Минулої неділі у міському Палаці культури відбувся літературно-мистецький захід, присвячений життю творчості Героїні Світу, багатолітнього політв’язня, Почесної громадянки Львова та Борислава, поетеси, багатолітнього члена Організації Українських Націоналістів та членкині Української Гельсінської групи. На жаль, глядацька зала не була того дня такою багатолюдною, як би мала бути.
Як наголосила, відкриваючи це мистецьке свято, ведуча, директор центральної бібліотечної системи міста, Наталя Бараняк, ми ще не навчилися гідно шанувати своїх героїв, тих, хто задля волі і незалежності України жертвував власною молодістю і власним життям. Адже життєва дорога Ірини Сеник – це справді дорога боротьби і невимовних страждань, а в той же час і дорога оптимізму та віри у те, що свята ідея визволення України від московського ярма таки переможе набагато сильнішого ворога. Вона вірила у свій народ, у його потугу, в те, що рідна земля, завдяки безсмертному подвигу тисяч і тисяч героїв, її побратимів по зброї, таки стане вільною. І власне безкомпромісній боротьбі за свободу рідного України і присвятила все своє життя.
До слова запрошено депутата міської ради, людину, що добре знала, спілкувалася та підтримувала пані Ірину, – Андрія Спаса, який поділився спогадами про незабутні зустрічі з письменницею і Героїнею Світу, людиною, що зуміла пройти всі випробування і не зрадила своїх переконань.
А пережити все, що випало на долю Ірини Сеник, справді було майже неможливо. Ще раз згадаємо цю трагічну і героїчну життєву дорогу. Народилася Ірина Сеник 8 червня 1926 року у Львові, в родині січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася у приватній школі імені Короля Данила, потім закінчила приватну гімназію і стала студіювати англійську філологію на факультеті іноземних мов Львівського університету. Вже в 1939 році вступила в Організацію Українських Націоналістів. Була зв’язковою Крайового Проводу (псевдо «Леся»). А в 1945 році зовсім юна дівчина-студентка, якій ще не виповнилося і двадцяти літ, втрапляє в лабети НКВД і в страхітливій тюрмі на Лонцького, де все пропахло стражданнями і кров’ю сотень українських патріотів, замордованих в нелюдський спосіб з початком війни 1941 року, тортурована, як і сотні інших в’язнів. Вона витримала всі знущання і тортури, не зрадивши нікого. Вирок «найгуманнішого» окупаційного суду – десять років позбавлення волі з п’ятьма роками поразки у правах. Ув’язнення відбувала в Іркутську, а потім тринадцять років заслання.
Тоді, в 1945 році, репресовано і усю родину. Батько Михайло пропав безвісті. На засланні в Кемеровській області померла старша сестра Леоніда. Відмучилася на сибірській каторзі і мати Марія та молодший брат Роман.
Ірина Сеник таки повернулася в Україну у 1968 році, але без права проживання на Львівщині, вдалося влаштуватися на Івано-Франківщині.
Та прагнення правди і справедливості знову долучили її до підпільної боротьби. У 1973 році – знову тюремний термін, шість років позбавлення волі у колонії суворого режиму із засланням на п’ять років: Мордовія, Казахстан. Це справді важко уявити, але 34 роки пробула Ірина Сеник в тюрмах, концтаборах та на засланні. Не зламалася. У 1979-у стала членкинею Української Гельсінської Спілки. Тільки у 1983 році змогла знову повернутися в Україну, але як «особливо небезпечна рецидивістка» без права проживання у рідному Львові. Поселилася в Бориславі, де й одружилася з політичним в’язнем Василем Дейком.
Як і кожна людина, завжди прагнула краси, любові, щастя. І це прагнення, що не змогли затоптати десятиліття страхітливих поневірянь, вибухало у її поетичних та вишиваних творах. Поезія, чудові мистецькі вишиванки, вірші, що почала писати їх ще з раннього дитинства, завжди були духовною підтримкою у найважчі хвилини життя. Перші її поетичні книги із авторськими вишиваними орнаментами побачили світ далеко від рідного краю: «Нездоланний дух» (Балтимор-Чикаго-Торонто-Париж, 1977 рік), «Сувій полотна» (Нью-Йорк, 1990 рік), «Біла айстра любові» (Гонг-Конг, 1992 рік). А вже в часи незалежності видано і кілька збірок в Україні: «Загратована юність», «В нас одна Україна», «Метелики спогадів», «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини».
А окрім того, Ірина Сеник була геніальною вишивальницею. В кожній із книг поетичне слово письменниці доповнюють репродукції її віртуозних вишивок, що в гармонії зі словом творять неповторну красу. Власне все життя цієї легендарної людини ніби сонячна і трагічна вишивка у переплетені чорних і червоних кольорів. І краще про це не розкаже ніхто, аніж сама письменниця у одному зі своїх віршів.
Розгортаю життя,
Як сувій полотна:
Ось мережка гріхів
І низинка падінь,
Верховинка жадань,
Яворівка притаєних прагнень.
Далі – хрестики чорні
Страждань і терпінь
Та червона стеблина
Палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
Перетинка пестощів з ніжністю…
Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті
І шиття, як життя.
Необвінчане моє життя,
Мов сувій полотна.
… Вечір творчості Ірини Сеник продовжувався. Власні поетичні рядки, присвячені Світовій Героїні, та її незабутні поезії декламували учні першої загальноосвітньої школи Ольга Куротчин, Анна Пліш, Вероніка Кудрич, Соломія Городиська, Марта Саламаха, Христина Петльович. На дуже високому рівні прозвучали музичні твори у виконанні хору та інструментального септету викладачів міської дитячої школи мистецтв.
А виступ акторів нашого народного театру імені Петра Телюка ніби справді повернув нас у реальну атмосферу страшних подій багатолітньої давності, це була якась магія театрального мистецтва, що змусила затамувати подих всю залу, перетворивши глядачів на безпосередніх свідків страхіть, що творила на нашій землі комуністична влада. Ота картинка із життєвої біографії Ірини Сеник, завдяки талановитій грі акторів, мабуть ще довго не зітреться у пам’яті глядачів. Жодної фальші, жодного надриву, – трагічний уривок життя, яким воно є і яким воно було тоді. Маємо справді прекрасний театральний колектив, який ми, на жаль, ще не завжди належно оцінюємо.
І звичайно ж, гідним завершальним акордом цього вечора пам’яті письменниці, політв’язня, справді легендарної людини став повноцінний документальний фільм авторства керівника міського «Пласту» Ігоря Пирога. Перед нами, завдяки режисерській та й акторській майстерності ведучого цього документального фільму Андрія Спаса, за якихось півгодини часу ніби ожила героїчна доля, життєва Голгофа жінки, що справді стала легендою, – письменниці, політв’язня, Героїні Світу, Ірини Сеник.

Ігор ЮРИНЕЦЬ

Print PDF