Можна сказати, що Остапу Луцику – лікарю сімейної медицини селища Східниці від народження було призначено обрати саме цю професію. Дуже нелегку, дуже відповідальну і не завжди вдячну. Бо ж не всі розуміють, що інколи при всьому бажанні повернути здоров’я людині не в силі навіть медик дуже високого рівня. А щодо долі, яка від народження визначила майбутню професію пана Остапа, то це не перебільшення. Народився в сім’ї студентів Львівського держуніверситету у Львові. Батько Роман попри навчання вже працював, бо ж молода сім’я і треба було заробляти якісь гроші. А мама Катерина, теж студентка, тільки закінчувала навчання у цьому медичному вузі.
Далі – все традиційно…  Робота за скеруванням у селі Жупани Сколівського району. Невеличка амбулаторія, де в одній частині будинку проживало сімейство, а в іншій своєрідний медичний пункт. Батьки були єдиними лікарями на всю округу. То ж від перших років життя бачив Остап Луцик усі складнощі професії лікаря з її успіхами, коли вдавалося порятувати людину у біді, і з її невдачами, коли допомогти при всьому бажанні було неможливо. Бачив і те, що не завжди та робота належно поцінована державою і суспільством. Здавалося, міг би й розчаруватися у тій нелегкій праці, а натомість вся атмосфера лікарні, специфічний запах медичних препаратів, постійні розмови батьків про їхні лікарські проблеми, а ще – вдячність багатьох-багатьох людей за допомогу і порятунок від недуги визначили назавжди його подальший життєвий шлях. Коли підріс – іншої професії і не мислив для себе.
У шкільні роки сім’я вже мешкала у Східниці. Тут закінчив середню щколу, потім Бориславське медучилище. А далі – навчання у Івано-Франківській Державній медичній академії за спеціальністю «Лікувальна справа». Після закінчення викладав три роки у медичному училищі «Монада». А далі, коли на державному рівні розпочали впроваджувати сімейну медицину, звичайно, зацікавився, адже це набагато ширші можливості для професійного росту. Тож знову – вчитися. Це було піврічне навчання уже професійних лікарів, які мали засвоїти дуже широкий комплекс спеціальних знань. Закінчив у Львові інтернатуру за спеціальністю «Загальна практика. Сімейна медицина». Це був 2003 рік.
Як розповідає пан Остап, тоді розпочалася державна програма, що передбачала переведення «швидких» на сімейну медицину, це нововведення належно пропагувалося. Зрозуміло, адже це вигідніше з огляду на затрату коштів, та й, мабуть, передбачає якісніше медичне обслуговування для людей. Тому і майбутнє теж за сімейною медициною.
Тому уже дванадцять років працює Остап Луцик сімейним лікарем у Східницькій амбулаторії.
Що там казати, коли тільки-но все це розпочиналося, було нелегко. Старенька споруда ще часів Австро-Угорщини. От і спочатку треба було братися самотужки навіть за ремонтні роботи, щоб якось довести її до людського вигляду. Полагодили дах, що вже дихав на ладан, замінили вікна, навели лад усередині приміщень. А тепер не соромно показати, як виглядає амбулаторія сімейного лікування у звичайному селищі. Зараз там працюють два сімейні лікарі, є медсестри. Селище велике – десь дві з половиною тисячі осіб. Але амбулаторія має і свою лабораторію, і всі інші умови для надання повноцінної первинної допомоги пацієнтам.
– Звичайно, – розповідає пан Остап, – надаємо допомогу не тільки мешканцям міста, але й гостям селища. Адже лабораторія розташована в самому центрі і заходить багато відпочиваючих, щоб проконсультуватися, попросити поради. А окрім того, приходять і люди з поближніх сіл, адже до Борислава далеко. Ми медики, тому відмовити у допомозі просто нікому не маємо права.
Як сказав Остап Луцик, забезпечення лікувальної установи меш-більш нормальне. Чимось допомагають і підприємці міста, коли є потреба. Але й проблем вистачає. Амбулаторія дотепер має тільки одну стареньку «Ниву», що увесь час в ремонті та й бензину для неї роздобути інколи справжня проблема. Хоча викликів до людей дуже багато і часто навіть ту «Ниву» доводиться заправляти своїм коштом, щоб вчасно допомогти хворому.
А ще з великою гордістю розповідав пан Остап про дружину Надію, що викладає у молодших класах місцевої школи, про своїх донечок, які вже зараз – старша Христинка, що вже в п’ятому класі, і молодшенька, яка ходить тільки в дитсадок, – багато чого знають у медичній справі: поміряти ацетон, чи немає його в сечі на отруєння, виміряти температуру чи тиск для них не проблема. Отож, мабуть, і далі продовжуватимуть медичні традиції родини Луциків.
Дуже скупо розповідав Остап Луцик тільки про себе. Не сказав про те, що коли йде Східницею, то ледь не кожен другий вітається, адже тут свого сімейного лікаря знають всі і оцінюють належно його нелегку працю. Хто ж як не вдячні пацієнти телефонували і приходили в редакцію часопису, щоб у конкурсі «Людина року», що вперше цьогоріч відбувся у місті, підтримати своїм голосом кандидатуру справжнього лікаря, готового завжди прийти на допомогу. І те, що саме пан Остап визнаний кращим у номінації «Медик року» – заслуга вдячних пацієнтів. Тож нехай і далі, пане Остапе, найбільшою віддякою за нелегку професію буде для вас людська вдячність і оце вітання із професійним святом, до якого Ви маєте безпосередній стосунок.

Ігор ЮРИНЕЦЬ

Print PDF