(До 145-річчя від дня народження Лесі Українки)
У сузір’ї світової слави досить яскраво палає зірка Лесі Українки. Палатиме завжди, бо вона, без сумніву, окраса і гордість не тільки України, але й усього цивілізованого світу. Не буде перебільшенням, якщо скажемо, що вона стала всенародною поеткою – ніжною і вибуховою, милосердною і безкомпромісною. Мабуть, ніхто до неї, крім  Т. Шевчена та І. Франка, не піднімав так нашу націю з колін, як вона. У кожнім рядку її творів присутня Україна, наш знедолений, але невпокорений народ. Вона одержима всім: власною гідністю, розкріпаченням особистості, боротьбою за добро і справедливість тих, хто прагне повноцінного життя. Уся її творчість – це потужний заклад кожного до особистої свободи, до незламності духу, до величі людського життя: «Я честь віддам титану Прометею,// Що не творив своїх людей рабами». Не бути рабом – ось те кредо, яке варто нам, українцям, взяти на озброєння.
Леся Українка (справжнє прізвище – Косач Лариса Петрівна, 1871 – 1913 рр.) не тільки поетка, але й могутня громадська діячка. Крім того, вона лишила значний слід і в галузі літературознавства, зокрема у прогресивній критиці.
За походженням вона належить до родини української дворянської інтелігенції, в якій панував культ шляхетності і палкої любові до рідної землі. І тими шляхетними засадами послуговувалася й наша письменниця. Не випадково вона взяла собі псевдонім «Українка», запозичивши у рідного дядька Михайла Драгоманова, котрий майже усі свої статті, що друкувались за кордоном, підписував «Українець». Народилась поетка у невеличкому містечку Зв’ягелі (нині – Новгорад-Волинський). Її родина по лінії матері і по лінії батька були яскравими носіями духовного і національного аристократизму.
Будучи на той час невиліковно хворою, вона всеосяжну освіту здобувала вдома – у колі сім’ї та своїх друзів. Основну роль у цьому відіграла її мати – письменниця Олена Пчілка. А от першу школу національної свідомості вона пройшла під орудою матері та її брата Михайла.
Нині можна хіба що подивуватися її енциклопедичним знанням не тільки у галузі україністики, але й у царині світової історії та побутування багатьох народів світу. Вона прекрасно володіла багатьма провідними мовами, зокрема німецькою, французькою, англійською, польською, російською. Непогано знала латинську, грецьку, грузинську, скандинавську та інші.
Добре зналася й на музиці. Гра на піаніно для неї була не тільки виявом самовдосконалення, але й самозаспокоєння, бо додавала сили зносити свою важку хворобу. Поема-феєрія «Лісова пісня» – це справжня музична ораторія. Власне, про це вона писала Михайлові Драгоманову: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музикант, ніж поет, от тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт…».
Леся Українка – це феномен у нашій культурі. Крім літератури «поезії, прози, літературної критики», вона захоплювалася ще й історією, фольклором, етнографією, мистецтвом, драматургією.
До цього всього треба додати, що славетна донька нашої нації займалася і посильною громадсько-корисною діяльністю, підтримувала тісні зв’язки із прогресивними діячами української, польської, російської соціал-демократії. Яскравим виявом того було її керівництво бібліотечною справою у «Просвіті» м. Києва. Багато разів перебувала вона за кордоном – зокрема в Австро-Угорщині, Болгарії, Італії, Німеччині, Єгипті та ін. За свої «українофільські» симпатії часто переслідувалася жандармерією царської Росії. Та і в період совєтської окупації України деякі її твори були заборонені, зокрема драматична поема «Бояриня» (1910 р.), друкування якої був заборонений царською та більшовицькою сатрапією. Ця поема могла би була підняти з колін не одне покоління нашого народу.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. твори Лесі Українки були значним явищем у письменстві тодішньої східної Європи. Значна поетичність образів та їх драматичність набували високих ознак творів світової літератури. «Блакитна трояна» (1896 р.), «Вавілонський полон» (1903 р.), «На руїнах» (1904 р.), «Касандра» (1907 р.), «Камінний господар» (1912 р.), «Адвокат Мартіан» (1913 р.) – це ті драматичні твори, якими поетеса закликала народи Російської імперії не коритися ординській владі, засуджувала зрадників рідного краю, високо підносила ідеали волі та гуманізму.
Порівнюючи із ранніми поезіями, драматичні поеми не належать до легкого прочитання. Від читача вимагається не тільки значної уваги, але й особливого напруження розумових можливостей. «Contra spem spero!», «Сім струн», «Досвітні огні», «Місячна легенда», «Русалка», «Самсон» із збірки «На крилах пісень» (1893 р.) як на молодий вік поетеси, були надзвичайно свіжими, зразу стали хрестоматійними зразками. Такої ж самої оцінки заслуговували й твори із збірки «Думи і мрії» (1899 р.). Звертаючись до історико-міфологічних аналогій, зокрема до образів Спартака та Прометея, письменниця, за словами Ліни Костенко (вступ, стаття «Поет, що ішов сходами гігантів», Київ, «Дніпро», 1989 р.), Леся Українка – «рідкісне явище навіть в контексті найвищих досягнень світової літератури».
Надзвичайно високо оцінив творчість нашої славетної поетки й Іван Франко, назвавши її «трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну!».
Літературознавець Тамара Гундорова теж високо цінувала творчість Лесі Українки: «Вона брала такі теми, які боялися піднімати інші люди, вона підняла тему Дон Жуана, тему смерті, входила в дискусію щодо ролі християнства, в багато чому перегукуючись із Ніцше. Вона робила речі нетрадиційні в тогочасному суспільстві. Її творчість абсолютно інакша на тлі української літератури, це творчість митця універсального плану».
Ліна Костено у згаданій статті сказала ще й таке: «Український народ реалізував себе в трьох геніях, котрі прийшли буквально один за одним – Шевченко, Франко, Леся Українка – і здійснили титанічну роботу духу, взаємно доповнюючи себе, надолуживши за багато віків, забезпечивши українській літературі майбутнє».
На завершення скажу: Леся Українка – і геній нашого народу, і велич духу світового українства. Вона успішно довела, особливо Московії, що українська література, як і наша нація, має сокровенне право на існування нині, колись і завжди.
Андрій ГРУЩАК,
член Національної
спілки письменників України

Print PDF