Пам’ять, яка зобов’язує

З часу розстрілу Майдану минає два роки. Час важких втрат, болю і випробувань. Минає два роки від подій, які назавжди змінили країну і кожного українця, подій, які залишили в минулому мирне розмірене життя. Лютий 2014 року закарбувався в історичній пам’яті нашого народу назавжди. Вся Україна і весь світ стали свідками холодної жорстокості катів і щирого, чистого, світлого, відчайдушного пориву повстанців, людей з дерев’яними щитами, які гинули від снайперських куль професійних вбивць. Такою є ціна нашої свободи. Кривава жертва мирних людей, принесена на жертовник заради майбутніх поколінь. Небесна сотня – це найсвятіший образ новітньої України. Спомин Героїв Небесної сотні – це не привід для виступів і політичних диспутів. Тут не може бути красномовства. Не слова, а дії потрібні Україні й українцям. Вірю, що країну об’єднає праця заради майбутнього і молитва за наших Героїв, за нашу небесну охорону. Ми у вічному боргу перед їх найсвітлішою пам’яттю.
Події Постмайданівської України увійдуть в історію нашої Держави, як боротьба українського народу проти зовнішньої агресії за волю, за честь і славу, за народ, за Незалежність Батьківщини. В черговий раз за свою багатовікову історію українці довели, що готові стояти до останнього за волю свого народу. Довели, що готові віддати життя за свободу. Довели, що Честь, Слава, Гідність – це не просто слова, а принципи, заради яких варто жити і заради яких можна померти.
З перших днів проведення антитерористичної операції сотні бориславців відстоюють свободу і незалежність України, борються за її квітуче майбутнє. Нам є ким пишатися. Та, на жаль, і є за ким сумувати.
З поля бою цієї неоголошеної війни проти українського народу не повернулося вже четверо синів нашого міста. Це лише невелика краплина у морі всенародного болю і водночас шани і пам’яті.
Ми бережемо спогади про кожного з Героїв, і низько схиляємось перед величчю їх подвигу.
Козацьке прислів’я говорить: «Коли всім народом дмухнути, буде ураган!». Саме з такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш народ «дмухнув» в сторону зла, фальші, лицемірства.
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда,
за вас слава
І воля святая! –
Закликав українців Тарас Шевченко. Великий Кобзар знав, що непоборним нашим бажанням було звільнення від неволі. Якийсь час ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – то не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього нашу народну душу.
Шевченко знав і бачив, що ми вмираємо рабами не тому, що ми слабкі фізично, а тому, що ми захворіли духовно, бо думали, як раби. А рабів навіть Бог не може визволити. «Рабів до раю не пускають!» – такі заклики часто лунали на Майдані і вже вкорінилися у свідомості українців. Такими закликами, патріотичною атмосферою кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об’єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа.
Після Майдану наступникам Великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, у пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми ставали більш мужніми, сильнішими. За це прозріння ми заплатили занадто високу ціну. Очевидно через те просимо своєю чистою безмежною українською душею у Бога прощення та заступництва:
О Господи,
прости во ім’я Сина,
Що завше у чужім краю
Молитву найдостойнішу
свою
Я починаю словом
«Україна».
Пролита кров наших славних земляків та тисяч наших хоробрих захисників Української держави з інших куточків Світу, вимагає від кожного з нас нарешті змінити свою країну. Зробити її нарешті такою, як про це мріяли наші предки, мріємо ми і мріяли Герої Небесної Сотні. Змінитися маємо і ми. Кожен із нас.
Лише тоді кров новітніх українських Героїв буде не даремною. Вони знали, за що йшли на смерть. Тепер це зрозуміти маємо ми і змінити себе та країну.
Слава Україні! Героям слава!
Руслана ОЛЕНИЧ,
студентка
Прикарпатського
національного університету ім. В.Стефаника

Print PDF