«Командування та особовий склад 24-ї окремої, механізованої, імені князя Данила Галицького бригади висловлює Вам слова щирої вдячності за розуміння ситуації, яка на цей час склалася в Збройних Силах України та всебічну вашу підтримку. В умовах, коли наша Батьківщина змушена захищати свою незалежність та територіальну цілісність військові, як ніколи, потребують підтримки. Ще раз висловлюємо Вам велику подяку і запевняємо, що наша бригада захищала і завжди буде захищати Україну і її народ».
Ось такий лист за підписом командира бригади отримала нещодавно волонтерська група з нашого міста під символічною назвою «Совість». І зовсім випадково, кілька місяців тому, я побачив такий напис на автівці мого давнього знайомого. Прочитав та й прочитав. А згодом побачив його на майдані Франка біля величезного казана, у якому він щось ретельно вимішував. Тоді, мабуть, вперше скуштував козацького куліша, а заодно – і з’ясував, яку дотичність він має до цієї благочинної організації. Потім зустрілися, як кажуть, у неофіційних обставинах і досить конкретно та пристойно поспілкувалися.
Отже, одним з представників цієї організації є Юрій Федорак. Кремезна, добра за вдачею людина, на своє і життя своєї сім’ї заробляє головою і руками, що не відають перепочинку. Тому перше запитання до Юрія було саме таке: що стало відправним пунктом, аби зайнятися такою шляхетною справою?
– Довго не думав, не тер лоба, відповів: «Випадок». Щоправда, саме про цей випадок розповідати не дуже поспішав. Але ж нагадаю, спілкувалися у неофіційних обставинах!
Сину сусідки надійшла повістка на військові збори. Опісля навчань одна дорога – на Схід. А як ми пам’ятаємо, на початку минулого року військові чиновники, керівництво держави, дуже кволо і неквапно забезпечували майбутніх захисників необхідним аби протистояти ворогові. Мати воїна зверталася до багатьох організацій, бізнесменів, але окрім обіцянок якось допомагати, нічого конкретного не почула. Про цю ситуацію довідалася сім’я Федораків – Юрій і дружина Надія. Без усіляких вагань спорядили воїна усім необхідним: бронежилетом, каскою, формою, надійним взуттям, термобілизною. «Ми не чекали від сусідки подяк, хоч вони й були, ми вважаємо це нашим людським, християнським обов’язком. Ми віримо, переконані у тому, що добро зроблене для когось, від щирої душі, завжди повертається добром тобі, твоїм дітям, – розповідає Юрій. – Тут, мабуть, не є вирішальним кількість витрачених заощаджень, а просто розуміння турбот знайомого, сусіда, людини, яка потребує допомоги, доброго слова, навіть співчуття. Адже як сказав свого часу один з класиків української літератури «…на землі нічого не пропадає».
Слухав неквапну розповідь людини, яка від діда-прадіда навчалася жити і працювати так, аби свою доброту і душу людям лишити. Не буде того – це означає, що не жила людина, змарнувала свій вік. Часи у нас якісь тривожні і непевні, як обіцянки депутатів: начебто вони турбуються за нас, переймаються нашими бідами, а як доходить до конкретних дій то все співпадає як у народній українській грі під назвою «граблі», – те що чули – те і нині в моді.
Мене дуже дивує і водночас вражає: чому ось така проста, працьовита людина, як Юрко, робить те, що думає, а чим вище рангом чиновник наче має якесь неписане правило: обіцяти і не виконувати, не відповідати перед людьми за свої помилки або невміння. Є одне просте правило: не вмієш – не берися. А якщо не виходить нічого з того, за що взявся, то май сміливість зізнатися в цьому не самому собі, а людям, які в тебе повірили. Бракує цього нашим керманичам, а від того всі біди та негаразди, від того ми так довго страждаємо і живемо в зневірі майже до всіх і всього, що нас оточує. Це руйнує душу, часом спонукає до неадекватних дій у простих життєвих ситуаціях, але такі поки що реалії життя.
Та є серед нас інші люди, зокрема такі, як Юрко Федорак і Тарас Багрій, засновник цієї волонтерської групи «Совість». Бориславець, батько, надійна людина – фельдшер зі станції «Швидкої допомоги». Спочатку гадав, що поштовхом для волонтерської діяльності стала його професія, але потім переконався: допомога – це його потреба душі, стан, необхідність як ковток свіжого повітря. А з чого починав Тарас? «Був якось у Дрогобичі, побачив, що небайдужі люди хто чим може допомагає нашим воїнам: організовують ярмарки, а потім за виручені кошти купують найнеобхідніше і відправляють захисникам. Дуже зацікавила мене ця ідея, – згадує пан Тарас, – а коли знайшов однодумця Юрка, плани швидко втілилися у конкретні справи».
