Прокатно-ремонтний цех експлуатаційного обладнання НГВУ «Бориславнафтогаз» одна з дуже важливих структур цього підприємства. І це не перебільшення. Адже власне цей підрозділ виконує весь комплекс робіт щодо відновлення і підтримки у належному стані технічного господарства одного з найбільших підприємств міста. Верстати-качалки, поршневі насоси, центробіжні насоси та й все інше обладнання для видобування земних скарбів і постачання на кінцеві пункти, де наша нафта перетворюється вже на дорогоцінну продукцію, забезпечує саме цей підрозділ підприємства.
Та й географія об’єктів, що їх обслуговує ПРЦЕО дуже широка. Судіть самі: це всі промисли Бориславського НГВУ, всі об’єкти першого цеху видобутку нафти і газу, другого та третього цехів, починаючи від Коханівки, до якої від Борислава 125 кілометрів, і закінчуючи Стинавою. І увесь той величезний простір, всі оті верстати-качалки обслуговує саме колектив цього прокатно-ремонтного цеху. Повна заміна обладнання, частковий і поточний ремонт – все на їхніх плечах. Звичайно, само собою нічого не робиться. І була б неможливою така ефективна робота без справді міцної злагодженої співпраці зі службою головного механіка НГВУ, яку очолює Ростислав Пільків. Як наголосив начальник ПРЦЕО Ярослав Крушко, саме постійна підтримка з боку служби головного механіка допомагає вирішувати всі проблеми, що постають в ході поточних справ.
Прокатно-ремонтний цех експлуатаційного обладнання навіть зовні, так би мовити, на перший погляд справляє враження потужного промислового комплексу та й в усьому відчувається, що порядок і дисципліна тут на першому місці. Заслуга в цьому, звичайно, і керівника цілого підрозділу Ярослава Крушка, і заступника Сергія Кавича, і майстрів, що координують роботу кожної з шести бригад.
Перша бригада займається ремонтом нафтопромислового обладнання – вона, так би мовити, – виїзна. Керівник – ще молодий майстер Олег Маряк, бо ж тільки півроку, як очолив цей колектив, але справжній професіонал, із роботою, за словами начальника цеху, справляється нормально. Аналогічні функції виконує і друга бригада, правда, має трохи іншу специфіку, займається ремонтом нафтопроводів, всіх технологічних трубопроводів, наземного обладнання. Керує нею теж молодий майстер Роман Лесишак.
Третя ж бригада, якою керує майстер Василь Головецький, вже, так би мовити, внутрішньо цехова, – це токарна майстерня, кузня, дільниця з ремонту фонтанних арматур та двигунів внутрішнього згоряння і зварювальне відділення.
Четверта бригада теж виїзна (майстер – Юрій Коваль). Виконує аналогічні роботи, що й перша – ремонт верстатів-качалок, наземного обладнання.
Ремонтом газового господарства всього НГВУ займається п’ята бригада, якою керує Андрій Смакула.
А шоста бригада – це, так би мовити, чистильники, які займаються очищенням нафтопромислового обладнання. Робота дуже відповідальна, адже саме вони готують для ремонту, для діагностики всі ємкості, сепараторне обладнання. Керує бригадою Михайло Галин.
Про підприємство розповідав керівник цеху із захопленням, відчувалося, що колектив, яким керує, для нього – наче друга сім’я. І всі позитиви та невдачі прокатно-ремонтного цеху НГВУ сприймає ніби щось особисте.
А от про себе, про свій шлях у цю професію розповідав дуже неохоче, ніби то вже щось несуттєве. Вже потім ми дізналися, що вищу освіту здобув у Львівському політехнічному університеті за спеціальністю «Технологія машинобудування». Працювати в нафтовій промисловості не збирався, але, мабуть, від долі не втечеш. Адже один дід Ярослава Крушка працював помічником бурильника, другий – оператором з нафтовидобутку. Тато – Євген Миколайович – теж працював майстром з нафтовидобутку. То ж ніби само собою сталося, що прийшов і він на роботу в НГВУ. Два з половиною роки пропрацював слюсарем. А в 1994 р. став заступником начальника цеху. І вже з 2012 року керує одним з найповажніших підрозділів нафтовидобувного управління.
А от про свого заступника і про всіх, з ким працює, розповідав із задоволенням. То ж ми дізналися, що заступник – Сергій Кавич продовжує справу свого батька, який очолював цей підрозділ аж до 2012 року, тобто, продовжує традиції нафтовидобувників Борислава, – це для нього вже й традиції, так би мовити, родинні.
– Та й взагалі у нас справді дуже хороші професіонали, – розповідає пан Ярослав. – Важко виділити когось. От Степан Середницький, що працює у першій бригаді слюсарем-ремонтником, а окрім того, він і дуже гарний електрогазозварник. По суті, поєднує дві професії. Тільки гарне можна сказати і про Ореста Іваницького – спеціаліст справді високого рівня, слюсар за професією. До речі, теж ніби продовження робітничих традицій, бо тут фрезерувальником працював багато років і його батько. Скажу, що працює у нас шістдесят вісім людей у цеху і про кожного можна розповісти багато хорошого. А хіба не позитивний показник, що десь двадцять відсотків працівників цеху – це люди з вищою освітою. Знаєте, ліниві чи, як кажуть, байдужі до роботи, які хотіли б до раю на чужих плечах, у нас не затримуються, не приживаються. Сам колектив їх десь відфільтровує…
І більшість працівників, як сказав пан Ярослав, це ті, хто має, так би мовити, родинну причетність до нафтовидобувних підприємств Борислава, хто змалечку слухав оті розмови своїх батьків про нафтовидобуток, про добре і зле у нафтовій галузі країни та міста. Це добре, що невипадкові люди приходять на заміну старшим, а таки їхні діти і внуки. Адже у нашому Бориславі нафтові традиції сягають ще часів панування Австро-Угорщини, і продовження тих традицій у хорошому розумінні тільки на користь справі. Бо ж приходить молодь, яка знає, наскільки нелегкою є праця у нафтовій галузі, знає не з вичитаного з книг чи чужих розмов, а з уст своїх батьків і дідів. А отже, й ставляться вони до своєї нелегкої праці з розумінням і повагою, наче до своєрідного спадку, який треба шанувати і примножити. То ж на заміну нафтовикам, які йдуть після десятиліть роботи у цій галузі на заслужений відпочинок, приходять їхні сини і внуки, для яких спадкоємність поколінь не порожні слова, а цілком реальні речі.
Зрештою, як і сам цех, який не забуває свого історичного коріння. Повірте, що тут дотепер працює, і гідно працює, верстат, вік якого налічує понад сто років, бо виробили його ще 1913 року в часи панування в нашому краї Австро-Угорської імперії. Це теж своєрідний привід гордості для нинішнього покоління нафтовиків, які щодень приходять сюди і своєю чесною, часто нелегкою працею утверджують статус Борислава як міста нафтової слави України, що, хочеться в це вірити, рано чи пізно відродиться і подарує країні, як це пророкують науковці, величезні багатства своїх ще дотепер нерозвіданих глибин.
Ігор ЮРИНЕЦЬ

На світлинах: начальник цеху Ярослав Крушко із майстром Романом Лесишаком; токар Іван Булич; коваль Тарас Савчин; слюсарі-ремонтники Іван Білинський-Мількович (зліва) та Микола Фецяк із майстром Олегом Маряком (у центрі).

Print PDF