повчитися.
Петро МАГУР
Вальбжих –
Борислав

Print PDF