Зараз Україна та всі українці переживають дуже складний час. Схід нашої країни окупований російськими найманцями, які вбивають найкращих українських синів. Там триває неоголошена війна, яку називають антитерористичною операцією. Хоча ні для кого не секрет, що насправді там відбуваються жорстокі бої за територіальну цілісність України.
Останнім часом тільки і чути про все нові жертви наших земляків, про полонених бійців, про обстріли та вибухи. З кожним новим днем, включаючи телебачення, ми чекаємо інформацію про загиблих, про визволені нашими бойовиками території та про окуповані терористами.
А ще з неабиякою гостинністю приймаємо біженців зі сходу. Вони залишають свої домівки, залишають все і їдуть туди, де мир та спокій. Багато з них вже зрозуміли страшну правду про те, що Росія для нас не є ніяким братнім народом, принаймні доти, доки нею керує вбивця. Чимало таких сімей гостинно прийняло і наше місто, допомогли з пошуками житла, з речами першої необхідності. Навчальні заклади Борислава прийняли 30 учнів із зони АТО.
Та виявляється, що наше місто не лише приймає біженців, а ще й має своїх. Тільки втікають вони не від війни. Останнім часом місто тільки й обговорює переїзд бориславської сім’ї Тур’ябів до Росії. Надто дуже глава цього сімейства не хотів, щоб його діти виросли «бандерівцями». Дуже вже бентежив голову цього сімейства і той факт, що в усіх школах Борислава висять портрети Бандери і Шухевича. Про це пан Тур’яб дуже емоційно оповідав на камери російського телебачення, коли перебував, як «біженець», у російській Костромі. Проте побачили цього так званого бориславського біженця не лише росіяни. Бачили і бориславці. Зрозуміло, що і колектив школи мистецтв, де працював Людвіг Тур’яб, і мешканці міста, які жили поряд із цим псевдо біженцем, з обуренням сприйняли таку новину.
Та для тих, хто знає Людвіга ближче, це не стало великою несподіванкою. Адже він не схвалював ні українську освіту, ні українську культуру, ні українські традиції, ні навіть українську пісню. Одного разу на концерт з нагоди святкування річниці Тараса Шевченка він відмовився одягнути вишиванку. То ж що можна говорити про людину, яка, живучи в Україні, ненавидить все українське!? Його діти доволі часто пропускали школу, бо батько вважав, що українська школа не здатна забезпечити хорошу освіту для його дітей. Проте у нас, в Бориславі, він здобув багато чого. Як відомо, з 1994 до 1998 року Людвіг Тур’яб був директором Бориславської школи мистецтв, в якій навчалися також і його діти, йому допомагали організовувати концерти. Також він був членом спілки музикантів. У Бориславі він проживав, виховував своїх дітей, був забезпечений роботою та отримував соціальну допомогу на дітей, яких у нього було шестеро. Що спонукало чоловіка, який жив з нами поряд, у такий складний для України час стати зрадником та перебратися на постійне місце проживання до країни, яка розв’язала проти нас війну, окупувала частину української території та вбиває наших земляків, залишається загадкою. Допускаю, що, можливо, у чомусь родині Тур’ябів у Росії буде краще, а от чи комфортніше?!
Ірина ГЕРЯК.

Print PDF