Перший, так би мовити, «вихід в люди» був біля церкви в мікрорайоні Губичі, якраз напередодні свята Покрови. Тому то, 14 жовтня і став днем народження волонтерської групи «Совість». А потім була робота – щоденна, цілеспрямована, наполеглива, яка переслідувала лише одну мету – допомагати воїнам-захисникам. Юрко і Тарас перераховували десятки прикладів того, як бориславці щиро і доброзичливо ставляться до їхньої діяльності. Дуже багато випадків, коли люди, пропонуючи речі чи кошти, навіть просять не занотовувати їхні прізвища. Наприклад, з міста Стрия волонтери закупляють просто у панів Віри і Степана за доступною ціною спальні мішки, берці, футболки… Або інший приклад. Військові звернулися до волонтерів по можливості придбати для них тепловізори. Річ для військових необхідна, яка дає змогу завчасно попередити особовий склад про небезпеку. Почали телефонувати. Пропозиції були, але ціни не завжди співпадали з фінансовими можливостями волонтерів. Одного разу відповів представник однієї з фірм Києва. Як кажуть, з’ясували ділові стосунки, а потім перейшли до конкретної справи. І тут у одного з волонтерів, коли йому озвучили ціну за тепловізор, якось само собою вирвалося: «Та нам треба пів-Борислава продати аби придбати ваші речі!». Слухавка на якусь мить замовкла, а потім чи із здивуванням: «То ви з Борислава?» Почувши ствердну відповідь почалася зовсім інша бесіда: називалися імена, прізвища знайомих, родичів. Виявилося, що людина зі столиці виросла в нашому місті, мама працювала вчителькою, навіть вчила сина одного з волонтерів. Після такого несподіваного приємного знайомства почалася тісна співпраця.
Волонтери постійно спілкуються із командуванням бригади, знають їхні потреби, допомагають вирішувати чимало поточних і нагальних питань. Одного разу командир повідомив, що під час обстрілу наших позицій, ворожий снаряд потрапив у приміщення, де зберігалася форма військовослужбовців. «Чи можете чимось зарадити?» – було його запитання. Звичайно, допомогли, більше п’ятнадцяти комплектів форми незабаром надіслали воїнам.
При волонтерській групі діє жіноча сотня. Вона займається реалізацією солодкої продукції, сувенірів, виготовленням листівок… Словом, усім, що допомагає зібрати кошти, підготувати пакунки з харчами для відправлення на Схід. І ще безліч справ вирішують бабусі, матері, дівчата аби наші воїни на передовій відчували домашній затишок. Вони завжди там, де потрібні дбайливі руки, жіноча щирість, увага, кмітливість. Бо хто ж як не жінка найбільш гостро відчуває потребу своїх синів, чоловіків, а тим більше воїнів. Попри безліч домашніх турбот вони завжди при потребі. І допоможуть, і порадять, і зроблять усе, як треба.
Добровільні помічники у будь-якій справі завжди спираються на небайдужих людей, а тим більше у такій шляхетній справі як волонтерство. Це просто необхідно і неможливо без участі добровільних помічників. Дуже вагому всебічну підтримку відчувають Юрко та Тарас від підприємців – меценатів Ігоря Михаця, Володимира Голобутовського, Ігоря Мисюка… Не стоять осторонь і наймолодші бориславці. За підтримки вчителів, батьків школярі також беруть активну участь у підготовці допомоги нашим захисникам. У цьому рухові зайняті майже усі колективи шкіл міста, позашкільних закладів.
Волонтер у перекладі з іноземної мови означає добровільний помічник. Це люди, які цілком безоплатно займаються громадською діяльністю. У цій ситуації, у якій зараз є наша держава, волонтерство як ніколи, потрібне, необхідне. Це ми всі розуміємо, але не кожен візьметься добросовісно, безоплатно виконувати таку відповідальну і вкрай необхідну справу. Юрко і Тарас за це взялися. У них, гадаю, все виходить. Добро, яке вони роблять, безперечно, повернеться до них, до їхніх дітей, родини. Хай щастить їм у всьому.
Михайло
ВИСОЦЬКИЙ

Print PDF